Поиск
 

Навигация
  • Архив сайта
  • Мастерская "Провидѣніе"
  • Добавить новость
  • Подписка на новости
  • Регистрация
  • Кто нас сегодня посетил   «« ««
  • Колонка новостей


    Активные темы
  • «Скрытая рука» Крик души ...
  • Тайны русской революции и ...
  • Ангелы и бесы в духовной жизни
  • Чёрная Сотня и Красная Сотня
  • Последнее искушение (еврейством)
  •            Все новости здесь... «« ««
  • Видео - Медиа
    фото

    Чат

    Помощь сайту
    рублей Яндекс.Деньгами
    на счёт 41001400500447
     ( Провидѣніе )


    Статистика


    • Не пропусти • Читаемое • Комментируют •

    ОФIЦЕРСЬКИЙ КОРПУС АРМII УКРАIНСЬКОI НАРОДНОI РЕСПУБЛIКИ (1917—1921)
    Я. Ю. ТИНЧЕНКО


    ОГЛАВЛЕНИЕ

    фото
  • Передмова редакції
  • Передмова до біографічного довідника
  • А
  • Б
  • В
  • Г
  • Д
  • Е-Є
  • Ж-З
  • І
  • К
  • Л
  • М
  • Н
  • О
  • П
  • Р
  • С
  • Т
  • У-Ф
  • Х-Ц
  • Ч
  • Ш-Щ
  • Ю-Я
  • Загальний список старшин Генштабу Української Держави

    Тинченко Я.
    Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921)


    Передмова редакції

    Той факт, що в часи Визвольної війни 1917–1921 років Україна мала свої збройні сили, є очевидним для переважної більшості фахівців-істориків. Але для пересічного читача, якого десятиліттями переконували, що в Україні була громадянська війна між «червоними» і «білими» українцями, існування української регулярної армії може виявитися несподіванкою.

    Однак це є доконаний факт — українська регулярна армія (Армія УНР, Армія Української Держави, Дієва армія УНР тощо — на різних етапах вона мала різні назви) воювала за незалежність України проти зовнішніх загарбників — як «білих», так і «червоних». Спроби ж зобразити когось із них «представниками українського народу» є лише намаганням приховати зовнішню агресію та підмінити війну за незалежність протистоянням між різними українськими таборами. Іншими словами, це означає заперечення існування в 1917–1921 роках незалежної і легітимної української держави та її збройних сил і тим самим утверджує УРСР як попередницю сьогоднішньої Української держави.

    Сподіваємося, що пропонована книга не лише розвіє один з численних міфів радянської історіографії, а й допоможе всім нам краще зрозуміти наше складне і замовчуване минуле, відчути зв'язок з попередніми поколіннями, а отже, зробити ще один крок на шляху до відновлення нашої історичної пам'яті.

    На жаль, ми знаємо дуже мало про тих людей, які майже 90 років тому зі зброєю в руках прагнули захистити незалежність нашої Батьківщини. Чимало архівних матеріалів загинуло в полум'ї війни, багато було свідомо знищено або сфальсифіковано. Тож робота по збиранню відомостей про офіцерів і генералів української армії вимагає часу й зусиль багатьох дослідників. Пропонована книга є першим системним дослідженням у цій галузі. З віднайденням невідомих матеріалів вона буде поповнюватися новими фактами та фотографіями. Будь-хто із зацікавлених читачів при бажанні може зробити свої доповнення чи уточнення прямо на сторінках книги — ми залишили для цього по декілька рядків після кожної статті біографічного довідника. Тож маємо високо оцінити роботу автора книги, який своєю багаторічною кропіткою працею зробив можливим для нас не лише ближче знайомство з українськими старшинами та генералами, а й, напевно, спонукає багатьох з нас до подальших роздумів та пошуків.


    З повагою, редакція видання.


    Передмова до біографічного довідника

    Перші біографічні нариси про українських воєначальників, визначних старшин та героїв Визвольної війни 1917–1921 рр. з'явилися ще під час боротьби Української Народної Республіки за свою незалежність. Першим автором, що збирав біографічні відомості про визначних командирів Армії УНР та УГА, став військовий журналіст Осип Благодир, який у першій половині 1919 р., у часописі «Стрілець», опублікував нариси про Андрія Долуда, Михайла Омеляновича-Павленка, Віктора Курмановича, Мирона Тарнавського, Осипа Микитку, Густава Циріца та деяких інших.

    Збирання біографічного матеріалу під час ведення бойових дій було складним завданням. Лише після того, як у листопаді 1920 р. Армія Української Народної Республіки була інтернована на польській території, Військове міністерство УНР вжило заходів до збирання реєстраційних карток з біографічною інформацією серед вояків. Але, коли постало питання про уточнення біографічних даних загиблих та зниклих безвісті українських командирів, виникла низка проблем. Як правило — ніхто не знав навіть приблизних дат їхнього народження та ступінь освіти. Наприклад, 1 лютого 1921 р. у тернопільському військовому шпиталі помер один із засновників українського військового руху генерал-хорунжий Павло Кудрявцев. Виявилося, що ніхто точної дати народження цього генерала не знав і у жодному документі з тих, які знаходилися у розпорядженні Військового міністерства УНР, її не було зазначено. У результаті, некрологи по генералу Кудрявцеву були опубліковані без зазначення цієї дати.

    Така ж історія трапилася і з командувачем Дієвої армії Української Народної Республіки Василем Тютюнником, який помер від тифу у м. Рівне 19 грудня 1919 року. Його колишній ад'ютант, сотник Євген Маланюк опитав велику кількість старшин, намагаючись дізнатись точну дату народження Василя Тютюнника. Сам Маланюк стверджував, що Тютюннику було 26 чи 27 років, і він був молодим старшиною — закінчив Тифліське військове училище лише у 1913 році. Іншими словами, був він 1892 або 1893 р. народження. На превеликий жаль, цим словам Маланюка — людини, яка найближче знала Василя Тютюнника, не надали значення. Багатьма роками пізніше — у 1974 році у 8-му томі «Енциклопедії Українознавства», виданої в США під редакцією Володимира Кубійовича, була зазначена зовсім інша дата народження Тютюнника — 1882 рік. І ця дата вкорінилася в українській історіографії. Присутня вона і на могилі Василя Тютюнника, відновленій у м. Рівне у 1992 році.

    Точну дату народження Василя Тютюнника вдалося встановити лише нещодавно. Як свідчить його послужний список з російської армії, він народився 17 липня 1890 р. (РГВІА. — Ф. 409. — Оп. 1. — П/с 85-241).

    Багато зусиль по збиранню матеріалу про загиблих, померлих та зниклих безвісті українських вояків доклав сотник 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Іван Зубенко. З-під його пера у 1922–1923 рр. у Калішу вийшли дві збірки біографічних нарисів — «Наші лицарі й мученики». Окремі біографічні нариси друкувалися також у таборових виданнях частин Армії УНР у Калішу, Щипіорно, Вадовицях та Олександрові.

    Величезна робота була пророблена Українським воєнно-історичним товариством, яке у 1929–1939 рр. видавало збірник «За Державність». Всього до початку Другої світової війни товариство встигло видати 9 збірників «За Державність», в яких було вміщено кілька сотень фото та коротких біографічних довідок українських старшин. Десятий збірник загинув у друкарні Львова у вересні 1939 р. — коли туди вступили радянські війська.

    Певну роботу зі збирання матеріалу про вояків, що загинули під час Визвольної війни 1917–1921 рр., виконали співробітники Українського музею-архіву у Празі у 1920—1930-х рр.

    У 50-ті роки Михайло Садовський здійснив спробу відродження у Канаді Українського воєнно-історичного товариства. У 1964 р. його стараннями було видано 10-й збірник, а у 1966-му — 11-й, куди ввійшли спогади та фото ветеранів Визвольної війни 1917–1921 рр., які на той час мешкали у Канаді та США.

    Серйозні помилки переслідують ледь не всі довідкові видання, видані в Діаспорі у повоєнний час. Найбільше їх у капітальному 10-томному виданні під редакцією Володимира Кубійовича «Енциклопедія Українознавства», що вийшла друком у 60—70-х рр. у США та перевидана нині в Україні.

    У незалежній Україні перші спроби написання та опублікування біографічних нарисів воєначальників Армії УНР були здійснені вже у 1992 році. У 1995-му році з'явилося два видання, де було зібрано біографії українського генералітету часів Визвольної війни 1917–1921 років. Це: «Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття, 1917–1921» Ярослава Тинченка та «Генералітет Українських Визвольних змагань» Олександра Колянчука, Миколи Литвина та Кіма Науменка.

    Нині, дванадцятьма роками по виданні цих праць, вже можна стверджувати, що автори обрали помилкову позицію, коли у своїй роботі базувалися на наукових працях попередників з Діаспори 50—70-х років. Крім того слід визнати, що досить поверхово дослідили біографії генералітету тощо. Були і інші більш чи менш значні помилки та недоліки, які і хотілося б виправити у цьому виданні.

    Оновлений та розширений довідник включає в себе понад 1000 біографічних довідок воєначальників та командирів Української Народної Республіки. До довідника ввійшли такі категорії українських військовиків:

    — всі генерали, полковники та підполковники старої російської армії, що служили у військах Центральної Ради, Дієвій армії УНР 1919 р. та Армії УНР 1920–1924 років;

    — всі генерали, полковники та значна частина підполковників Армії УНР, що отримали ці звання у 1920–1924 роках;

    — командири з'єднань та військових частин Дієвої армії УНР 1918–1919 рр. — корпусів, груп, дивізій, полків, окремих куренів — які в російській чи австрійській арміях носили малі звання, а в 1920 році з різних причин вже не служили в Армії УНР. До цієї категорії належить і невелика кількість осіб, які, незважаючи на свій попередній командний стаж, у 1920–1922 рр. отримали звання сотників чи навіть поручників Армії УНР;

    — старшини Армії УНР 1920–1924 рр., які згодом — на еміграції, стали відомими мемуаристами або займалися активною громадсько-політичною діяльністю;

    — в якості винятку до довідника також включено біографії деяких генералів, що служили лише в Армії Української Держави, причому, обіймали посади, що дорівнювали начальникові дивізії або начальникові корпусу. Інші генерали, полковники та підполковники, які служили тільки за часів правління гетьмана Павла Скоропадського (а таких набереться не менше 1500 осіб), до довідника не включені, оскільки у своєму загалі вони були ворожі ідеї Української Держави і майже всі згодом опинилися або у лавах білогвардійців, або — Червоної армії. Що ж до генералів, полковників та підполковників старої російської армії — співробітників П. П. Скоропадського, які співчували українській національній ідеї, то такі або починали службу ще у військах Центральної Ради, або продовжували її вже у Дієвій армії УНР — по поваленні Гетьманату. Нарешті, деяка кількість генералів та старшин повернулася до Армії УНР вже у 1920 році. Отже, всі, хто хотів служити незалежній Україні, рано чи пізно потрапляли до лав її збройних сил, а відтак — представлені у цьому довіднику.

    Даний довідник якісно відрізняється від всіх попередніх праць. У створенні кожної біографії задіяна широка джерельна база, на аналізі якої також слід коротко зупинитися.

    1. Одним з головних джерел до складання біографій українських воєначальників та командирів стали так звані реєстраційні картки — власноручно заповнені ними у 1920–1923 рр. анкетні бланки Армії Української Народної Республіки. У реєстраційних картках вказувалися основні біографічні дані, освіта, перебіг військової служби, нагороди, тощо. Реєстраційні картки зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Вони неупорядковані, дуже часто зшиті в одну справу з іншими документами, скажімо, бойового або господарчого характеру. Отже, їх виявлення та упорядкування становить певну проблему. На сьогодні віднайдено понад 1000 реєстраційних карток старшинського корпусу Армії Української Народної Республіки, у переважній більшості — генералів, полковників та підполковників. Крім реєстраційних карток слід також згадати про списки старшинського корпусу Армії УНР, складені у 1921–1922 рр. у таборах інтернованих. Таких списків (у різновидах, часто складених по окремих частинах та з'єднаннях) збереглося більше 100. Досить часто у цих списках крім зазначення військового звання та посади вказувалися також дата та місце народження. Ці списки також зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України.

    — Послужні списки офіцерського корпусу російської армії, які зберігаються у Російському державному військово-історичному архіві у Москві. У послужних списках також вказувалися основні біографічні дані, освіта, перебіг військової служби та нагороди. Російські послужні списки велися аж до початку 1918 року. Найбільше вони стали у пригоді щодо визначення дат народження та перебігу військової служби у тих українських воєначальників, які загинули під час Визвольної війни 1917–1921 рр. Всього у Російському державному військовому-історичному архіві зберігається близько 500 тисяч послужних списків офіцерів, що у другій половині 19 століття й до січня 1918 року служили у російській армії. Вважається, що цей масив охоплює понад 60 відсотків всього офіцерського корпусу того часу. Послужні списки на решту офіцерів втрачено. В тому числі — і на деяких з тих, які відіграли неабияку роль у Визвольній війні 1917–1921 років. Зокрема, не вдалося віднайти послужних списків таких одіозних особистостей тих часів, як повстанські отамани Нечипір Григор'єв та Юхим Божко — обидва колишні штабс-капітани російської армії.

    — Архівно-слідчі справи та анкети заарештованих вояків Армії УНР, які потрапляли до полону під час збройної боротьби, поверталися на батьківщину у 20-х рр. та потім заарештовувалися органами ДПУ, нарешті — були захоплені у різних країнах Східної Європи радянськими спецслужбами у 1945–1946 роках. Переважна більшість цих матеріалів зберігається у Державному архіві Служби безпеки України. Архівно-слідчі справи є надзвичайно цінним джерелом, оскільки в них можна виявити не тільки біографічні дані про заарештовану особу, а й матеріали про долю багатьох друзів та товаришів по зброї.

    — Так звані «Списки за старшинством». Ці списки майже щорічно аж до 1917 року видавалися Головним штабом російської армії. Існують списки за званнями: генералів, полковників, підполковників, капітанів та ротмістрів. Видавалися також списки за фаховим розподілом офіцерського корпусу: Генерального штабу, інженерних військ, прикордонних військ, морського флоту, тощо. У цих джерелах публікувалася інформація біографічного характеру та наводився перебіг служби кожного офіцера, який належав до однієї з перерахованих вище категорій російського офіцерського корпусу.

    — Некрологи в українській та російській емігрантській пресі. В українських виданнях найбільше некрологів вояків вміщено у спеціалізованих виданнях, таких як: «Вісті Комбатанта» (Нью-Йорк), «Вісті братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української національної армії» (Мюнхен), «Українське Козацтво» (Чикаго), «Тризуб» (поновлене у Нью-Йорку видання), «Сурмач» (Лондон), «Дороговказ» (Торонто) тощо. У російських виданнях публікувалися некрологи переважно тих військових, що лише певний період часу служили в українських військах, але вже емігрували з білими арміями. Сучасні російські дослідники об'єднали в одному багатотомному виданні всі некрологи, опубліковані в російській емігрантській пресі. Ця праця під назвою «Незабытые могилы» видається стараннями співробітників відділу літератури російської еміграції Російської державної бібліотеки.

    — По окремих персоналіях надзвичайно інформативними є їх особисті фонди, що зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ) та Державному архіві Російської Федерації. Зокрема, у ЦДАВОУ виявлено фонди Бориса Гомзина, Варфоломія Євтимовича, Олександра Жуківського, Всеволода Змієнка, Михайла Ковенка, Олександра Осецького, Михайла Омеляновича-Павленка, Всеволода Петріва, Віктора Пилькевича, Михайла Середи, Володимира Хилецького, Костянтина Цурканова, Миколи Шаповала. У Державному архіві Російської Федерації зберігаються особисті документи та рукописи спогадів Ігоря Новицького, Костянтина Присовського, Володимира Слюсаренка, Миколи Удовиченка, Григорія Янушевського. Крім того, у Російському державному військово-історичному архіві також виявлено невеликий персональний фонд Всеволода Агапієва. До цієї ж категорії джерел можна віднести фонд Товариства бувших вояків Армії Української Народної Республіки у Франції, який зберігається у Державному архіві Російської Федерації та містить велику кількість персональних документів членів цієї спілки.

    — Біографічні довідники офіцерського корпусу російської, польської, латиської та литовської армій, що вийшли друком у Росії, Польщі, Латвії та Литві останніми роками. У цих довідниках також трапляється багато осіб, що деякий час служили в українських військах та навіть займали командні посади.

    — Українська мемуаристика, в якій також трапляється багато згадок про долю різних старшин Армії Української Народної Республіки.

    Звичайно, цим джерельна база даної роботи не вичерпується. Крім вказаних, задіяна велика кількість документів з українських, російських, польських, і навіть — латиського державних архівів.

    Окремо слід сказати про термінологію, що вживається у довіднику. Зупинимося на загальновживаній у довіднику системі деяких термінів та понять.

    В першу чергу йдеться про загальну назву Збройних сил України 1917–1924 рр. (від часу виникнення до — розв'язання армії з наказу Симона Петлюри). Остаточно встановлена назва — «Дієва армія Української Народної Республіки» — з'явилася тільки у 1919 р., причому у 1920 р. вона почала замінюватися на іншу назву — «Армія Української Народної Республіки». Ця остання назва починаючи з 1921 р. і до кінця існування була остаточно затвердженою офіційною назвою Збройних сил України. Отже, всі старшини, які служили під українським прапором у 1920–1924 рр., у нашому довіднику іменуються старшинами Армії УНР. Їх військові звання подаються станом на 30 червня 1924 р. — на момент остаточної демобілізації Армії УНР. Потому, згідно наказу Симона Петлюри, будь-які підвищення у старшинських рангах заборонялися — «аж до часу розпочаття Українською Армією і Фльотою воєнних дій на Українській Землі» (Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1976. - № 3–4. — С. 75–76).

    У випадку, якщо комусь зі старшин, чиї біографії вміщено у довіднику, вже в еміграції присвоювалися нові звання, то такі подаються у дужках — поруч з військовим званням станом на 30 червня 1924 р.

    Збройні сили України до 1920 р. у довіднику зазначаються таким чином:

    — період Центральної Ради до березня 1918 р. — війська Центральної Ради;

    — період Центральної Ради, березень— квітень 1918 р. — Армія Української Народної Республіки;

    — доба правління гетьмана П. Скоропадського — Армія Української Держави;

    — повстання Директорії, листопад — грудень 1918 р. — війська Директорії;

    — період 1919 р. — Дієва армія Української Народної Республіки.

    У зазначений період українська офіційна влада та військове керівництво намагалася вживати різні назви та їх варіації щодо Збройних сил України, причому, часто кілька назв вживалося одночасно. Отже, щоб не вводити зайву плутанину у довідник, ми зупинилися лише на вищенаведених назвах, які, крім того, чітко окреслюють історичні віхи подій 1917–1921 років.

    У створенні цього довідника допомагало багато людей. За допомогу у збиранні матеріалу хотів би висловити подяку: заступнику начальника Державного галузевого архіву Служби безпеки України Сергію Кокіну, співробітникові цього архіву Олександру Лошицькому; директору Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України Наталі Маковській; завідувачці Науково-довідкової бібліотеки Головного архівного управління України Галині Порохнюк; завідувачці читального залу Російського державного військово-історичного архіву Тетяні Бурмістровій. За цінні консультації та цікаву інформацію — Сергію Волкову (Москва), Валентину Юшку (Москва), Юрісу Цигановсу (Рига), Олександру Дєрябіну (Москва). За наданий фотоматеріал щиро дякую Олександру Кавтарадзе (Москва), Сергію Білоконю (Київ), Олексію Шереметьеву (Київ), Олександру Пересадьку (Київ), Сергію Музичуку (Рівне), Олександру Воронову (Москва).

    На сьогодні наш довідник є максимально повним зібранням біографічних відомостей про командний склад Збройних сил України 1917–1924 років. У разі виникнення уточнень та доповнень вони будуть публікуватися у подальших наших працях.


    Ярослав Тинченко Вересень, 2006


    А


    АБАЗА Володимир Миколайович

    (10.12.1873—?) — підполковник Армії УНР.

    Походив з дворян Катеринославської губернії. 08.06.1894 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 135-го піхотного Керч-Єнікольського полку. З 01.02.1895 р. служив у Перекопському резервному батальйоні. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1899), служив підпрапорщиком у 6-му піхотному Лібавському полку. 20.12.1907 р. перевівся у Катеринослав до 133-го піхотного Сімферопольського полку. Першу світову війну почав капітаном, командиром 5-ї роти Сімферопольського полку. Був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, а також Георгіївською зброєю (14.02.1915, за бій 05.12.1914). 02.04.1915 р. прийняв командування 1-им батальйоном полку. 24.08.1915 р. потрапив до австро-угорського полону. Перебуваючи у полоні, був підвищений до звання підполковника.

    Абаза Володимир, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

    З початку 1918 р. брав участь у створенні 1-ї козацько-стрілецької дивізії військ Центральної Ради. З жовтня 1918 р. — командир 4-го Сірожупанного полку Армії Української Держави; з 19.11.1918 р. — начальник 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії військ Директорії. З 17.01.1919 р. — помічник начальника цієї дивізії. З 12.03.1919 р. — знову начальник дивізії. 16.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону. Командуванням Дієвої армії УНР називався одним із винуватців т. зв. луцької катастрофи. Перебував у таборах інтернованих у Вадовицях та Ланцуті. У 1920 р. — начальник збірної станиці вояків-українців у Ланцуті. З 20.04.1921 р. — командир 45-го стрілецького куреня 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. У клопотанні про підвищення до рангу полковника було відмовлено через т. зв. Луцьку катастрофу. Помилково згадується в літературі як полковник та генерал-хорунжий.

    У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.


    АБАЗА Віктор Іванович

    (1864—?) — полковник Армії Української Держави. Родич Володимира Абази. З 7.09.1918 р. — командир 23-го легкого гарматного полку Армії Української Держави. З 20.11.1918 р. — помічник начальника 14-ї легкої гарматної бригади Армії Української Держави. З 1919 р. — у «білому русі». У 1919 р. служив у Північно-Західній армії генерала Юденіча. З 1920 р. білоемігрант.

    В науковій літературі Володимир Абаза та Віктор Абаза часто фігурують як одна особа та безпідставно іменуються генералами.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 48 / а; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 22; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С. 84— 117; Бутович М. Формування Сірої дивізїі у Володимирі-Волинському//За Державність. — Торонто. — 1966. - № 11. — С. 33–41; Науменко Ю. Моя служба в 5-й Херсонській стрілецькій дивізії//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 165–180; Зварич І. Київська інженерна юнацька школа// За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 106; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 321, 338; Волков С. В. Энциклопедия гражданской войны, Белое движение. — Москва. — 2002. — С. 3.


    АБРИЛЬБА-РИХВАЛЬСЬКИЙ Йосип Юрійович

    див. Рихвальський Йосип Григорович.


    АБРИНЬБА Дмитро Ілліч

    (08.02.1885-11.01.1918) — командир полку військ Центральної Ради.

    Походив з козаків Миргородського повіту Полтавської губернії. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 1-м розрядом (1908). Після училища служив підпоручиком у 61-му піхотному Володимирському полку (Білосток). З 15.12.1910 р. — у 177-му Ізборському полку (Рига). З 16.07.1914 р. — у 36-му піхотному Орловському полку, з яким брав участь у Першій світовій війні. Був двічі поранений, нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, а також орденом Святого Георгія IV ступеня (29.07.1916, за бій 12–13.09.1915) та Георгіївською зброєю. Закінчив прискорений курс Військової академії Генерального штабу (24.01.1917 р.). Згодом перебував на посаді в. о. начальника штабу 169-Ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    11.07.1917 р. — призначений командиром 1-го Українського запасного полку у Києві, який був сформований з частини Богданівського полку (прибув на посаду 14.07.1917 р.). У вересні—жовтні 1917 р. очолював на фронті 209-й піхотний Богородський полк. Після Жовтневого перевороту у Петрограді знов повернувся на службу до військ Центральної Ради, деякий час був помічником командира Одеської гайдамацької бригади. З кінця листопада 1917 р. — командир Гайдамацького куреня у Катеринославі. Загинув у січні 1918 р. у вуличних боях проти червоногвардійців та більшовицьких військ, у Катеринославі, під час Першої українсько-більшовицької війни.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 2. — Д 45774; п/с 396 а; В обличчу памяти борців//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 4. — С. 22.


    АВКСЕНТЬЇВ Володимир Федорович

    (?—?) — підполковник Армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — підполковник.

    У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії командиром 4-ї батареї 8-ї артилерійської бригади.

    Станом на 25.05.1921 р. — приписаний до штабу 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.

    Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653 — С. 57–60.


    АВРАМЕНКО Никифор Антонович

    (1893–1973) — сотник Армії УНР.

    Авраменко Никифор, фото 1920-х років, Польща (приватний архів Галини Вечорек)

    Народився у м. Верхньодніпровськ Катеринославської губернії. Закінчив Миколаївське інженерне училище (1916). Брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений відзнакою Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

    З листопада 1917 р. служив у військах Центральної Ради. З 09.02.1918 р. — комендант штабу Окремого Запорізького загону (згодом — бригади та дивізії). З 17.11.1918 р. — комендант штабу Лівобережного фронту під командуванням П. Болбочана. З 22.01.1919 р. — комендант штабу Запорізького корпусу (з 15.05.1919 р. — групи) Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу, згодом — старшина штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. У серпні 1920 р. у боях з червоними був поранений у праву руку.

    На еміграції жив у Польщі. Автор «Споминів Запорожця» (Київ, 2007).

    Авраменко Н. Причинки до споминів бл. п. сот. І. Андруха//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 3. — С. 9; Awramenko R. Korzenie moje sa w Bielostoku/Унад Бугом i Нарвою. — Бєльськ. — 1919. — Ч. 4–5. — С. 26–31; В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. — Київ. — 2004. — С. 59, 61, 136, 209, 210, 347; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 327. — С. 48–53.


    АГАПІЄВ Всеволод Миколайович

    (20.04.1877-22.02.1948) — начальник штабу групи Дієвої армії УНР.

    Походив з дворян Орловської губернії, народився у Владикавказі. Закінчив Михайлівський Воронізький кадетський корпус, Павлівське військове училище (1896), Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1902). Після закінчення училища служив підпоручиком у 39-й артилерійській бригаді, після закінчення академії відбував 2-річний ценз командування ротою у 131-му піхотному Тираспольському полку (Київ). На посаді старшого ад'ютанта 7-ї Сибірської стрілецької дивізії брав участь у Російсько-японській війні. Згодом служив на штабових посадах у штабі Київської військової округи. Під час Першої світової війни — начальник штабу 38-ї піхотної дивізії, командир 141-го піхотного Можайського полку. З липня 1916 р. — генерал-майор. З 07.10.1916 р. — на посаді начальника штабу 124-ї піхотної дивізії. З весни 1917 р. — начальник штабу Київської військової округи. Був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, а також Георгіївською зброєю (12.07.1915 р, за бій 05–17.11.1914 р.).

    З 10.05.1918. р. — член комісії з будівництва української армії та член Військово-наукового комітету при Головному управлінні Генерального штабу Української держави. З 10.01.1919 р. до 12.02.1919 р. — помічник начальника штабу Південно-Західного фронту Дієвої армії УНР. З 12.02.1919 р. — помічник отамана Оскілка, командувача Південно-Західного району Дієвої армії УНР. З 17.02.1919 р. — начальник штабу Північної групи Дієвої армії УНР. 28–29.04.1919 р. брав участь у повстанні командувача Північної групи отамана Оскілка проти влади Директорії, після поразки повстання втік до Польщі. На еміграції перебував під Парижем, незабаром через хворобу переїхав до Ніцци. Помер та похований у Ніцці.

    Агапіев Всеволод, фото 1917 року (РГВИА)

    РГВИА. — Ф. 264 — личный фонд Агапиева В. Н.; ЦДАВОУ — ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918 р… — С. 42-зв. — 43; Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7; Список полковников на 1914. — СПб. — 1914. — С. 1090; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914. — С. 463; Список Генерального штаба на 1917 — Петроград. — 1917. — С. 71; Белградский альбом. — С. 157; «Разведчик». — СПб. — 1916. - № 1349; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 9–61; 1936. - № 6. — С. 13–64; Варшава. — 1937. - № 7. — С. 9—56; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С. 35-65; Порохівський Г. Штаб Південного фронту//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 7–8. — С. 15–18; 4 9. — С. 17–20; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 290–292; Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т. 1. — С. 27.


    АДАМОВИЧ Григорій Дмитрович

    (9.11.1868—?) — підполковник Армії УНР.

    Закінчив реальне училище, Єлісаветградське кавалерійське училище (1894). Вийшов корнетом до 12-го драгунського Стародубівського полку (м. Волочиськ), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник. Був нагороджений Георгіївською зброєю (24.02.1915 р.).

    У 1917 р. — командир 8-го запасного кавалерійського полку, зі складу якого виділив 1-й Козацький Вільної України полк військ Центральної Ради. На чолі цієї частини 30.11.1917 р. прибув до Києва. З 12.02.1918 р. — т. в. о. начальника постачання військ Центральної Ради. Станом на 31.05.1918 р. — начальник 12-ї кавалерійської (4-ї кінної) дивізії Армії Української Держави. У другій пол. 1918 р. — 1919 р. — голова ремонтних комісій з поповнення армії кінським складом. У березні—травні 1920 р. — начальник кінного відділу запасної бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Дієвої армії УНР, що формувалася у Бересті-Литовському. Згодом відбув до Києва на формування 7-ї запасної бригади Дієвої армії УНР. Станом на 07.07.1920 р. — штаб-старшина Головного управління персонального складу Військового міністерства УНР. В українській мемуаристиці інколи помилково згадується під прізвищами «Абрамович» та «Антонович».

    ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73; Приказы Киевского воєнного округа на театре военных действий за 1917 год. — Киев. — 1917. — С. 1813; Волков С. В. Офицеры армейской кавалерии. — Москва. — 2004. — С. 34.


    АДАМОВИЧ Олександр Олександрович

    (?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — поручик 124-го піхотного Воронізького полку (м. Харків). У 1917 р. — командир 420-го піхотного Сердобського полку (українізований у листопаді 1917 р.). Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1918 р. — навесні 1919 р. — командир 40-го пішого Ізюмського полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 04.03.1919 р. — тимчасово приділений до штабу Північної групи Дієвої армії УНР. З 09.03.1919 р. — т. в. о. начальника 19-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР.

    Восени 1919 р. перейшов на бік білих. Згодом виїхав до Сербії. 16.08.1920 р. повернувся у Крим до Російської армії П. Врангеля. Подальша доля невідома: серед тих, хто виїжджав з Криму у листопаді 1920 р., не згадується.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 4. — Спр. 15. — С. 2–3; Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 5. — С. 39.


    АКІНТІЄВСЬКИЙ Володимир Костянтинович

    (7.04.1888-25.04.1962) — старшина військ Центральної Ради.

    Закінчив Орловський кадетський корпус (1905), Костянтинівське артилерійське училище (1908), Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1914). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 16.12.1917 р. — начальник оперативного відділу Українського Генерального штабу.

    У 1918–1920 рр. — у Добровольчій армії та Збройних Силах Півдня Росії. Помер та похований у Нью-Йорку.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а. — С. 28; Список Генерального штаба на 1.06.1914. — СПб. — 1914. — С. 685; Військова нарада в кабінеті генерального секретаря Порша дня 18 (5 ст. ст.) січня 1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 5. — С. 2–3; Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т. 1. — С. 41.


    АЛЕКСІН Микола Миколайович

    (1877—?) — полковник Армії УНР.

    Родом із Полтавської губернії. У складі 99-го піхотного Івангородського полку брав участь у Російсько-японській війні. Був поранений. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 202-го Старобільського резервового батальйону (м. Харків). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    Алексій Микола, фото 1905 року (Летопись войны с Японией. — СПб. — 1905. - № 66. — С. 1322)

    З квітня 1918 р. — курсовий старшина Інструкторської школи старшин Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 07.11.1918 р. — сотенний командир Чугуївської військової юнацької школи Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. Влітку 1920 р. перебував у старшинській сотні 6-ї запасної бригади Армії УНР. З 15.11.1920 р. — помічник начальника 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР.

    У 1920-х рр. жив на еміграції в Польщі. У 1923 році повернувся на батьківщину. Станом на 1926 р. мешкав у Харкові. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 1; Летопись войны с Японией. — СПб. — 1905. — № 66. — С. 1322. ДАСБУ. — Фп.. — Спр. 406. — Т. И. — С. 1


    АЛМАЗОВ Олекса Дмитрович

    (06.01.1885 (за російським послужним списком) або 06.01.1886 (за українською реєстраційною карткою) — 13.12.1936) — генерал-хорунжий Армії УНР.

    Народився у Херсоні, походив з родини чиновника. Закінчив Тифліське реальне училище, Олексіївське піхотне юнкерське училище (1907), склав іспит на переведення до артилерії у Михайлівському артилерійському училищі (01.12.1907 р.), вийшов підпоручиком до Лібавської фортечної артилерії. З 20.11.1911 р. служив у Ковенській фортечній артилерії. Закінчив курс електротехніки на Санкт-Петербурзькому гарматному заводі (19.07.1914 р.). З 18.11.1915 р. — командир 2-ї батареї 1-го дивізіону 11-ї важкої артилерійської бригади. З 01.12.1916 р. — командир важкої батареї 53-го окремого важкого артилерійського дивізіону. 01.05.—20.12.1917 р. — командир цього дивізіону. Одержав звання полковника за бойові заслуги у бою під Кревом (15.08.1917 р.). За Першу світову війну був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня (серпень 1917 р., за бій під Кревом, де був отруєний газами).

    З 01.01.1918 р. — командир окремої кінно-гірської батареї Гайдамацького Коша Слобідської України військ Центральної Ради. У бою під Бердичевим у середині лютого 1918 р. був поранений у ногу. 15.03.1918 р. батарея була реорганізована у Запорізький кінно-гірський гарматний дивізіон Окремої Запорізької дивізії військ Центральної Ради, на чолі якого залишався до кінця Визвольних змагань (цей дивізіон у Дієвій армії УНР називався Алмазівським). Учасник Першого Зимового походу. 03.08.1921 р. був підвищений до звання генерала-хорунжого Армії УНР.

    Алмазов Олекса, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

    У 1923 р., після перебування у таборах для інтернованих українських вояків, працював помічником маркшейдера на вугільній шахті товариства «Сатурн». У 1926 р. переїхав до Чехо-Словаччини, закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подєбрадах (1930), після чого працював інженером у Луцьку. Помер та похований у Луцьку (могила існує донині).

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 1–2; РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 14-579; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 557. — С. 189; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1928. — Ч. 2. - 1930. — Ч. 3; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 79; Крат М. Вапнярська операція//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 66–80; О. Ш. Село Наливайки// Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 8. — С. 64–75; Дмитрук В. Пам'яті генерала — патріота Олекси Алмазова; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002.


    АЛЬТФАТЕР Дмитро Васильович

    (23.05.1874-15.10.1931) — начальник артилерії корпусу Дієвої армії УНР.

    Закінчив Михайлівське артилерійське училище (1894), вийшов підпоручиком до 23-ї артилерійської бригади, незабаром перевівся до 1-ї артилерійської бригади (м. Смоленськ). Закінчив Михайлівську артилерійську академію (1910). У складі 1-ї бригади брав участь у Першій світовій війні. З 1916 р. — командир 5-ї батареї, 1-ї батареї та 2-го дивізіону 36-ї артилерійської бригади. З березня 1917 р. — генерал-майор, начальник Гвардії 1-ї артилерійської бригади, згодом — інспектор артилерії 39-го армійського корпусу. За Першу світову війну був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (30.12.1915) та Георгіївською зброєю (25.07.1915).

    З 07.09.1918 р. — на службі в Армії Української Держави: начальник 1-ї важкої гарматної бригади. З 23.02.1919 р. — начальник артилерії 1-го Волинського кадрового корпусу Дієвої армії УНР. З квітня 1919 р. — в інспекції артилерії Холмської групи Дієвої армії УНР.

    16.05.1919 р. у Луцьку потрапив до польського полону, там зголосився добровольцем на службу до Західної білогвардійської армії князя Бермонта-Авалова, був інспектором артилерії цієї армії.

    З 1920 р. мешкав на еміграції у Німеччині, помер та похований у м. Неліє.

    ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 3. — С. 4;

    Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — С. 68;

    Военный Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки, 1769–1920. — М. - 2004. — С. 380.


    АНГЕЛ (Олександр Грудницький)

    (?--?) -- повстанський отаман.

    Останнє звання у російській армії — поручик. У жовтні—листопаді 1918 р. належав до складу Українського Козацтва Чернігівщини. 17.11.1918 р. сформував та очолив з добровольців Українського Козацтва т. зв. Курінь Смерті, який діяв на Чернігівщині проти гетьманських залог. У грудні 1918 р. — січні 1919 р. брав участь у боях проти червоних військ. 25.01.1919 р. разом з отаманами Хименком та Зеленим виступив проти влади Директорії. Тоді ж — 25.01.1919 р. — обійняв посаду народного комісара золотоноського повіту. З приходом більшовиків був усунутий від влади. З липня 1919 р. на чолі повстанських загонів провадив партизанську боротьбу проти білогвардійців. Серед української еміграції була поширена помилкова інформація про загибель отамана Ангела: за однією версією він був розстріляний ЧК у серпні 1921 р., за іншою (М. Середи) — розстріляний денікінцями восени 1919 р. За матеріалами ОДПУ на початку 1921 р. отаман Ангел за нез'ясованих обставин здався радянській владі.

    У 1921 р. під прізвищем Куниця працював у залізничному кооперативі у Полтаві. У 1922 р. вважався керівником військового відділу Всеукраїнського Повстанського комітету. За неперевіреною інформацією був розстріляний у 1922 р. разом з поетом Григором Чупринкою. Однак за іншими даними станом на 1930 р. працював під чужим прізвищем інженером на нафтопереробних заводах у Баку.

    Середа М. Отаман Ангел//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 9. — С. 14–16; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)// За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С. 84; Бутович М. Формування Сірої дивізїі у Володимирі-Волиньскому//За Державність. — Торонто. — 1966. — № 11. — С. 33; Герчанівський Д. Вигнати окупанта. — Мюнхен. — 1963. — С. 35; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 265; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 р.; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 122, 228, 255; Смовський К. Окремий Чорноморський Кіш//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 115; Майстренко І. Історія мого покоління. — Едмонтон. — 1985. — С. 70.


    АНДРУС Олександр Євгенович

    (?—?) — командир полку військ Центральної Ради.

    Станом на 1.01.1910 р. — поручик 10-го Сибірського резервного Омського полку (м. Омськ). Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1917 р. — командир полку ім. Сагайдачного у Києві. Подальша доля невідома.

    Монкевич Б. Слідами Запорожців//Табор. — Ч. 7. — С. 67.


    АНДРУСІВ Костянтин Миколайович

    (05.12.1882-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у Полоцьку. Закінчив 3-класне Полоцьке міське училище, Віленське піхотне юнкерське училище (1904), служив підпоручиком у 1-му стрілецькому полку, у складі якого у 1905 р., незадовго до закінчення Російсько-японської війни, їздив на Далекий Схід. Закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1914). Брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — начальник штабу 77-і піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 08.03.1918 р. — начальник 2-ї частини організаційного відділу 2-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. Станом на грудень 1918 р. — лютий 1919 р. — начальник частини 2-го генерал-квартирмейстерства Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Станом на 06.03.1919 р. служив у оперативному відділі штабу Дієвої армії УНР.

    З осені 1919 р. — у складі Збройних Сил Півдня Росії. Станом на лютий 1920 р. — у резерві командного складу Донської армії ЗСПР. Подальша доля невідома.

    Список Генерального штабу на 1.06.1914. — СПб. — 1914. — С. 678; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 24. — С. 253.


    АНДРУХ Іван

    (1892 р-28.08.1921 р.) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Походив з Перемишля. Навчався у Львівському університеті. На початку Першої світової війни був покликаний до австро-угорської армії, вступив до складу Легіону Українських Січових стрільців. За бойові заслуги був підвищений до рангу підхорунжого Легіону УСС. У боях на горі Лисоня потрапив до російського полону. Перебував у таборах для військовополонених у м. Царицин (табір Дубовка).

    Андрух Іван, фото 1919 року (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992)

    13.01.1918 р. разом з іншими полоненими старшинами УСС прибув до Києва, де став одним зі старшин Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців у військах Центральної Ради. З 01.03.1918 р. — командир сотні 1-го куреня 4-го (1-го) Січового полку. З травня 1918 р. служив у бомбометній сотні 2-го Запорізького полку Армії Української Держави, у подальшому — командир 3-ї кулеметної сотні цього ж полку. Наприкінці вересня 1918 р., після дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців Армії Української Держави, на чолі своєї сотні виїхав до Білої Церкви, місця формування загону. З кінця листопада 1918 р. командував куренем 1-го полку Січових стрільців військ Директорії. З середини липня 1919 р. і до розформування Корпусу Січових стрільців (06.12.1919 р.) — командир 28-го (1-го) полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. У боях з червоними був важко поранений. Після розпуску Корпусу Січових стрільців перебував у таборах інтернованих українських вояків, звідки переїхав у Чехо-Словаччину до сформованої з вояків УГА Української бригади, у м. Німецьке Яблонне.

    Очолював робітничу сотню на Закарпатті. У 1921 р. легально повернувся у Радянську Україну з метою ведення підпільної боротьби проти більшовиків. Був схоплений ЧК у справі Київського Повстанчого центру. Розстріляний.

    Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Андрух І. Січові стрільці у корпусі ген. Натієва//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 4; Авраменко Н. Причинки до споминів бл. п. сот. Івана Андруха//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 3. — С. 9; Стефанів 3. Два роки в Українській Армії//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 9. — С. 8–10; Ч. 10. — С. 9—13; Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен. — 1974; ЦДАГПОУ. — Ф. 263, архівно-слідча справа Кураха М. С… — С. 56–57.


    АНТОНЧУК Демид (Дмитро)

    (?—?) — полковник Армії УНР.

    У 1917 р. служив у 240-му піхотному Ваврському полку, згодом — у штабі 28-го корпусу. Останнє звання у російській армії — поручик.

    У 1917 р. — голова української ради 28-го корпусу та 5-ї армії. У 1918 р. — житомирський повітовий комендант. З лютого 1919 р. — інспектор національно-культурних справ, згодом — державний інспектор Корпусу кордонної охорони УНР. 3 01.06.1919 р. — член української місії генерала Дельвіґа у Польщі, згодом — державний інспектор української військової місії у Румунії. У 1920 р. навчався у Румунській військовій академії. У липні 1920 р., всупереч наказу, не виїхав до складу  Дієвої армії УНР та залишився в українській військовій місії в Румунії.

    У 1920—1930-х рр. жив на еміграції в Румунії. Подальша доля невідома.


    Антончук Демид, фото 1919 року (За Державність — Варшава. — 1939 — 49)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 66 — С. 14–17; Капустянський М. Похід українських армій на Київ— Одесу в 1919 р.; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ — 2004. — С 141.


    АРДАШЕВ Віктор Федорович

    (25.11.1892-?) — полковник Армії УНР.

    Народився у Чернігові. Закінчив Суворовський кадетський корпус (м. Варшава), Павлівське військове училище (1912), брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З листопада 1917 р. — на слркбі у війську Центральної Ради. З 29.04.1918 р. — помічник: командира 34-го піхотного Сівського полку (українізованого). З 02.05.1918 р. — помічник: дивізійного інтенданта 1-ї Чернігівської (згодом — 9-ї кадрової) дивізії Армії Української Держави. З 1711.1918 р. — помічник: командира 26-го пішого кадрового Козелецького полку Армії Української Держави. З 02.02.1919 р. помічник: командира 5-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 02.08.1920 р. — старшина 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 12.04.1921 р. — помічник начальника Спільної школи підстаршин 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

    У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 268. — С. 24–25; Спр. 653. — С. 87.


    АРКАС Микола Миколайович

    (21.08.1880-14.12.1938) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Народився у Миколаєві. Син відомого військового та дослідника М. М. Аркаса. Навчався у Морському та Миколаївському кадетському корпусах (не закінчив), у Єлисаветградському кавалерійському училищі, яке закінчив 24.09.1901 р. за 2-м розрядом та вийшов юнкером до 46-го драгунського Переяславського полісу (з 10.02.1902 р. — корнет). З 04.04.1905 р. перебував у запасі у військах Приморської області. З 29.11.1905 р. був приділений до військ прикордонної сторожі Заамурської округи. 04.02.—25.06.1906 р. був особистим ад'ютантом командувача російських військ на Далекому Сході генерала Гродекова. 10.08.1906 р. звільнився у запас. 17.07.1914 р. у званні поручика був мобілізований до армії. 28.07.1914 р. був зарахований до 8-го гусарського Лубенського полку. 27.04.1915 р. — переведений до Чеченського кінного полку Окремої Кавказької Туземної дивізії. З 23.10.1915 р. — начальник дивізійної військово-поліційної команди. З 12.07.1916 р. — обер-офіцер для доручень при начальникові дивізії ген. Багратіоні. З 04.03.1917 р. — штабс-ротмістр.

    Аркас Микола, фото 1930-х років (Наріжний С. Українська еміграція. — Прага — 1942)

    З 04.07.1917 р. — командир 7-го ординарського ескадрону, який у грудні 1917 р. був українізований. Перейменував ескадрон на Полтавську партизанську кінну сотню, на чолі якої у лютому 1918 р. у складі Запорізької бригади військ Центральної Ради брав участь у боях під Києвом проти більшовиків. З 01.03.1918 р. сотня несла варту біля найбільш важливих установ Києва. У квітні 1918 р. сотня була реорганізована в Окремий Сердюцький кінний дивізіон Армії УНР. Під час гетьманського перевороту в кінці квітня 1918 р. на чолі дивізіону одним із перших підтримав П. Скоропадського. За часів Гетьманату залишався командиром дивізіону, який продовжував нести варту у Києві. 15.12.1918 р., після вступу до Києва військ Директорії, дивізіон перейшов у її розпорядження та був перейменований у Кінно-Гонецький полк штабу Дієвої армії УНР. На чолі полку брав участь у боях на Чернігівщині наприкінці грудня 1918 р. — у січні 1919 р. (до 05.02.1919 р.). Станом на 21.02.1919 р. — командир кінного дивізіону, який брав участь у боях під Києвом. Навесні 1919 р. — у розпорядженні штабу Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, комендант мосту на Дністрі, через який у квітні 1919 р. українські війська переходили до Румунії. З 19.08.1919 р. — командир 2-го кінного полку ім. М. Залізняка Дієвої армії УНР (з середини вересня 1919 р. — 2-й кінний Переяславський полк). 11.12.1919 р. не пішов у Перший Зимовий похід та разом з полком приєднався до Української Галицької армії, яка на той час перебувала у союзі зі Збройними Силами Півдня Росії. 15.12.1919 р. наказом по Дієвій армії УНР був оголошений зрадником. Більша частина полку невдовзі повернулася до Дієвої армії УНР.

    З 1920 р. жив на еміграції у Станіславові, Коломиї, працював актором та режисером. З 1926 р. — актор і режисер Російського театру в Ужгороді (з 1929 р. — директор цього театру). Помер та похований у м. Хуст.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 51-885, ЦДАВОУ. — ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 33. — Накази по Окремому кінному дивізіону; Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імені запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Каліш. — 1935. — Ч. 5. — С. 209–226; 1936. — Ч. 6. — С. 193–228; 1937 — Ч. 7. — С. 213–225; Марущенко-Богдановський А. Лист до редакціі//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 7. — С. 84–87; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників// Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 6. — С 35–48; Ремболович І. 1918 рік на Чернігівщині//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С. 97–98; Середа М. Отаман Козир-Зірка//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 11. — С. 11–13, Середа М. Отаман Божко//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 1. — С. 10–12; Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. — Київ. — 1999. — С. 62–63; Прохода В. Записки непокірливого. — Новий Ульм. — 1972 — Кн. 2. — С. 159; Митці України. — К… — 1992. — С. 31; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002.


    АРНДТ Герман Емілійович

    (04.11.1888—?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Гомель (тодішньої Чернігівської губернії). Закінчив 1-й Московський кадетський корпус, Олександрівське військове училище. Останнє звання у російській армії — капітан.

    На українській військовій службі з 18.08.1918 р.: у 1918–1919 рр. — командир Залізничної сотні Армії Української Держави, помічник командира 1-го Залізничного полку Армії Української Держави, начальник зв'язку штабу Залізнично-Технічного корпусу Дієвої армії УНР, командир 1-го Окремого Залізничного куреня Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Луцьку. З 23.05.1920 р. — командир технічної сотні 6-го технічного куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

    У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3527. — Оп. 1. — Спр. 9. — С. 1; ЦДАВОУ. — Ф 1075. — Оп. 2. — Спр. 44. — С. 5-зв. — 6; Спр. 653. — С. 104.


    АРХИПОВИЧ Микола Георгійович

    (6.12.1869—?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Народився у м. Радомишль тодішньої Київської губернії. Витримав іспит на звання однорічника 2-го розряду при Володимирському Київському кадетському корпусі, закінчив військово-училищний курс Київського піхотного юнкерського училища (1892), служив у Санкт-Петербурзькому гренадерському полку (Варшава). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898). Служив в Одеській військовій окрузі, викладав у Тверському кавалерійському училищі (1903–1905). Був начальником штабу 12-ї піхотної дивізії (1905–1909). Викладав в Олександрівському військовому училищі (Москва, 1909–1911). З 04.11.1911 р. — начальник штабу 3-ї стрілецької бригади (м. Жмеринка), полковник. З 1914 р. — командир 74-го піхотного Ставропольського полку. З 26.06.1915 р. — начальник штабу XXXIX армійського корпусу. З грудня 1915 р. — начальник 3-ї Заамурської прикордонної піхотної дивізії. З березня 1916 р. — генерал-майор, командир бригади 3-ї Заамурської прикордонної піхотної дивізії. З 20.10.1916 р. — начальник 12-ї Сибірської стрілецької дивізії. За Першу світову війну був нагороджений орденами Святого Георгія IV ступеня (24.04.1915), Святого Георгія III ступеня (23.09.1916), Георгіївською зброєю (10.12.1915).

    Восени 1917 р. зголосився до розпорядження Українського Генерального Військового Комітету Центральної Ради та був членом комісії з організації військових шкіл при головній шкільній управі військ Центральної Ради. З 12.03.1918 р. — член державної комісії з організації української армії. 17.01.1919 р. відмовився обіймати командні посади в Дієвій армії УНР.

    У вересні 1919 р. був мобілізований до Збройних Сил Півдня Росії, перебував у резерві командного складу ЗСПР при штабі військ Київської, а згодом Новоросійської областей. Подальша доля невідома — після евакуації білих з Північного Кавказу у березні 1920 р. до Криму не прибув: або загинув, або залишився на території, зайнятій червоними.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37. - загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 40-зв. — 41; Список полковников на 1914. — СПб. — 1914. — С. 262; Список Генерального штабу на 1914. — СПб. — 1914. — С. 314; Список Генераль- ' ного штабу на 1917. — СПб. — 1917. — С. 54.


    АСТАФ'ЄВ Олексій Сергійович (Остапура-Степовий Олелько Сергійович)

    (13.08.1867–1923?) — український військовий діяч.

    Походив з дворян Харківської губернії. За родинним переказом, предки мали прізвище Остапура, однак дід Олексія змінив прізвище на Астаф'єв. Закінчив 2-й Московський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1886), служив у 31-й артилерійській бригаді (Білгород). У 1892 р. закінчив Миколаївську інженерну академію. З 21.06.1902 р. до 04.01.1906 р. перебував у відставці: грав у театральній трупі М. Кропивницького під псевдонімом «Степовий». 04.01.1906 р. повернувся на військову службу: викладав інженерну справу в Чугуївському піхотному юнкерському училищі. З 18.04.1910 р. — полковник. З 01.09.1914 р. — викладач 2-го Київського Миколаївського військового училища.

    З кінця 1917 р. — начальник відділу військово-навчальних закладів Військового міністерства Центральної ради, учасник Січневих вуличних боїв у Києві проти червоних. З 03.03.1918 р. — начальник Головної шкільної управи Армії УНР та Армії Української Держави. 01.08.1918 р. був звільнений з посади з зарахуванням у резерв Головного штабу Української Держави.

    13.08.1918 р. був підвищений до звання генерального хорунжого Армії Української Держави. За часів правління П. Скоропадського звернувся до гетьмана з проханням про зміну свого прізвища на «Остапура-Степовий». У грудні 1918 р. — січні 1919 р. — начальник Головної шкільної управи Дієвої армії УНР. У січні—червні 1919 р. — військовий аташе УНР у Туреччині, після повернення — у розпорядженні Головного управління Генерального штабу (ГУГШ) УНР. 3 25.08.1919 р. — старшина для доручень 2-го помічника Військового міністра УНР. У жовтні—листопаді 1919 р. займався формуванням Інженерної школи старшин. У грудні 1919 р. повернувся до Чугуєва. За деякими даними протягом 1920–1923 рр. очолював повстанські загони на Харківщині та загинув у бою з червоними.

    Астаф'єв Олексій, кадр з кінохроніки 1917 року (ЦЛАКФЛУ)

    Список полковникам по старшинству на 1913 р. — СПб. — 1913. — С. 589; Євтимович В. Олелько Сергійович Остапура-Степовий//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 7–8. — С. 29–33; Євтимович В. Початки українського військового шкільництва в 1917–1918 рр.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 12. — С. 7—10; Євтимович В. Здобуття «Праги»//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 3. — С. 5—18; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1928. — Ч. 2. — С. 33–34; Петрів В. Житомирська юнацька школа//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1936. — Ч. 5. — С. 18–19.


    АТРОЩЕНКО (Атрошенко) Павло Трофимович (Григорович?)

    (?—?) — полковник Армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — поручик 41-го піхотного Селенгінського полку (м Дубно). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    Станом на 13.04.1919 р. — помічник командира 1-го пішого Луцького полку Дієвої армії УНР. З 17.05.1919 р. — командир цього полісу. З 02.06.1919 р. — помічник командира 2-го пішого Берестейського полку Дієвої армії УНР. З 22.07.1919 р. та на 23.08.1919 р. — командир цього полку. З 13.08.1920 р. — командир 11-го Сірожупанного куреня 4-ї бригади 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР. У 1921 р. — командир 3-го збірного куреня 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

    У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

    Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1939. — № 9. — С. 41, 47; Прохода В Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор. — Варшава. — 1928 — Ч. 8. — С. 56; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 219. — С. 98


    АФАНАСЬЄВ Георгій (Юрій) Павлович

    (1872—?) — полковник Армії Української Держави.

    Походив з Херсонщини. Закінчив Орловський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище, навчався у Миколаївській академії Генерального штабу. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 5-го Східно-Сибірського мортирного паркового артилерійського дивізіону (с. Спаське). Учасник Першої світової війни, був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — полковник (з 21.10.1916 р.).

    У 1917 р. — командир 6-го мортирного дивізіону та інспектор артилерії 2-го Січового Запорізького корпусу військ Центральної Ради. З січня 1918 р. — начальник артилерії Гайдамацького Коша Слобідської України. Навесні 1918 р. підготував українською мовою підручник-статут для артилерії. У 1918 р. — начальник муштрового відділу управління Інспектора артилерії Армії Української Держави. З жовтня 1918 р. — командир Сердюцького гарматного полку Армії Української Держави.

    У 1919–1920 рр. служив у білих арміях, у листопаді 1920 р. виїхав у складі Російської армії П. Врангеля з Криму до Туреччини. Білоемігрант.

    ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 651. — С. 39, 48, 49; Сулковський Б. З історії формування 2-го Січового Запорізького корпусу//Табор. — Варшава. — 1927. — Ч. 4. — С. 71–87; Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965; Смовський К. Гайдамацький Кіш Слобідської України та його артилерія в 1917–1918 році//За Державність. — Каліці — 1935. - № 5. — С. 137–157; Список капитанам армейской артиллерии на 1913. — СПб. — 1913.


    АФНЕР Григорій Парфентійович

    (01.03.1890—?) — сотник Армії УНР.

    Походив з міщан Київської губернії. 01.08.1914 р. був мобілізований до армії, зарахований до 12-го запасного батальйону. 30.09.1914 р. витримав іспит на звання прапорщика. З 23.06.1915 р. — молодший офіцер 196-го піхотного Інсарського полку. Був тричі поранений та один раз — контужений. Останнє звання у російській армії — поручик.

    З 24.07.1917 р. — молодший офіцер 208-го запасного полку, брав активну участь в українізації військових частин. У березні—квітні 1919 р. — командир Запорізької окремої кінної сотні Дієвої армії УНР, яка у червні 1919 р. була влита до складу 1-го кінного полку ім. М. Залізняка (згодом — 2-й кінний Переяславський полк), був помічником командира цього полку. 11.12.1919 р. у складі полку перейшов на бік Української Галицької армії, яка була на той момент союзником Збройних Сил Півдня Росії.

    Незабаром став командиром полку, який вивів до Одеси. 08.02.1920 р. на чолі полку виступив проти білогвардійців, що сприяло захопленню Одеси червоними військами.

    Згодом був приділений до 2-ї бригади 41-ї стрілецької дивізії РСЧА, при якій формувалася так звана Українська Радянська дивізія. Був командиром Запорізького кінного полку 41-ї стрілецької дивізії РСЧА.

    У квітні 1920 р. на чолі полку підняв повстання проти радянської влади та перейшов на бік Дієвої армії УНР, що рейдувала у Першому Зимовому поході. З поверненням до Дієвої армії УНР Запорізький кінний полк увійшов до складу 1-го кінного полку ім. М. Залізняка. У 1920–1921 рр. був приділений до штабу 5-ї Чорноморської бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

    У 1920-х рр. жив на еміграції в Польщі. У 1923 р. виїхав до Франції, був одним із організаторів українського суспільно-політичного життя в цій країні. У 30-х рр. у східних департаментах Франції зорганізував та очолив, з української молоді, пластовий курінь ім. Євгена Коновальця. Подальша доля невідома.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с. 72-222; ЦДАВОУ -

    Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 66. — С. 10–11; Прохода В.

    Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 292; Небелюк М. Під чужими прапорами. — Париж. — 1951. — С. 26, 40.


    АХТАНІО Антін

    (?-?) — сотник Армії УНР.

    Останнє звання у російської армії — штабс-ротмістр.

    З 3.04.1919 р. — командир Звягельської окремої кінної сотні Дієвої армії УНР. 21.05.1919 р. сотня була влита до складу 29-го Дієвого кінного полку Дієвої армії УНР. Помічник командира цього полку, який згодом був перейменований у 1-й кінний ім. М. Залізняка У грудні 1919 р. — інтернований поляками у Рівному. Влітку 1920 р. — командир 2-го збірного кінного відділу 6-ї запасної бригади Армії УНР. Згодом — старшина штабу 1-ї Кулеметної та 5-ї Херсонської дивізій Армії УНР.

    У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 90. — С. 2-зв. — 3; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 108; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1936. - № 6. — С. 23, 26, 63.


    АШАХМАНІВ Павло Іванович

    (1885–1942) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Народився у Закаспійській області, походив з родини військовослужбовця. Закінчив кадетський корпус, Павлівське військове училище (1906), Офіцерську стрілецьку школу. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 225-го піхотного резервного Лісного полку (Саратов). З 1912 р. — курсовий офіцер Чугуївського військового училища. У 1917 р. — викладач кулеметної справи Чугуївського військового училища. Останнє звання у російській армії — капітан.

    У 1918–1919 рр. — командир кулеметної сотні Інструкторської школи старшин Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. За Гетьманату П. Скоропадського був підвищений до звання військового старшини. З 18.08.1919 р. — командир 2-го Пластунського запасного полку Дієвої армії УНР у Могилеві-Подільському. У жовтні 1919 р., після зайняття Могилева-Подільського військами Збройних Сил Півдня Росії, перейшов до білих.

    Ашахманів Павло, фото 1924 року (Юбилейный сборник, посвященный 6-й годовщине 21-й Пермской стрелковой дивизии. — Новониколаевск. — 1924)

    У грудні 1919 р. потрапив під Одесою у полон до червоних. Служив у РСЧА, очолював полк та бригаду. За бої проти військ Російської армії П. Врангеля був нагороджений орденом Червоного Прапора. Залишився на службі в РСЧА після кількох чисток 1922–1924 рр. Закінчив Вищі академічні курси РСЧА (1924). Згодом — начальник 21-ї стрілецької дивізії РСЧА. Під час репресій воєначальників 1930–1931 рр. та 1937–1939 рр. також не постраждав. З 1935 р. — комбриг РСЧА. З 1940 р. — генерал-майор, викладач Військової академії ім. М. Фрунзе. Помер та похований у Ташкенті.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр.5. — С. 30–42; Євтимович В. Початки українського військового шкільництва в 1917–1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Аьвів. — 1937. — Ч. 12. — С. 7–10. Юбилейный сборник, посвященный 6-й годовщине 21-й Отдельной Пермской стрелковой дивизии. Новониколаевск. — 1924


    Б


    БАЖАН Платон Артемійович

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Родом з Полтавщини. Станом на 1.01.1910 р. — штабс-капітан 74-го піхотного Ставропольського полку (Кам'янець-Подільський). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    У 1918 р. — старший діловод господарчої частини Військового міністерства УНР, згодом — Української Держави, з травня 1919 р. — у розпорядженні Військового міністерства УНР. З 25.08.1919 р. — старшина для доручень 2-го товариша Військового міністра УНР у справах постачання. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075 — Оп. 2 — Спр. 37 — С 213


    БАЖАНІВ Віктор Петрович

    (24.08.1881-?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Закінчив Псковський кадетський корпус (1881), Миколаївське інженерне училище (1901). Після училища служив у 12-му саперному батальйоні (Одеса). Закінчив Миколаївську інженерну академію (1913), по закінченню — в управлінні будівництва Владивостоцької фортеці. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 4.08.1918 р. — помічник корпусного інженера 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави. Станом на 22.01.1919 р. — корпусний інженер 10-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 4. — С. 18; Список чинам военно-инженерного ведомства. — СПб. — 1914. — С. 312.


    БАЗИЛЕВИЧ Олександр Михайлович

    (15.03.1891 — до 1932) — підполковник Армії УНР.

    Походив з Полтавщини. Закінчив Полтавське Олександрівське реальне училище, Павлівське військове училище. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    З 06.03.1918 р. — особистий значковий військового міністра УНР О. Жуківського. З 23.05.1918 р. — старший значковий військового міністра Української Держави О. Рогози. З 13.01.1919 р. — полковник для особливих доручень Військового міністерства УНР. У ніч з 26 на 27 січня 1919 р. переїхав з Військовим міністерством з Києва до Вінниці. З 14.02.1919 р. — у розпорядженні Наказного Отамана. З 7.10.1920 р. — т. в. о. начальника Головної управи постачання Військового міністерства УНР.

    Базилевич Олександр, фото 1918 року (За Державність. — Каліш. — 1936)

    У 1920-х рр. жив на еміграції та помер у Брест-Литовському (тоді — Польща).


    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 43. — С. 7; Спр. 652. — С. 44.


    БАЗИЛЕВСЬКИЙ Павло Михайлович

    (09.09.1896 — після 1975) — підполковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

    Походив з дворян Полтавської губернії. Народився на ст. Затішьє Тираспольського повіту Херсонської губернії. Закінчив Лубенське вище навчальне училище, Чугуївське піхотне юнкерське училище (01.01.1916 р.), вийшов прапорщиком до 216-го піхотного запасного батальйону. 05.07.1916 р. відбув на поповнення військ Південно-Західного фронту. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    Базилевський Павло, фото 60-х років (Пам'ятна книга. П'ятдесятиліття Союзу бувших українських вояків в Канаді. — Гамільтон. — 1987)

    З 17.03.1918 р. — старшина кінної сотні 1- го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. З 01.04.1918 р. — у складі 2- го куреня 1-го Запорізького полку виділений на формування 4-го Запорізького ім. Б. Хмельницького полку Армії УНР. З 01.05.1918 р. — командир 1-ї сотні 4-го Запорізького ім Б. Хмельницького полку Армії Української Держави. З 12.09.1918 р. — командир 3-ї сотні тат. в. о. командира куреня. З 19.12.1918 р. — командир 11-х сотні. З 01.01.1919 р. — командир 3-го куреня. 18.03.1919 р. був поранений у бою з більшовиками, евакуйований до госпіталю, тривалий час лікувався. З 16.09.1919 р. — у резерві старшин Головного управління Генерального штабу (ГУГШ)

    УНР. З 26.01.1920 р. — командир куреня 1-го рекрутського полку Дієвої армії УНР. З 31.03.1920 р. — командир 10-го куреня 4-ї стрілецької бригади Армії УНР. З 28.04.1920 р. — командир 11-го куреня. З 05.05.1920 р. — помічник командира 11-го куреня. З 12.06.1920 р. — помічник командира 12-го куреня. З 25.07.1920 р. — командир 20-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 17.11.1920 р. — комендант Могилева-Подільського. З 20.12.1920 р. — помічник начальника школи старшин 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 15.02.1921 р. — приділений до 19-го куреня 3-ї Залізної дивізії. З 5.06.1921 р. — референт постачання 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії. З 1923 р. жив на еміграції у Тарнові. У 1939 р. був заарештований радянською владою, висланий до Сибіру, де у 1942 р. вступив до Польської армії генерала Андерса. У складі цієї армії через Іран дістався на Близький Схід, де воював проти німецьких військ. Після війни емігрував до Великобританії. З 06.12.1964 р. — голова Союзу українських ветеранів у Великобританії.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 919. — С 919, Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 30; РГВИА — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 121–436; Пам'ятна книга П'ятдесятиліття Союзу Бувших Українських вояків у Канаді. — Гамільтон. — 1987. — С. 85.


    БАЗИЛЬСЬКИЙ Гаврило Макарович

    (25.03.1880—17.10.1937) — генерал-хорунжий Армії УНР.

    Походив з селян с. Соколівка Уманського повіту Київської губернії. Склав іспити на звання однорічника у Золочівській гімназії (Харківська губернія). 30.09.1900 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 175-го піхотного Батуринського полку. 4.09.1901 р. складав вступні іспити до Чугуївського піхотного юнкерського училища, але невдало. 3.09.1902 р. склав іспити успішно, однак не пройшов за конкурсом. 17.10.1902 р. був зарахований до училища поза штатом. 22.04.1905 р. закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом, вийшов підпоручиком до 200-го піхотного резервового Іжорського полку (с. Медвежий Стан під Санкт-Петербургом). У 1911 р. був переведений до 74-го піхотного Ставропольського полку (Кам'янець-Подільський, згодом — Умань). З початком Першої світової війни був переведений до 258-го піхотного Кишинівського полку, який розгортався з кадрів 74-го Ставропольського. У складі полку під час боїв був контужений та поранений. Командував ротою протягом 7 місяців, виконував обов'язки помічника командира полку з господарчої частини протягом 11 місяців. З 12.03.1917 р. — в. о. командира 258-го піхотного Кишинівського полку (затверджений на цій посаді наприкінці червня 1917 р.). 16.06.1917 р. дістав звання полковника. За Першу світову війну нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю (10.11.1915 р., за бій 10.10.1915 р.), солдатською відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою, всіма бойовими орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою. Мав блискучі атестації начальства.

    Базильський Гаврило, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

    У 1917 р. став ініціатором українського військового руху у 65-й піхотній дивізії, до складу якої входив 258-й Кишинівський полк. Влітку організував українській курінь у складі свого полку, в кінці 1917 р. українізував дивізію та у березні 1918 р. передав її у розпорядження української військової влади, вивіши з Румунського фронту до Умані (до місця формування у 1914 р.). До 06.1918 р. — в. о. начальника 65-ї піхотної дивізії Армії Української Держави. З 10.07.1918 р. — командир 42-го (згодом — 32-го) пішого Сумського полку (колишнього 258-го Кишинівського) 11-ї пішої дивізії Армії Ураїнської Держави. З грудня 1918 р. — начальник 11-ї пішої кадрової дивізії. З 11.06.1919 р. — начальник 8-ї Запорізької дивізії. У грудні 1919 р. був інтернований поляками. У травні—липні 1920 р. — командувач Запасових військ Армії УНР, що були переформовані у 1-шу Кулеметну дивізію, був начальником цієї дивізії. З 05.10.1920 р. генерал-хорунжий. З 12.10.1920 р. — начальник 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. Помер та похований у м. Каліш (Польща).

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 9865; ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 3–4; Савченко В. Український рух у ІХ-й російській армії//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С. 81–85; Тарнавський А. Історія 4-го Запорізького імені полковника Богуна полку//Аітопис Червоної Калини. — Аьвів. — 1931. — Ч. 6. — С. 20; Омеляно- вич-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002; Некролог//Аітопис Червоної Калини. — Аьвів. — 1938. — Ч. 3. — С. 22-23.


    БАЙВЕНКО Володимир Онисимович

    (02.09.1885-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у Житомирі. Закінчив Рівненське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1906), служив у 126-му піхотному Рильському полку (Острог). У 1907 р. склав іспит на звання військового інженера при Миколаївському інженерному училищі та перевівся до 5-го саперного батальйону (Київ). Закінчив Офіцерську повітроплавну та авіаційну школу (1913). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан. На початку 1916 р. потрапив у полон.

    Після повернення з полону, з 01.03.1918 р. — літун 1-го Волинського авіаційного дивізіону військ Центральної Ради, згодом — Армії УНР та Армії Української Держави. З 01.11.1918 р. — ' помічник командира цього дивізіону. З 30.01.1919 р. — командир 1-го кадрового Республіканського авіаційного дивізіону Дієвої армії УНР. З 20.04.1919 р. — голова технічного відділу інспекції авіації та повітроплавання Дієвої армії УНР. З 1.07.1919 р. — начальник 1-го відділу Учбового дивізіону авіаційної школи УНР, яка мала бути створена інспекцією авіації Дієвої армії УНР. З 1.08.1919 р. — помічник командира 1-го Київського авіапарку Дієвої армії УНР. З 25.03.1920 р. перебував у резерві старшин Військово-повітроплавної управи Військового міністерства УНР. З 8.06.1920 р. — булавний старшина 2-го відділу організаційної управи Головного управління Генерального штабу УНР.

    У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 169. — С. 144-зв.

    осавул при військовому міністрі УНР О. Грекову. З 14.02.1919 р. — у розпорядженні Наказного Отамана. З квітня 1919 р. — помічник командира Кінного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З жовтня 1919 р. — командир цього полку. У грудні 1919 р. на чолі більшої частини полку приєднався до отамана Волоха, який оголосив про створення т. зв. Української комуністичної армії та прагнув до з'єднання з більшовиками.

    Байло Сергій, фото 1924 року (ЦДАКФАУ)


    БАЙЛО Сергій Ілліч

    (17.11.1892-20.11.1937) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Народився на хуторі Писарщина Свиридівського повіту Харківської губернії. Закінчив Миколаївське кавалерійське училище (1914), вийшов корнетом до Приморського драгунського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-ротмістр.

    З січня 1918 р. — ад'ютант командира Гайдамацького Коша Слобідської України С. Петлюри. З 17.03.1918 р. — помічник командира 3-го Гайдамацького полку Армії УНР, був членом надзвичайного полкового суду з покарання полонених більшовиків. З квітня 1918 р. — помічник командира 3-го кінно-козацького Київського полку Армії УНР, згодом — Армії Української Держави, що стояв у Василькові. З 01.01.1919 р. —

    У подальшому був командиром 2-го Гайдамацького кінного полку т. зв. Української комуністичної армії. У лютому 1920 р. цей полк було влито до 60-ї стрілецької дивізії РСЧА, де він становив дивізійну кінноту. Був командиром кінного полку та кінної бригади 60-ї дивізії (т. зв. байлівці). З грудня 1920 р. — командир 7-го кінного полку Червоного козацтва. Згодом — помічник командира 17-ї кавалерійської дивізії Г. Котовського. Брав участь у придушенні селянського Тамбовського повстання проти радянської влади, воював проти українських частин Ю. Тютюнника, був нагороджений двома орденами Червоного Прапора. З 1922 р. - командир кінного полку 24-ї стрілецької дивізії, трохи згодом — командир 1-ї, а потім — 2-ї бригад 3-ї Бессарабської кавалерійської дивізії Г. Котовського. З 1924 р. - начальник штабу 3-ї Бессарабської кавалерійської дивізії.

    З 1925 р. — начальник кафедри тактики Військово-технічної академії (Москва). Захистив дисертацію на звання доктора військових наук. З 1932 р. — начальник штабу 2-го кінного корпусу ім. Г. Котовського. 12.09.1937 р. був заарештований за звинуваченням в участі у т. зв. військово-фашистській змові. Під час слідства на допитах особлива увага приділялася зустрічам з Григорієм Сиротенком та Омеляном Волохом у 20—30-х рр. 19.11.1937 р. був засуджений до розстрілу. Страчений у Києві.

    ДАСБУ. — Ф. 6 — Спр 51285-фп. — Т. 9. - архівно-слідча справа Байла С. І.; ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 43. — С. 17; Сікевич В. Сторінки із записної книжки, 1942–1948. — Ч. 1–7; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992.


    БАЛАТУКІВ Алі-Бей

    (25.09.1885-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Керч, Таврійської губернії. Кримський татарин за походженням. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

    В Армії УНР з 1920 р. У 1920–1923 рр. — старшина управління постачання 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп 1. — Спр. 94. — С. 9.


    БАЛИЦЬКИЙ Левко Миколайович

    (2.08.1893—?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Богопіль Балтського повіту Подільської губернії. Останнє звання у російській армії — поручик.

    Балицький Лев, портрет 1920 року (Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. - Ч. 10)

    З березня 1918 р. — старшина Запорізького кінного полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради. З січня 1919 р. — старшина Кінного полку Чорних Запорожців Дієвої армії УНР. У 1920 р. — командир 1-го куреня Кінного полку Чорних Запорожців.

    З 10.08.1921 р. за документами значився дезертиром.

    Водяний Я. Українське Вільне Козацтво та його з'їзд в Чигирині 3.10.1917//літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 10. — С. 5; ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 115. — С. 1–2; ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 50–53.


    БАКЛАНІВ-ПЕТРІВ Євген Миколайович

    (?—?) — полковник Армії УНР.

    На військовій службі з серпня 1899 р. Останнє звання у російській армії — ротмістр.

    З 01.07.1918 р. — ремонтер Головної управи ремонту Військового міністерства Української Держави. З 01.02.1919 р. — начальник штабу 2-ї кінної дивізії, згодом — 5-ї кінної дієвої Дієвої армії УНР. 16.05.1919 р. у Луцьку потрапив до польського полону. 22.10.1919 р. повернувся з полону та перебував у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. З 01.11.1919 р. — член реорганізаційної комісії при українській місії генерала Зелінського, що працювала у Польщі. З 01.04.1920 р. — булавний старшина для доручень при голові української військової місії у Варшаві ген. Зелінського. З 01.06.1920 р. — булавний старшина 3-го відділу організаційної управи Генерального штабу УНР.

    У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 22. — С. 610–612; Спр. 169. — С. 143.



    БАЛЬМЕ Яків Васильович

    (22.03.1873 — після 1945) — полковник Армії УНР.

    Народився у м. Ромни Полтавської губернії. У 1891 р. вступив однорічником до 130-го піхотного Херсонського полку. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1897), вийшов підпрапорщиком до 74-го піхотного Ставропольського полку (Кам'янець-Подільський, згодом — Умань). У складі полку був командиром роти та батальйону. Брав участь у Першій світовій війні. З 1916 р. — полковник за бойові заслуги, командир батальйону 449-го піхотного Харківського полку. 14.08.1916 р. був важко поранений у ногу, після одужання — помічник командира та командир (з літа 1917 р.) 449-го піхотного Харківського полку. Під час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та Георгіївською зброєю. Останнє звання у російській армії — полковник.

    У жовтні 1917 р. брав участь в українізації 449-го полку. З 20.08.1918 р. — командир куреня 10-го пішого Аиповецького полку Армії Української Держави. З жовтня 1918 р. — помічник командира цього полку. З 02.06.1919 р. — старший помічник командира 2-го пішого Берестейського полку 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. 14.09.1919 р. захворів на тиф та залишився у Вінниці, де 14.11.1919 р. був схоплений білими.

    Згодом був відправлений до Одеси та зарахований рядовим до 48-го піхотного Одеського полку Збройних Сил Півдня Росії.

    У січні 1920 р. втік до Румунії, де перебував в українському таборі у Крево. З травня 1920 р. був приділений до старшинської чоти штабу Тилу Армії УНР. Восени 1920 р. — комендант м. Оринін (Подільська губернія). З листопада 1920 р. знов приділений до старшинської чоти при штабі Тилу Армії УНР.

    У 1920-1930-х рр. жив на еміграції у Польщі. У 1945 р. виїхав до СРСР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 238. — С. 35–36; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 117–121.


    БАЛЯСНИЙ Михайло Якович

    (05.11.1867—?) — військовий прокурор Дієвої армії УНР.

    Народився на Харківщині. Закінчив Харківський університет, Московське піхотне юнкерське училище (1891), вийшов підпоручиком до 4-ї артилерійської бригади. Закінчив Олександрійську військово-юридичну академію (1903), служив на військово-юридичних посадах у Санкт-Петербурзькому військово-окружному суді. З 06.12.1907 р. — полковник. З 18.12.1914 р. — військовий суддя військово-окружного суду генерал-губернаторства Галичини. З серпня 1915 р. — генерал-майор, військовий суддя Приамурського військово-окружного управління.

    У 1918 р. — товариш військового прокурора Київського вищого військового суду Української Держави. З 11.04.1919 р. — тимчасово приділений до штабу Північної групи Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. — в. о. начальника прокурорського нагляду та голова штабового суду Головного управління Генерального штабу УНР.

    Восени 1919 р. перейшов до Збройних Сил Півдня Росії. У листопаді 1920 р. у складі військ Російської армії П. Врангеля виїхав з Криму. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр 7. — С. 103; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 206–207, Список полковникам на 1914. — СПб. — 1914. — С. 274.


    БАНЬКІВСЬКИЙ Володимир Олександрович

    (19.07.1860—?) — генерал-хорунжий Армії УНР.

    Народився у Могилівській губернії. Закінчив Київську військову прогімназію, 3-тє Олександрівське військове та Михайлівське артилерійське училища (1881), вийшов підпоручиком до Туркестанської кінно-гірської артилерійської батареї. Згодом закінчив Офіцерську артилерійську школу. З 11.01.1901 р. — командир 10-ї кінно-артилерійської батареї. З 19.08.1901 р. — підполковник. З 17.03.1912 р. — полковник, командир 11-го кінно-артилерійського дивізіону. З 26.09.1916 р. — генерал-майор. З 28.09.1916 р. — начальник 3-ї артилерійської бригади, з 03.05.1917 р. — інспектор артилерії 17-го армійського корпусу. За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня (19.05.1915, за бій 11.08.1914), шведським орденом Меча І ступеня.

    З 13.03.1918 р. — діловод українського Головного штабу Армії УНР. З 15.01.1919 р. — генерал для доручень канцелярії Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. З 07.05.1919 р. — старший діловод юрисконсульського відділу Головного артилерійського управління Дієвої армії УНР. З 25.06.1919 р. — отаман для доручень начальника управи постачання головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. У листопаді 1919 р. був інтернований польською владою. З 08.05.1920 р. — начальник 5-ї гарматної бригади 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. Станом на 01.10.1922 р. перебував у безстроковій відпустці. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 231–232; Спр 311. — С. 3; Спр. 653. — С. 27; Спр. 923. — С 51; «Русский Инвалид». — СПб. — 1915. - № 115; Список полковникам 1914. — СПб. — 1914. — С. 1105.)


    БАНЯКЕВИЧ

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР

    Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1918 р. служив у складі 4-го пішого Холмського полку Армії Української Держави. З 15.02.1919 р. — помічник начальника та в. о. начальника 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР, згодом — командир 1-го запасного куреня. На початку квітня 1919 р. був звільнений з Дієвої армії УНР через непридатність до військової служби.

    ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 5, 8; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 9–61.


    БАРАНЕВИЧ Леонід Петрович

    (1880—?) — полковник Армії УНР.

    Народився в с. Радовці Летичівського повіту Подільської губернії. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 9-го стрілецького полку (Жмеринка), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Кавалер ордену Святого Георгія IV ступеня (за бій 23.05.1915) та Георгіївської зброї (за бій 17.08.1914). Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1918 р. — помічник командира 10-го пішого Липовецького полку Армії Української Держави. У 1920–1921 рр. служив у 1-й Запорізькій дивізії Армії УНР. Інвалід (не мав лівої ноги). Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 927. — С. 48–53; Ф. 4591. — Оп. 1. — Спр. 6; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 48.


    БАРБОВИЧ Іван Гаврилович

    Барбович Іван, фото 1918 року (ГАРФ)


    (27.01.1874-21.03.1947) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Походив з родини офіцера, дворянина Полтавської губернії. Закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище (1896), вийшов до 30-го драгунського Інгерманландського полку (з 1907 р. — 10-й гусарський Інгерманландський, Чугуїв). У 1904–1905 рр. у складі Сибірського козачого полку брав участь у Російсько-японській війні. З 1916 р. — полковник. З 04.05.1917 р. — командир 10-го гусарського Інгерманландського полку. Кавалер ордена Святого Георгія IV ступеня та Георгіївської зброї.

    У листопаді 1917 р. — виборний начальник 10-ї кавалерійської дивізії, яку українізував та перевів у підпорядкування Центральній Раді. У січні 1918 р. прибув з рештками дивізії в район Василькова. У квітні 1918 р. прибув до довоєнного місця дислокації дивізії — у район Харків — Чугуїв. З квітня 1918 р. — начальник кадрів 10-ї кавалерійської (згодом — 3-ї кінної) дивізії у складі Армії Української Держави. Був підвищений до рангу генерального хорунжого.

    З початком Протигетьманського повстання на чолі старшинського кадру 12-го кінно-козачого Полтавського полку (колишнього — 10-го гусарського Інгерманландського) вирушив на з'єднання зі Збройними Силами Півдня Росії. Був командиром полку, бригади, дивізії, корпусу ЗСПР. З 10.12.1919 р. — генерал-майор, з 19.07.1920 р. — генерал-лейтенант. Вважається одним із найвидатніших білих воєначальників. Помер та похований у Мюнхені.


    Барбович Іван, фото 1914 року (ЦДАКФФАУ ім. Пшеничного)

    ЦДАВОУ. — Ф 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С 73; Незабытые могилы — Москва. — 1999. — С 207; Рутыч Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных Сил Юга России. — Москва. — 1997. — С. 39–40.


    БАРВІНСЬКИЙ Борис

    (23.10.1888—04(05).01.1980) — підполковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

    Народився в с. Ірищинці Канівського повіту Київської губернії. Закінчив духовну семінарію, 1-шу Київську школу прапорщиків (1915), школу ротних командирів Західного фронту у м. Вілейка (Білорусія). Під час Першої світової війни дістав контузію.

    У травні 1917 р. перевівся до 1-го Українського козачого полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького, командував 12-ю сотнею. Штабс-капітан з червня 1917 р. З 04.01.1918 р. — командир Робітничого полку Вільного Козацтва у Києві. З березня 1918 р. — повітовий військовий комендант Дніпровського повіту Таврійської губернії. У другій половині листопада 1918 р. — помічник губернського коменданта Київщини. З липня 1919 р. — помічник командира 3-го Рекрутського пішого Січового полку Дієвої армії УНР. 3 листопада 1919 р. приватно мешкав у м. Вчорайше (Подільська губернія). З 05.06.1920 р. — помічник начальника охорони Головного Отамана С. Петлюри.

    З 1928 р. служив котрактовим офіцером польської армії у 15-му піхотному полку у м. Дебліні. Останнє звання у польській армії — підполковник.

    Барвінський Борис, фото 20-х років (Пам'ятна книга. П'ятдесятиліття Союзу бувших українських вояків в Канаді. — Гамільтон. — 1987)

    У вересні 1939 р. потрапив до німецького полону, був звільнений у січні 1940 р. за наполяганнями Військового міністерства УНР в екзилі. З серпня 1943 р. був в. о. командира 30-го полку 14-ї дивізії військ СС «Галичина» у ранзі сотника. Незабаром був усунутий німцями з цієї посади та став командиром батальйону того ж полку.

    З 1950 р. жив на еміграції у США, похований на цвинтарі Баунд-Брук (Нью-Йорк).

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 87. — С. 22; Оп. 2. — Спр. 653. — С. 95–96; Боляновський А Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Львів. — 2003 — С. 76–77, 360; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью- Йорк. — 1980. - № 1. — С. 96; № 3. — С. 55–59


    БАРКОВСЬКИЙ Борис Володимирович

    (1888—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Народився в Єреванській губернії. Походив з родини офіцера. Закінчив Тифліський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1908), вийшов підпоручиком до 1-го Кавказького гірського артилерійського дивізіону (Каре). 15.08.1910 р. був переведений до 31-ї артилерійської бригади (Білгород), у складі якої брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З червня 1918 р. — помічник командира 41-го легкого гарматного полку Армії Української Держави. З червня 1919 р. до листопада 1919 р. — командир 2-го гарматного полку 1-ї гарматної бригади 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 3152; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28.


    БАХМАЧ

    (?—?) — військовий лікар Дієвої армії УНР.

    У 1914–1917 рр. — полковий лікар 6-го запасного піхотного полку російської армії.

    З 17.03.1918 р. — полковий лікар 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. З 29.12.1918 р. — начальник залоги військ Директорії у Козятині. З 16.01.1919 р. (моживо, раніше) — начальник 20-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 21.03.1919 р. — член т. зв. тимчасового уряду Південно-Західної області УНР (Вапнярської республіки), що вела переговори з більшовиками про замирення. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 4–5; Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 154; Антончук Д. «Вапнярська Республіка»//За Державність. — Варшава. — 1939. - № 9. — С. 153–163; Аікар Бахмач// Сікевич В. Сторінки із записної книжки. — 1948. — Ч. 7. — С. 9–11.)


    БАШИНСЬКИЙ Еспер Іванович

    (17.12.1878 — після 1937) — генерал-хорунжий Армії УНР.

    Народився в с. Ключевське Камчатської області, походив з родини дворянина Харківської губернії. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище за 1-м розрядом (1897), вийшов підпоручиком до 31-ї артилерійської бригади (Білгород). У складі цієї бригади брав участь у Російсько-японській війні — у битвах при Мукдені та Аяояні. За бойові заслуги був нагороджений всіма орденами до Святої Анни II ступеня з мечами та званням штабс-капітана. З 13.05.1913 р. — капітан, старший офіцер 1-ї батареї 31-ї артилерійської бригади. З 21.10.1914 р. — командир 3-ї батареї 31-ї артилерійської бригади. З 25.03.1915 р. - командир 5-го важкого артилерійського дивізіону. 12.08.1915 р дістав поранення в голову. 09.02.1916 р. був важко контужений, але залишився у складі дивізіону. 21.11.1916 р. дістав звання полковника. 11.01.1917 р. був отруєний газами у боях під Ригою, але знову залишився у складі дивізіону. З 18.03.1917 р. — командир 2-го окремого Сибірського артилерійського дивізіону. 16.10.1917 р. звільнився у 5-тижневу відпустку, на фронт під Ригою більше не повертався. За Першу світову війну нагороджений Георгіївською зброєю (24.03.1916), всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою (08.04.1917).

    Башинський Еспер, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

    21.11.1917 р. за власним бажанням вступив до українізованих військ російської армії — очолив 2-й дивізіон 31-ї Української артилерійської бригади. З 01.03.1918 р. — командир 2-го дивізіону 1-ї гарматної бригади військ Центральної Ради на Київщині. З 10.08.1918 р. — командир 40-го гарматного полку Армії Української Держави. З 17.12.1918 р. - начальник 14-ї гарматної бригади. З 28.02.1919 р. — начальник 18-ї гарматної бригади Дієвої армії УНР. З 28.05.1919 р. — начальник 1-ї гарматної Північної бригади Дієвої армії УНР. З 17.11.1919 р. — начальник Збірної гарматної бригади Волинської групи Дієвої армії УНР, на чолі якої брав участь у Першому Зимовому поході. З 03.07.1920 р. — начальник 2-ї гарматної бригади 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР. З 25.06.1921 р. — за сумісництвом другий помічник начальника 2-і Волиньскої дивізії Армії УНР. З 01.11.1921 р. — генерал-хорунжий Армії УНР.

    З 1923 р. жив на еміграції у Каліші, згодом у Парижі. Подальша доля невідома.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 167–914; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 5–6; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1939. — № 9. — С. 21; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002.


    БЕЗКРОВНИЙ Олександр Олексійович

    (26.08.1866-26.04.1948) — генеральний значковий Армії Української Держави.

    Походив з Катеринославіцини. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 3-тє Олександрівське військове училище (1886), вийшов підпоручиком до 55-го піхотного Подільського полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898), служив на штабових посадах. У 1909–1912 рр. — начальник штабу 44-ї піхотної дивізії (Чернігів). З 15.05.1912 р. — командир 73-го піхотного Кримського полку (Вінниця), на чолі якого брав участь у Першій світовій війні. За бої при штурмі фортеці Перемишль був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. З 05.06.1915 р. — генерал-майор, начальник штабу 38-го армійського корпусу. З 18.05.1917 р. — начальник 117-ї піхотної дивізії. З 17.07.1917 р. — начальник 22-го армійського корпусу. З 23.08.1917 р. — генерал-лейтенант.

    З 08.06.1918 р — т. в. о. начальника 10-ї пішої дивізії Армії Української Держави. У грудні 1918 р. перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії.

    З 1921 р. перебував на еміграції у Туреччині, очолював тамтешній Союз російських військових інвалідів. Помер та похований у Александрії (Єгипет).

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 651. — С. 88; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37. — загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 40-зв. — 41; Список Генерального штабу на 1914. — СПб. — 1914; Незабытые могилы. — Москва — 1999. — Т. 1. — С. 303.


    БЕЗРУЧКО Марко Данилович

    (31.10.1883-10.02.1944) — генерал-хорунжий Армії УНР.

    Народився у м. Великий Токмак Бердянського повіту Таврійської губернії. Закінчив учительську семінарію у м. Переяслав, Одеське піхотне юнкерське училище (1908), вийшов підпоручиком до 106-го піхотного Уфімського полку (Вільно). Закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1914). На початок Першої світової війни служив у 106-му піхотному Уфімському полку. На фронті дістав поранення та контузію. З 20.01.1915 р. — офіцер для доручень штабу 3-го армійського корпусу. З 14.07.1916 р — старший ад'ютант штабу 42-го армійського корпусу. З 20.08.1917 р. - штаб-старшина для доручень штабу 30-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — капітан (з 14.06.1916 р).

    Безручко Марко, портрет 20-х років (За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3)

    З 08.03.1918 р. — помічник начальника персонального відділу Головного управління Генерального штабу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З листопада 1918 р. — військовий старшина. З 15.12.1918 р. — начальник персонального відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 12.03.1919 р. — начальник штабу Окремої Запорізької бригади ім. С. Петлюри Дієвої армії УНР. З 26.04.1919 р. — начальник штабу Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. 07.12.1919 р. був інтернований польською владою. З 08.02.1920 р. — начальник 1-ї (з 21.03.1920 р. — 6-ї Січової) дивізії Армії УНР, що формувалася у фортеці Брест-Литовська з вояків Армії УНР, інтернованих польською владою на початку грудня 1919 р. 21.04.1920 р. був підвищений до рангу полковника. З 05.10.1920 р. — генерал-хорунжий. У 1921–1924 рр. був членом Вищої військової ради УНР.

    Після ліквідації таборів інтернованих мешкав у Варшаві. Працював у польському військовому картографічному інституті. Був головою Українського клубу, редактором та видавцем військово-історичного мемуарного збірника «За Державність». Помер у Варшаві, похований у православній частині міського цвинтаря «Воля».

    Безручко Марко, фото 20-х років (Змієнко-Сенишин Г. Пересаджені квіти України. — Монреаль-Київ. — 2001)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 87. — С 37–38; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37. — загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 51-зв. — 52; Безручко М. Січові стрільці в боротьбі за державність.// За Державність. — Каліш. — 1930. - № 2. — С. 47–72; № 3. — С. 55—108; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992 (репринт); Самутин П. VI-та Січова стрілецька дивізія та ін.//Вісті Комбатанта — 1970. - № 3–4. — С. 14–19; № 5. — С 12–16; 1974. - № 1. — С. 22–37; № 2. — С. 21–28; № 3–4. — С. 15–22; № 5. — С. 33–41; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава — 1939. — № 9. — С. 29–31, 34; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Аьвів. — 1931. -44. — С 56; Змієнко- Сенишин Г. Пересаджені квіти України. — Монреаль — Київ. — 2001; Самутин П. Командний склад VI-ої Січової стрілецької дивізії 1920 р.//Вісті Комбатанта — Нью-Йорк. — 1973. — Ч. 3. — С 72–80.


    БЕЗРУЧКО Павло Іванович

    (05.06.1873—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Народився на Полтавщині. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1894), вийшов підпоручиком до 70-го піхотного Ряжського полку. Станом на 01.01.1910 р. — в. о. столоначальника управління чергового генерала Генерального штабу. Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1918–1919 рр. — начальник пенсійного відділу Головного штабу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 10.02.1919 р. до жовтня 1919 р. — начальник пенсійного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 37 — С. 201–204; Список капитанам армейской пехоты на 1911. — СПб. — С. 1305.


    БЕЗУС

    (?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

    Молодший офіцер російської армії.

    У складі військ отамана Григор'єва брав участь у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського у Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії. У листопаді—грудні 1918 р. — отаман повстанчого загону (незабаром — полку військ Директорії). Після повстання Григор'єва проти радянської влади та його розгрому залишився на чолі Верхньодніпровського полку у підпорядкуванні командира 1-ї бригади григор'ївців отамана Ю. Тютюнника. Під командуванням Ю. Тютюнника у червні 1919 р. здійснив рейд на з'єднання з Дієвою армією УНР. Після з'єднання і до жовтня 1919 р., як командир найбільшої частини військ Ю. Тютюнника (Верхньодніпровського полку), був призначений начальником 12-ї Селянської дивізії Київської групи. Подальша доля невідома.

    Рейд Ю. Тютюнника//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1933. — Ч. 4. — С. 5–7; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28.


    БИЛІМ-КОЛОСОВСЬКИЙ Семен Петрович

    (21.02.1857–1931?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Народився на Полтавщині. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1876), вийшов прапорщиком до 14-го стрілецького полку (Одеса), у складі якого брав участь у Російсько-турецькій війні 1877–1878 рр. У 1900–1901 рр. брав участь у Китайському поході. З 05.10.1904 р. — полковник. У 1905 р. у складі 57-го піхотного Модлинського полку брав участь у поході на Далекий Схід. З 21.03.1907 р. — командир Гродненського фортечного піхотного батальйону. З 1909 р. — командир 76-го піхотного Кубанського полку (Тульчин). З 1913 р. — генерал-майор. Під час Першої світової війни — командир 1-ї бригади 10-ї Сибірської стрілецької дивізії, 1-ї бригади 14-ї Сибірської стрілецької дивізії. З 25.06.1916 р. — начальник 118-ї піхотної дивізії. Нагороджений Георгіївською зброєю (16.08.1916, за бій 24–25.06.1915).

    З 14.09.1918 р. — начальник 14-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 12.10.1918 р. до 15.11.1918 р. — начальник 8-ї пішої дивізії Армії Української Держави.

    З 1920 р. жив в Одесі, заробляв на прожиття випадковими заробітками. За радянської влади був репресований. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 651. — С. 43: Список генералов 1914. — СПб. — 1914. — С. 884; Список полковникам на 1907. — СПб. — 1907. — С. 688.


    БЕНДОВСЬКИЙ

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — полковник.

    Станом на 05.03.1919 р. — помічник командира 57-го пішого дієвого Гайсинського полку Дієвої армії УНР.

    ЦДАВОУ. — Ф. 4543. — Оп. 1. — Спр. 2. — С. 24.


    БЕНЬ Василь Костьович

    (?—22(23).06.1941) - начальник корпусу Дієвої армії УНР.

    Народився в с. Ременів на Львівщині. Останнє звання в австро-угорській армії — фельдфебель. У 1915 р. потрапив до російського полону.

    У 1918 р. — особистий секретар С. Петлюри. З 15.01.1919 р. — начальник Окремого Залізнично-Технічного корпусу Дієвої армії УНР. 29.05.1919 р. був знятий з посади через непридатність.

    У 30-ті рр. був директором гімназії у Львові (колишньої школи ім. Маркіяна Шепаровича), членом Організації українських націоналістів.

    У 1940 р. був заарештований НКВС, розстріляний у львівській в'язниці на початку радянсько-німецької війни.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1696 — фонд державного інспектора Залізнично-Технічного корпусу Армії Української Держави; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Варшава. — 1937. — № 7. — С. 14–15; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С. 32, 34–35; Федик І. Ад'ютант Головного Отамана//Сурмач. — Лондон. — 1992. — С. 28–29; ЦДАГПОу. — Ф. 263. - архівно-слідча справа Кураха М. С. — С. 127-зв.; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 87.


    БЕРЕЗОВСЬКИЙ Олександр Іванович

    (01.12.1867-15.10.1940) — генеральний значковий Армії Української держави.

    Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус (1886), Михайлівське артилерійське училище (1889), вийшов до 33-ї артилерійської бригади (Київ). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1896), служив на штабових посадах у Київській військовій окрузі. У 1902–1908 рр. — старший ад'ютант штабу Казанської військової округи. З 06.12.1905 р. — полковник. У 1908–1910 рр. — начальник штабу 14-ї піхотної дивізії (Кишинів). З 24.10.1910 р. — командир 57-го піхотного Модлінського полку. З жовтня 1914 р. — генерал-майор. З 30.05.1915 р. — начальник штабу 10-го армійського корпусу. З 09.09.1916 р. — начальник 3-ї Гренадерської дивізії. З 29.05.1917 р. — генерал-лейтенант, командувач 31-го армійського корпусу. За бойові заслуги під час Першої світової війни нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (03.09.1916) та Георгіївською зброєю (14.09.1914).

    08.07.1918 р. був призначений командувачем 3-го Херсонського корпусу Армії Української Держави (Одеса).

    Після початку Протигетьманського повстання оголосив про приєднання кадрів 3-го Херсонського корпусу та всього Одеського району до Добровольчої армії. З грудня 1918 р. — у резерві чинів штабу Збройних Сил Півдня Росії.

    З 1921 р. перебував на еміграції у Німеччині. У 20-х рр. був керівником т. зв. Військово-спортивного відділу Союзу українських хліборобів (військового штабу при П. Скоропадському). Помер та похований у Берліні.

    Березовський Олександр фото 1918 року (ДАРФ)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37. - загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 39-зв. — 40; Список Генерального штабу на 1914. — СПб. — 1914; Канівець Ст. Лист без підпису//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1966. — № 1. — С. 61; Рутыч Н. Биографический справочник высших чинов Добровольческой армии и Вооруженных Сил Юга России. — Москва — 1997. — С. 43.


    БЕРНАТОВИЧ Володимир Олександрович

    (20.04.1880-?) — полковник Армії УНР.

    Закінчив Віленську духовну семінарію та Віленське військове училище (1905). Служив у 112-му піхотному Уральському та 117-му піхотному Ярославському полках. У складі 117-го піхотного Ярославського полку брав участь у Першій світовій війні. З 11.08.1917 р. — ад'ютант 20-го легкого мортирного паркового дивізірну. Останнє звання у російській армії — капітан.

    З 20.06.1918 р. — старшина 3-го Сердюцького полку Армії Української Держави, з 18.12.1918 р. — старшина 3-го пішого полку Січових стрільців військ Директорії, з 2.06.1919 р. прилучений до управління коменданта Тилу Дієвої армії УНР, старший комендант управління Тилу Дієвої армії УНР З 25.03.1920 р. — у резерві старшин 2-ї запасної бригади Армії УНР, з серпня 1920 р. — у розпорядженні начальника Тилу Армії УНР. Доля після 1921 р. невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 66. — С. 37–38.


    Фон БЕССЕР, Володимир

    (15.11.1887 — після 1929) — підполковник Армії УНР.

    Походив з родини військового лікаря, лютеранин. Закінчив Олександрівський ліцей у Санкт-Петербурзі (1908). З 1909 р. — однорічник 2-го розряду лейб-гвардії Ізмайлівського полку 06.12.1910 р. витримав іспит на звання підпоручика при Володимирському військовому училищі, вийшов до 145-го піхотного Новочеркаського полку. З 11.12.1910 р. — підпоручик лейб-гвардії Ізмайлівського полку. 07.10.1913 р. звільнився у запас у званні поручика гвардії. Після початку Першої світової війни був мобілізований (01.08.1914 р.) на військову службу до лейб-гвардії Ізмайлівського полку. З 01.03.1915 р. — начальник збірних пунктів у Петрограді. З 24.08.1915 р. — командир 1-ї роти лейб-гвардії Ізмайлівського полку. З 01.06.1916 р. — командир 4-ї роти 2-го Етапного гвардійського батальйону. З 27.07.1916 р. — штаб-офіцер евакуаційної комісії Північного фронту. З 23.09.1917 р. — штабс-капітан.

    З 02.03.1918 р. — співробітник закордонного відділу Українського Генерального штабу. З 22.03.1918 р. — старшина для зв'язку при 92-й німецькій пішій дивізії. З 16.05.1918 р. — помічник представника Генерального штабу Української Держави при німецькій Головній квартирі Східного фронту. З 30.05.1919 р. — помічник українського військового агента у Берліні, згодом — військовий аташе УНР у Берліні. З 07.06.1920 р. — начальник агентурного відділу Головного управління Генерального штабу УНР. Доля після 1922 р. невідома.

    ЦДАВОУ. -Ф. 1078. -Оп. 2. -Спр. 155. — С. 209; З історії спеціальних служб України (1918–1920), збірник матеріалів. — Київ. — 1999. — С. 48–66.)


    БЄЛАВІН Віктор Платонович

    (05.11.1876–1925) — старшина Дієвої армії УНР.

    Закінчив 6-класну Санкт-Петербурзьку гімназію, Санкт-Петербурзьке піхотне юнкерське училище (1899), вийшов підпоручиком до 93-го піхотного Іркутського полку, у складі якого брав участь у Російсько-японській війні. Був контужений. 29.06.1906 р. перевівся до прикордонної сторожі — до 9-ї Ломжинської прикордонної бригади. У складі 4-го Німанського прикордонного полку брав участь у Першій світовій війні. З 1917 р. — полковник, командир 418-го піхотного Олександрівського полку.

    З грудня 1917 р. — виборний командир 105-ї піхотної української дивізії та 32-го Українського корпусу військ Центральної Ради. У 1918–1919 рр. — начальник Волинської прикордонної бригади Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР (Луцьк), генерал для доручень при штабі Окремого корпусу кордонної охорони (Кам'янець-Подільський).

    З осені 1919 р. перебував в Одесі, був мобілізований до Одеського прикордонного батальйону Збройних Сил Півдня Росії як рядовий.

    З лютого 1920 р. служив у РСЧА: командир 1-ї роти Одеського прикордонного батальйону, помічник інспектора кавалерії 12-ї армії, начальник штабу Башкирської кавалерійської бригади, помічник інспектора кавалерії КВО, начальник штабу Прикордонної дивізії ВЧК, старший інспектор і заступник начальника військ ВЧК, з грудня 1921 р. — начальник прикордонного відділення оперативного відділу штабу КВО. 01.07.1922 р. був демобілізований із РСЧА за скороченням штатів.

    21.06.1924 р. був заарештований за звинуваченням у керівництві контрреволюційною організацією, збиранні шпигунської інформації та передачі її до Польщі. 04.07.1925 р. був засуджений до розстрілу, страчений у Києві.

    Справа «Всесоюзної військово-офіцерської контрреволюційної організації» (справа «Весна»), 1930–1931//З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — Київ. — 2002. — Ч. 1. — С. 141–142; Личный состав чинов Отдельного корпуса пограничной стражи на 1913. — СПб. — 1913. — С 289.


    БИСТРИЦЬКИЙ Дмитро Володимирович

    (?—?) — підполковник Армії УНР.

    Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус (1903), військове училище. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 202-го Старобільського резервного батальйону (Харків). Останнє звання у російській армії — капітан.

    З 21.05.1918 р. — завідувач господарської частини Головного управління Генерального штабу Української Держави. З 01.01.1919 р. — завідувач господарської частини Інструкторської школи старшин. З 21.08.1919 р. — завідувач матеріальної частини експедиції заготівель державних паперів УНР. З 01.11.1920 р. — вартовий старшина Головного управління Генерального штабу УНР.

    Помер до 1965 року на еміграції у Франції.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 169. — С. 122.


    БИТИНСЬКИЙ (Оверкович) Микола Оверкович

    (24.11.1893-24.12.1972) — сотник Армії УНР (підполковник в еміграції).

    Походив з родини священика м. Літин Подільської губернії. Закінчив педагогічне училище та художньо-промислову школу у Кам'янці- Подільському, школу прапорщиків. Останнє звання у російській армії — поручик.

    З 1918 р. служив в українських військових формуваннях. У 1920–1923 рр. — начальник культурно-освітнього відділу штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

    Закінчив історичне відділення Українського Високого Педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі, викладав в Українській гімназії у Білках на Закарпатті.

    У 1939 р. брав участь у боротьбі військових формувань Карпатської України проти угорських військ.

    Битинський Микола, фото 40-х років (Білон П. Спогади. — Пітсбург. — 1952. — Ч. 1)

    У 1944–1945 рр. — старшина штабу Української Національної армії П. Шандрука.

    З 1951 р. жив на еміграції у Канаді. Автор численних статей з історії української символіки та геральдики.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С.9; Ф. 5235. — Оп. 1. — Спр. 2110, 2111, 2114, 2171, 2172, 2173, 2174 — твори та особисті документи М. Битинського; Тризуб. — Нью-Йорк. — 1973. — Ч. 70. — С. 23; Біографічний довідник до історії українців Канади. — Вінніпег. — 1986. — С. 56; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1973. - № 1. — С. 84–85.


    ВІДЕНКО Йосип Гнатович

    (31.10.1884-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Житомир. Унтер-офіцер Кавалергардського полку. Офіцерське звання одержав за бойові заслуги. У 1917 р. служив у 93-му запасному полку Царицинської залоги. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

    Одним із перших почав українізацію у частинах російської армії, виділив зі свого полку всіх українців та окремим ешелоном вивіз їх до 34-го армійського (1-го Українського) корпусу. Разом з ешелоном вояків-українців виїхали деякі офіцери-українці — військовополонені австро-угорської армії, що утримувалися в царицинському концтаборі. Серед них — Є. Коновалець та М. Курах. Після влиття вояків царицинського ешелону до складу 1-го Українського корпусу був призначений комісаром Центральної Ради при його штабі. У 1918 р. відігравав активну роль у клубі українських старшин «Батьківщина», який став зародком повстання проти гетьмана П. Скоропадського. З 15.11.1918 р. — отаман для доручень штабу військ Директорії, незабаром — комісар Директорії у кількох повітах Волинської губернії. Згодом — отаман окремого кінного загону в Ізяславі, який діяв у тилах Дієвої армії УНР та відмовлявся виїжджати на фронт. 10.03.1919 р. загін Віденка було роззброєно, а сам він був ув'язнений. Влітку 1919 р. сидів у камянецькій в'язниці з кількома іншими отаманами, над якими провадилося слідство. У жовтні 1919 р. був звільнений з в'язниці військами Збройних Сил Півдня Росії, що вступили до Кам'янця.

    У січні—лютому 1920 р. очолював кінний загін у складі 44-ї стрілецької дивізії Червоної армії, сформованої з т. зв. «боротьбистів». Був засуджений як колишній петлюрівський отаман, та ув'язнений у літинській тюрмі. Втік з-під розстрілу. У 1921 р. — старшина управління постачання 4-ї Київської дивізії Армії УНР. У 1920-30-ті роки мешкав у м. Рівне. За спогадами М. Чеботаріва, колишнього начальника Охорони Головного Отамана, у вересні 1956 р. Ільку Боріцаку, редактору паризького журналу «Україна», надійшов лист від И. Віденка з погрозами на адресу М. Чеботаріва. Однак, інших даних про долю Й. Віденка немає.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 97. — С. 35; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С.23; Середа М. Сторінка з історії визвольної боротьби/Аітопис Червоної Калини. — Львів 1931. — Ч. 11. — С. 15–17; Панченко І. Перший Український корпус/Українське козацтво. — 1972. — Ч. 2(20); Середа М. Отаман Біденко//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 6. — С. 17–20, Визвольні змагання очима контррозвідника (документальна спадщина Миколи Чеботаріва). — Київ. — 2003. — С. 10; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 291–292.


    БІЛАН Микола Іванович

    (06.05.1894-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився в Києві. Закінчив Немирівську гімназію (м. Немирів, Подільської губернії), 2-е Київське військове училище (01.05.1915). З 03.07.1915 р. — прапорщик 124-го піхотного Воронізького полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був п'ять разів поранений. Нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, Георгіївською зброєю (09.1917 р.). З 26.10.1917 р. — штабс-капітан.

    У 1917 р. брав участь в українізації 124-го полку (був перейменований на 124-й Український). 08.08.—03.09.1918 р. навчався в Інструкторській школі старшин. Згодом — командир сотні 40-го пішого Ізюмського полку Армії Української Держави (колишнього 124-го Українського). 12–21.02.1919 р. — командир загону, виділеного з 40-го пішого Ізюмського полку та командир окремої комендантської сотні на Харківському та Сарненському фронтах Дієвої армії УНР. З 22.02.1919 р. — начальник окремої кулеметної сотні штабу Південно-Західного фронту (при штабі Північної групи) Дієвої армії УНР.

    17.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону, перебував у таборах для військовополонених, звідки виїхав добровольцем до Північно-Західної білогвардійської армії генерала Юденіча. За спогадами самого М. Білана, очолював у цій армії Український полк. За даними російських дослідників (С. Волкова), з 10.07.1919 р. був начальником команди піших розвідників 17-го Лібавського полку 5-ї Лівенської дивізії Північно-Західної армії (цілком ймовірно, що вся ця команда складалася з ветеранів Дієвої армії УНР). Після поразки Юденіча під Петроградом, перебрався до Польщі, звідти — в Україну.

    З 26.02.1920 р. — командир сотні 1-го Рекрутського полку Дієвої армії УНР. З 2.04.1920 р. — командир 12-го стрілецького куреня 4-ї стрілецької бригади 2-ї стрілецької дивізії Армії УНР (згодом — 21-й курінь 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії). З 21.08.1920 р. був приділений до 3-го кінного полку Армії УНР.

    У листопаді 1923 р. повернувся до Радянської України. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 67. — С. 227–230; Оп. 2. — Спр. 653. — С. 73–79; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 375–395.


    БІЛАХІВ Віталій Семенович

    (26.05.1897-?) — сотник Армії УНР.

    Народився у м. Катеринослав. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

    З 04.02.1919 р. — т. в. о. командира 1-ї батареї 61-го гарматного дієвого полку Дієвої армії УНР. 3 11.02.1919 р. — командир цього ж полку. Учасник Першого Зимового походу, лицар Залізного Хреста. У 1920–1921 рр. — командир 1-ї батареї 2-ї Волинської гарматної бригади Армії УНР.

    З 1922 р. перебував на еміграції у Чехо-Словаччині. Закінчив лісовий відділ Української господарської академії у Подєбрадах (1927). Працював інженером у Чехо-Словаччині. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр 4. — С. 31–32. -Спр. 5. -С. 11;Ф. 3172. -Оп. 1. -Спр. 73. — С.8; Прохода В. Записки непокірливого. — Новий Ульм. — 1972. — Кн. 2. — С. 34; Наріжний С. Українська еміграція. — Прага. — 1942. — С. 145.


    БІЛЕВИЧ Йосип Донатович

    (09.10.1866-16.10.1942) — генерал-хорунжий Армії УНР.

    Походив з дворян. Народився у с. Дмитрово Полоцького повіту Вітебської губернії. Білорус за походженням, римо-католик. Закінчив 1-й Московський кадетський корпус (1885), 3-тє Олександрівське військове училище (1887), вийшов підпрапорщиком до 3-го Кавказького стрілецького батальйону. З 26.07.1904 р. був наглядачем польового госпіталю у Харбині. 28.07.1906 р. повернувся на службу до батальйону Закінчив Офіцерську стрілецьку школу (1908). З 26.02.1909 р. — підполковник з переведенням до 9-го стрілецького полку (Жмеринка), з яким незабаром вирушив на Першу світову війну. З 23.04.1915 р. — полковник, командир 45-го піхотного Азовського полку. З 13.01.1917 р. — генерал-майор за бойові заслуги. З 06.06.1917 р. — начальник бригади 12-ї піхотної дивізії. Під час війни був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 28.05.1916), Георгіївською зброєю (за бій 26.11.—02.12.1914), усіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, Сербською зіркою Кара-Георгієвича IV ступеня.

    З березня 1918 р. — командир бригади 3-ї пішої дивізії Армії УНР (колишньої 12-ї піхотної). З 13.08.1918 р. — помічник начальника 3-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З січня 1919 р. перебував у резерві старшин Дієвої армії УНР. 3 19.03.1919 р. — командир 2-ї запасної бригади Дієвої армії УНР (розформована 13.04.1919 р.). З 01.07.1919 р. — начальник штабу залоги Камянця-Подільського. З 16.11.1919 р. перебував у резерві старшин Дієвої армії УНР. З 19.04.1920 р. — начальник Учбового запасного куреня 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. З 10.10.1920 р. був приділений до начальника постачання 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.

    Помер та похований у Кракові.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 651. — С. 86; Спр. 653. — С. 89; Оп. 1. — Спр. 68. — С. 7–8; РГВИА. - ф. 409. — Оп. 1. - п/с 4022; Список полковников 1914. — С. 1375.


    БІЛЕЦЬКИЙ Євген Миколайович

    (08.12.1870 — після 1945) — генерал-хорунжий Армії УНР.

    Народився у м. Райгородок Старобільського повіту Харківської губернії. Походив з дворян. Закінчив 5-класне Харківське реальне училище, Єлисаветградське кавалерійське училище (1894), вийшов підпрапорщиком до 17-го драгунського Волинського полку. 21.01.1903 р. у званні поручика був переведений до Окремого корпусу жандармів. Служив на посаді ад'ютанта Ломжинського губернського жандармського управління (Польща). З 06.10.1904 р. — в. о. помічника начальника Єнісейського губернського жандармського управління в Єнісейському повіті. З 29.09.1906 р. — помічник начальника Херсонського губернського жандармського управління в Єлисаветградському повіті. З 05.07.1907 р. — начальник жандармського управління Ломжинського, Мазовецького, Шучинського та Кольненського повітів. З 01.09.1910 р. — у розпорядженні начальника Варшавського губернського жандармського управління. З 31.07.1912 р. — завідувач регістраційного бюро у посаді Чижев. З 06.05.1915 р. — підполковник. З 30.09.1915 р. — у розпорядженні начальника Смоленського губернського жандармського управління. З 18.10.1915 р. — начальник Одеського жандармського управління.

    Білецький Євген, фото 1935 року (надано для публікації істориком Сергієм Білоконем)

    У 1917 р. — член Українського Генерального Військового комітету. У 1918–1919 рр. перебував на посаді начальника Херсонської ремонтної комісії з поповнення кінським складом Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 16.04.1920 р. — командир Учбового куреня 4-ї запасної бригади у Камянці-Подільському. З 20.09.1920 р. — генерал-хорунжий Армії УНР, начальник Тилу Армії УНР. 20.10.1923 р. на чолі групи старшин та козаків Армії УНР виїхав на роботи до цукроварні Бабин Рівненського повіту.

    У 1945 р. був схоплений у Польщі радянськими військами. Подальша доля невідома.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 293–958; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 117–121; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 99. — С. 42; Єрмолаєв А. Спомин//Тризуб. — 1973. — Ч. 71. — С. 7–9.


    БІЛЕЦЬКИЙ Спиридон Максимович

    (01.11.1881—?) — полковник Армії УНР.

    Походив з селян Харківської губернії. Народився у м. Вовчанськ. Закінчив Харківське повітове училище. У 1900–1902 рр. — однорічник 2-го розряду 124-го піхотного Воронізького полку (Харків). Закінчив за 2-м розрядом Чугуївське піхотне юнкерське училище (22.04.1905 р.), вийшов підпоручиком до 62-го піхотного Суздальського полку. 20.11.1905 р. був переведений до кулеметної роти 16-ї піхотної дивізії. 13.02.1907 р. — переведений до 64-го піхотного Казанського полку (Білосток). 28.03.1907 р. — переведений до 7-го Східно-Сибірського стрілецького полку. 11.11.1907 р. — переведений до 10-го Східно-Сибірського стрілецького полку (згодом — 10-й Сибірський стрілецький, м. Владивосток), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — капітан.

    З 17.04.1917 р. — голова Українського військового комітету ІХ-Ї російської армії. З 11.06.1917 р. — член Українського генерального військового комітету., з 3.07.1917 — комісар Центральної Ради при ІХ-й російській армії. З 18.11.1917 р. український консул у м. Галац (Румунія), з 7.10.1918 р. генеральний консул Української Держави у м. Галац (Румунія). З 07.12.1918 р. — начальник відділу закордонного зв'язку Головного управління Генерального штабу (ГУГШ) Української Держави, потому — УНР. 3 10.01.1920 р. — начальник штабу 4-ї стрілецької бригади Армії УНР. З 2.04.1920 р. — начальник інспекторського відділу штабу Армії УНР. Доля після 1923 р. невідома.

    РГВИА. - ф. 409. — Оп. 1. - п/с 27.797; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 5. — Спр. 6. — С. 2–3; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 38. — С. 7; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 101. — С. 6–7;


    БІЛИНСЬКИЙ Михайло Іванович

    (04.11.1883-17.11.1921) — старший лейтенант Військово-Морського флоту УНР.

    Білинський Михайло, фото 1919 року (За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3)

    Походив з дворянської родини, з с. Драбово-Барятинське на Полтавщині. Закінчив Полтавську класичну гімназію, Лазаревський інститут Східних мов у Москві. У 1904 р. вступив однорічником до морського флоту у званні юнкера флоту, служив на міноносці «Буйний», з 1905 р. — «Пам'ять Азова». Відбувши термін обов'язкової військової служби, звільнився з флоту та поступив на роботу до Міністерства фінансів у Санкт-Петербурзі. У 1914 р. був мобілізований на флот, знову служив офіцером на міноносці «Буйний». З 06.12.1916 р. — лейтенант флоту, помічник командира 2-го Балтійського екіпажу. Останнє звання у російській армії — старший лейтенант флоту.

    20.12.1917 р. повернувся в Україну. З 26.12.1917 р. — директор контрольного департаменту Секретаріату Морських справ Центральної Ради. З 28.04.1918 р. — начальник Головної міністерства УНР, згодом — Української Держави. З 25.12.1918 р. — в. о. міністра Морських справ Директорії. 24.04.1919 р. залишив цю посаду в результаті політичних інтриг. З 22.05.1919 р. — начальник дивізії Морської піхоти, яка мала бути сформована з колишніх моряків — громадян УНР та ЗУНР. З 10.10.1919 р. — начальник Морського Генерального штабу УНР. З травня 1920 р. — міністр внутрішніх справ УНР. З жовтня 1921 р. — член штабу Української Повстанської армії Юрка Тютюнника. Учасник Другого Зимового походу. Був важко поранений в останньому бою з червоними під с. Малі Миньки. Покінчив життя самогубством, не бажаючи потрапити у полон.

    Шрамченко С. Український Морський Міністр Старший Лейтенант фльоти М. І. Білінський//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 9. — С. 17–20, Петренко І. Дещо з історії «1-го Гуцульського полку морської піхоти»//Літопис Червоної Калини — Львів. — 1934. — Ч. 2. — С. 3–5; Савченко- Більський В. Старший лейтенант фльоти Михайло Білинський//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 226–229.


    БІЛИНСЬКИЙ Олександр Костянтинович

    (24.11.1869 — після 1922) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1889), служив у 12-му стрілецькому батальйоні (Жмеринка). У складі 2-го Східно-Сибірського стрілецького полку брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр. та Російсько-японській війні. Був поранений та контужений. З 13.01.1905 р. — підполковник за бойові заслуги. З 06.12.1910 р. — полковник. З 23.12.1914 р. — командир 2-го Сибірського стрілецького полісу. З травня 1916 р. — генерал-майор, начальник бригади 57-ї піхотної дивізії. З 30.04.1917 р. — начальник 111-ї піхотної дивізії (до 19.09.1917 р.). Був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 11.10.1914 р.) та Георгіївською зброєю (за бій 27.09.1914).

    Білинський Олександр, фото 1917 року (Белградский альбом. — С. 107)

    З 02.07.1918 р. — начальник 13-ї пішої дивізії Армії Української Держави. У грудні 1918 р. був інтернований Директорією УНР у Києві та вивезений до Німеччини разом з іншими старшинами Офіцерських дружин. У січні 1919 р. вступив до т. зв. Корпусу ім. графа Келлера князя Бермонта-Авалова, згодом перейменованого у Західну Добровольчу армію.

    09.04.1919 р. прибув до Польщі та вступив на військову службу до польської армії. З серпня 1919 р. — урядовець будівельно-квартирного управління тилової служби польської армії. 01.10.1920 р. перейшов з православ'я в католицизм. З 20.09.1921 р. — керівник окружного управління Червоного хреста в Польщі. З 01.05.1922 р. — урядовець Крайової пожежної служби у Познані.

    Список полковникам на 1914. — СПб. — 1914. — С. 749; Альбом кавалеров ордена Святого Георгия и Георгиевского оружия. — Белград. — 1935. — С. 107. Piotr Stawecki. Slownik biografiaczny generalyw wojska polskiego 1918–1939. — Bellona. — Warszawa. — 1994. - S. 79.


    БІЛОГУБ (Вернигора) Дмитро Климович

    (1892–1945?) — підполковник Армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — поручик. Народився в м. Хорол Полтавської губернії. У березні 1918 р. вступив до Запорізького кінного полку ім. К. Гордієнка Армії УНР, у складі якого брав участь у боях проти більшовиків у 1918–1919 рр. З червня 1920 р. — помічник командира 1-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР. З 15.04.1921 р. — командир 5-го кінного полку ім. К. Гордієнка Окремої кінної дивізії Армії УНР.

    У 1940 р. у Варшаві очолював Легіон колишніх старшин Армії УНР.

    З 1943 р. служив в Українській Повстанській армії, був інспектором кавалерії Військової Округи УПА «Буг II» (псевдо — «Вернигора»). У лютому 1945 р. був схоплений НКВС на Львівщині. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С 147; Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9. — С. 208–209; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Львів. — 2003. — С. 77.


    БІЛОДУБ Сава Микитович

    (12.01.1888-194?) — підполковник Армії УНР.

    Походив з селян с. Мала Салтанівка Васильківського повіту Київської губернії. Покликаний до армії в 1909 р., служив рядовим Івангородської фортечної артилерії. У 1914 р. закінчив школу підпрапорщиків при Івангородській фортеці. Служив у 4-му Івангородському фортечному осадному полку. 06.08.1915 р. був підвищений до звання прапорщика. З 03.03.1917 р. служив у 38-му польовому важкому гарматному дивізіоні. Останнє звання у російській армії — поручик.

    10.03.—01.05.1918 р. навчався в Інструкторській школі старшин. Служив у 7-й легкій гарматній бригаді Армії Української Держави.

    З 18.11.1918 р. - командир 1-ї батареї 1-го гарматного полку Окремого Чорноморського Коша військ Директорії. З 01.02.1919 р. — командир 12-ї батареї Січових стрільців (колишня 1-а Чорноморська батарея) Дієвої армії УНР. У квітні— травні 1919 р. батарея входила до складу військ Східного фронту Дієвої армії УНР, відступила до Румунії, де була роззброєна. Після повернення з Румунії кадри батареї було влито до Гарматної бригади Січових стрільців Дієвої армії УНР. 16.12.1919 р. — 15.03.1920 р. був інтернований польською владою у Луцьку. Згодом служив у 1-му гарматному полку 6-ї стрілецької дивізії. З 26.03.1920 р. — командир 3-ї батареї Вишкільного гарматного полку Дієвої армії УНР. З 03.04.1920 р. — на посаді молодшого старшини 16-го гарматного куреня. З 23.09.1920 р. — командир 3-ї батареї 17-го гарматного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. З 07.11.1920 р. — командир 3-ї батареї 16-го гарматного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. У 1929 році закінчив лісовий відділ Української господарської академії у Подєбрадах. Помер після 1942 року на еміграції в Польщі.

    Білодуб Сава, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 67. — С. 123–124; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1 — Спр 68. — С. 9—10; Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965; Чорний С. «До «Бої Сірих за Коростень» ген-хор. А. Пузицького в 2-му збірнику «За Державність»// За Державність. — Каліш. — 1932. — № 3; Самутин П. Командний склад VI-ої Січової стрілецької дивізії 1920 р.//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1973. — Ч. 3. — С. 80; Наріжний С. Українська еміграція. — Прага. — 1942. — С. 145.


    БІРУЛЯ Михайло Вікентійович

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Білорус за походженням. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 30-ї артилерійської бригади (Мінськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    У 1918–1919 рр. — член суду при канцелярії Військового міністерства УНР. 3 25.08.1919 р. до жовтня 1919 р. — товариш військового прокурора Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 206–207.


    БІЛОПОЛЬСЬКИЙ Олександр

    (?—?) — полковник медицини Армії УНР.

    У російській армії служив військовим лікарем У 1920–1921 рр. — військовий лікар в Армії УНР.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 652. — С. 53.


    БІЛОУС-САВЧЕНКО Володимир Іванович

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    У російській армії — молодший офіцер.

    У 1918 р. був одним з організаторів Українського Вільного Козацтва на Катеринославщині. 22.01.—10.02.1919 р. обіймав посаду начальника штабу Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. Даних про службу в Армії УНР у 1920–1921 рр. не виявлено.

    У 20—30-х рр. жив на еміграції у Празі. Закінчив філологічний факультет Празького університету, займався журналістикою.

    Ймовірно, у 1945 р. був заарештований органами НКВС. Подальша доля невідома.

    ДАСБУ — Ф. 6. — Спр. 69865. — архівно-слідча справа Сухоручко-Хословського Б. Б. — С. 112; Спр. 69550. — Т. 1. — архівно-слідча справа Росіневича М. О. — С. 104–135; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 297.


    БІСКУПСЬКИЙ Василь Вікторович

    (27.06.1878-18.06.1945) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Біскупський Василь, фото 1904 року (Иллюстрированная летопись Русско-японской войны. — СПб. — 1904. — Выпуск 7)

    Закінчив 2-й кадетський корпус, Миколаївське кавалерійське училище (1897), служив у лейб-гвардії Кінному полку (Санкт-Петербург). У 1898–1899 рр. добровольцем брав участь в Англо-бурській війні (на боці бурів). У 1904–1905 рр. брав участь у Російсько-японській війні. З грудня 1914 р. — командир 1-го лейб-драгунського Московського полісу. Був нагороджений Георгіївською зброєю (13.10.1914) та Орденом Святого Георгія IV ступеня (10.06.1915). З 16.05.1917 р. — начальник 3-ї кавалерійської дивізії. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

    З 20.07.1918 р. — начальник 1-ї кінної дивізії Армії Української Держави (Одеса). У листопаді—грудні 1918 р. очолював офіцерські добровольчі частини у складі Добровольчої армії в Одесі.

    З травня 1919 р. перебував у Німеччині, був одним із лідерів білого руху, що орієнтувалися на Німеччину. У липні—вересні 1919 р. — керівник Західноросійського уряду у Берліні. У 1920-х рр. неодноразово зустрічався з А. Гітлером, переховував його на своїй квартирі після т. зв. «Пивного путчу» 1921 р. З 1936 р. — начальник управління у справах російської еміграції у Німеччині. Помер та похований у Мюнхені.

    Волков С. В. Офицеры российской гвардии. — Москва. — 2002. — С. 66; Военный орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004. — С. 410.


    БЛОНСЬКИЙ Олександр Спиридоновым

    (14.03.1891—?) — український військовий діяч.

    Народився у Старокостянтинові Волинської губернії; греко-католицької віри. Закінчив 2-класне Старокостянтинівське училище, 3-тю Київську школу прапорщиків (01.03.1916), служив прапорщиком у 40-му запасному полку. З 28.06.1916 р. — у 12-гу Сибірському стрілецькому полку, в складі якого брав участь у боях під Ригою (бої під Шмарденом та на Кулеметній гірці). З 21.12.1917 р. — штабс-капітан.

    З квітня 1917 р був керівником українського військового руху у 12-ї армії (Рига) та на Північному фронті. Організатор трьох з'їздів вояків-українців 12-ої армії, Національного блоку вояків 12-ої армії (складався з українців, естонців, латишів, литовців, поляків та мусульман). Організатор двох конференцій вояків-українців Північного фронту та голова Української ради Північного фронту (Псков). З осені 1917 р. — член Президії III Всеукраїнського військового з'їзду, Революційного комітету при Центральній Раді, Українського Генерального Військового Комітету, комісар штабу Київської військової округи, член та товариш голови Всеукраїнської ради військових депутатів. У квітні 1918 р. — губернський комендант Таврії. За часів Гетьманату в армії не служив. З 26.12.1918 р. до 14.07.1919 р. — губернський комендант Волині. З 19.07.1919 р. — отаман для доручень Військового міністерства УНР. З 13.08.1919 р. — штаб-старшина для доручень при військовому міністрі УНР В. Петрові. Станом на 05.11.1919 р. — старшина для доручень при військовому міністрі УНР В. Сальському. Подальша доля невідома.

    Блонський Олександр, фото 1917 року (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 43. — С 12; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 170–175; Савченко В. П. Спогади про Український рух у XII російській армії в 1917 році//За Державність. — Каліш. — 1929. -4 1. — С. 56–58.


    БЛОХІН (Здобудь-Воля) Костянтин Якович

    (10.01.1875-09.02.1923) — полковник Армії Української Держави.

    Народився у ст. Кримська Таманського відділу Кубанського Козацького війська. Закінчив Ярославську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 25-го Сибірського стрілецького генерала Кондратенка полку (Іркутськ). Останнє звання у російській армії — капітан. У 1914 р. потрапив до полону. Пербував у таборі Зельцведель (Німеччина), де у 1917 р. став одним із організаторів українського військового руху.

    У лютому — квітні 1918 р. — командир 2-го Українського (Синьожупанного) полку ім. М. Залізняка військ Центральної Ради. З 01.08.1918 р. — командир Окремого Чорноморського Коша Армії Української Держави. У жовтні 1918 р. повернувся на Кубань.

    У січні 1920 р. опинився в Одесі, де навесні 1920 р. очолював т. зв. Галицький курінь виздоровців у РСЧА.

    У 1921–1922 рр. — начальник штабу повстанського отамана Платона Черненка (Чорного Ворона). 17.08.1922 р. був заарештований у Києві органами ДПу. 02.02.1923 р. — засуджений до страти. Загинув під час повстання в Лукянівській в'язниці.

    Зелінський В. Синьожупанники. — Берлін. — 1938;

    Смовський К. Окремий Чорноморський Кіш//За державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 99, 101; Ренат Польовий. Кубанська Україна. — Київ. — 2002.


    БЛОЩАНЕВИЧ Микола Григорович

    (29.11.1884-?) — полковник Армії УНР.

    Народився у м. Київ. Закінчив Київське комерційне училище, Чугуївське військове училище (1905), вийшов підпоручиком до 115-го піхотного Вяземського полку (Рига), у складі якого згодом брав участь у Першій світовій війні. 22.02.1915 р. разом з рештками свого полку потрапив до німецького полону. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 10.01.1919 р. — штаб-старшина для доручень при губернському інтенданті військ Директорії на Київщині, з 1.03.1919 р. — помічник начальника постачання Східного фронту Дієвої армії УНР, з 15.04.1919 р. — начальник постачання Східного фронту Дієвої армії УНР, з 19.05.1919 р. — командир сотні запасного куреня 3-ї (згодом — Залізної) дивізії, з 1.11.1919 р. — ад'ютант оперативного відділу штабу 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР, з 2.12.1919 р. начальник оперативного відділу штабу 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР, з 2.01.1920 р. — начальник штабу Збірної Київської дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З червня 1920 р. — командир 11-ї бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу, командир куреня. Доля після 1922 р. невідома.

    Яновський В. «За Україну, за її долю…»//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 172–191; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 219. — С. 98-зв.; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С.17; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 66. — С. 114–115.


    БОБРОВСЬКИЙ Борис Павлович

    (07.01.1868 — після 1933) — український військовий діяч.

    Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус (1885), 1-ше Павлівське військове училище (1887), служив у 6-й артилерійській бригаді. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1893), служив на штабових посадах у Варшавській військовій окрузі. На посаді штаб-офіцера штабу 2-ї стрілецької бригади брав участь у Російсько-японській війні, був контужений. З 03.07.1911 р. — генерал-майор, начальник військових сполучень Варшавської військової округи. З травня 1915 р. — начальник 25-ї піхотної запасної бригади. З лютого 1917 р. — у резерві штабу Двинської військової округи. Останнє звання у російській армії — генерал-лейтенант.

    З травня 1917 р. очолював українську громаду Двінської військової округи. З 23.11.1917 р. — начальник Українського Генерального штабу (до 12.02.1918 р.). 3 26.07.1918 р. — військовий агент Української Держави у Болгарії. У грудні 1918 р. визнав владу Директорії. Протягом 1919 р. залишався військовим агентом УНР у Болгарії та Румунії (Софія).

    У 30-х рр. мешкав на еміграції в Парагваї. Подальша доля невідома.

    Бобровський Борис, фото 1918 року (Останній Гетьман — Київ. — 2004)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а. — С. 26; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37. — загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С 39-зв. — 40; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Військова нарада в кабінеті генерального секретаря Порша дня 18 (5 ст. ст.) січня 1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 5. — С. 2–3.


    БОГАЦЬКИЙ Павло

    (17.03.1883—23.12.1962) — український військовий діяч.

    Богацький Павло, фото 1930-х років (Наріжний С. — Українська еміграція. — Прага. — 1942)

    Відомий український революційний діяч, видавець, публіцист та вчений. Народився у м. Купин Подільської губернії. Закінчив Камянець-Подільську духовну семнарію, Віленське піхотне юнкерське училище (1906). Брав активну участь у російській революції 1905–1907 рр. Одразу після закінчення училища займався революційною агітацією в армії. У 1906 р. був ув'язнений у Косому Капонірі (Київ) і звільнений з армії. Активний діяч українського клубу «Родина». У 1908 р. видавав журнал «Хрін», у 1909–1914 рр. — «Українська Хата». Після початку Першої світової війни був висланий на заслання до Наримського краю у Сибіру. Повернувся до Києва після Лютневої революції 1917 р.

    З 08.11.1917 р. — головний комісар міліції Києва. Після приходу до влади П. Скоропадського був заарештований за антигетьманську агітацію, після звільнення став одним із ініціаторів протигетьманського повстання. У 1919 р. був комендантом Коша охорони Республіканського ладу при Міністерстві внутрішніх справ УНР у Кам'янці-Подільському.

    З 1920 р. перебував на еміграції у Празі, очолював Український видавничий фонд та видавав праці М. Драгоманова. У 1922–1930 рр. опублікував низку праць з шевченкознавства в часописі «Нова Україна».

    З 1940 р. жив у Німеччині, з 1949 р. — в Австралії, працював на важких фізичних роботах, осліп. Помер та похований у м. Турулі.

    Зозуля Я. Облога Києва, відступ української армії на Волинь та організація санітарної служби//За Державність. — Торонто. — 1966. — № 11. — С. 48, 61; Енциклопедія Української Діяспори. — Київ — Нью- Йорк-Чікаго-Мельборн. — 1995. — Т. 4. — С. 45.


    БОЖКО Юхим

    (?—12.1919) — повстанський отаман.

    За твердженням М. Середи — капітан 30-го піхотного Олексіївського полку, однак послужний список Ю. Божка поки що не знайдений.

    З 09.02.1918 р. — кулеметник кулеметного відділу (згодом — сотні) 1-го кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради, згодом — Армії УНР. Восени 1918 р. — начальник залізничної охорони дільниці Катеринослав — Синельникове. У листопаді 1918 р. сформував у Катеринославі Запорізький курінь Самарської паланки військ Директорії, який у січні 1919 р. розгорнув у т. зв. Запорізьку Січ — військову частину, що мала у своєму складі один (згодом — три) піших курені, кулеметну та кінну сотні (згодом — кінний полк), а також гарматний курінь (батарею). На чолі Січі брав участь у боях проти більшовиків на Півдні Україні навесні 1919 р. 15.05.1919 р. після переходу через Румунію та з'єднання з Дієвою армією УНР, Запорізька Січ була перейменована на 2-гу пішу дивізію «Запорізька Січ», начальником якої залишався Божко. У літніх боях 1919 р. проти червоних виявив себе як хоробрий, але недисциплінований та недосвідчений командир. 25.08.1919 р. був викликаний до командувача Дієвої армії УНР В. Тютюнника, який наказав здати командування дивізією, однак Ю. Божко категорично відмовився виконати наказ та погрожував командарму. Під час сутички, що виникла, В. Тютюнник поранив Ю. Божка в голову, вибивши око. Після одужання, 01.12.1919 р., разом з отаманами Волохом та Данченком утворив Волинську революційну раду, яка стояла на радянській платформі. Невдовзі, начебто за намовою отамана Волоха, був застрелений своїм джурою.

    Божко Юхим, фото 1919 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

    Тютюнник Ю. Зимовий похід. — Львів. — 1922; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1927. — Ч. 1. — С. 147; Середа М. Отаман Божко//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 1. — С. 10–12; Криловецький І. Мої спогади з часів збройної визвольної боротьби//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10 — С. 220–230; Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. — Київ. — 1999. — С. 56–60; І. Д. Арешт отамана Божка та роззброєння бунчукового куреня Запорозької Січі//Тризуб. — Нью-Йорк. — 1967. -Ч. 45. -С. 9-11; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 263, 410; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 р.; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 83, 92, 133.


    БОГОМОЛЬНИЙ Володимир Сергійович

    (27.05.1876—?) — командир Дієвої армії УНР.

    Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1894), Офіцерську артилерійську школу. Брав участь у Російсько-японській війні. Станом на 01.01.1910 р. — капітан 31-ї артилерійської бригади (Білгород). З 31.08.1911 р. — підполковник, командир батареї 5-го Сибірського мортирного артилерійського дивізіону, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. З 16.05.1915 р. — полковник. З 19.06.1915 р. — командир 34-го мортирного артилерійського дивізіону.

    З 07.07.1918 р. — командир 2-го легкого гарматного полку Армії Української Держави. У січні 1919 р. — помічник начальника артилерії Південно-Західного району Дієвої армії УНР. З 05.02.1919 р. — начальник артилерії Південної групи Дієвої армії УНР. 3 17.04.1919 р. перебував у відпустці через хворобу. 01.05.1919 р. повернувся в Дієву армію УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 5; Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 11; Список подполковникам на 1913 — СПб. — 1913. — С. 130.


    БОГОРСЬКИЙ Федір Митрофанович

    (16.09.1868-?) — старшина Дієвої армії УНР

    Походив з родини священика Київської губернії. Закінчив Київську духовну семінарію, Київське піхотне юнкерське училище (1889), вийшов підпрапорщиком до 73-го піхотного Кримського полку. З 1910 р. служив у 44-му Сибірському стрілецькому полку. З 18.07.1914 р. — командир батальйону 56-го Сибірського стрілецького полку.

    З 20.05.1915 р. — полковник. З 05.06.1916 р. — командир 49-го Сибірського стрілецького полку. Під час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня, солдатською відзнакою Святого Георгія IV ступеня.

    З 31.12.1917 р. — командир Українського полку, що формувався з вояків-українців 13-ї Сибірської стрілецької дивізії на базі 75-го Сибірського стрілецького полку. 28.01.1918 р. приєднав полк до 108-ї піхотної дивізії, був начальником цієї дивізії. 14.04.1918 р. остаточно розформував полк та дивізію. Демобілізувався, жив як приватна особа. 06.11.1918 р. був мобілізований до армії та зарахований до 9-го пішого Вінницького полку Армії Української Держави. 01.02.1919 р. був переведений до 19-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР на посаду помічника начальника дивізії. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 4543. — Оп. 1. — Спр. 17. — С. 1–16.


    БОЙКО

    (?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    У грудні 1918 р. — командир Могилівського Повстанського Козачого Коша. З 16.01.1919 р. — командир 58-го пішого дієвого Могилівського полку Дієвої армії УНР.

    ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 4-5.


    БОКІЙ Євген Антонович

    (07.03.1892-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у с. Миколаївка Золотоноського повіту Полтавської губернії. Закінчив Прилуцьку класичну гімназію, один курс фізико-математичного факультету Київського університету, 2-ге Київське військове училище (15.05.1915 р.). Служив у 29-му запасному піхотному батальйоні.

    З 02.08.1915 р. — на фронті у 104-му піхотному Устюзькому полку, був командиром кулеметної команди. Двічі поранений, нагороджений Георгіївською зброєю (10.04.1917 р., за бій 22.06.1916 р.) З вересня 1917 р. — штабс-капітан. У травні 1917 р. був делегатом від дивізії на Всеросійському з'їзді офіцерів у Петрограді.

    З 08.01.1918 р. служив у 105-й піхотній Українській дивізії. З березня 1918 р. був інструктором з організації Вільного Козацтва Золотоноського повіту. З 17.04.1918 р. — старшина харківської губернської комендатури. З 29.04.1918 р. — помічник ізюмського повітового коменданта, в. о. коменданта Слов'янська та Валківського повіту. З 14.10.1918 р. — командир сотні 42-го пішого Валківського полку Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — помічник харківського губернського коменданта. З 20.12.1918 р. — помічник начальника мобілізаційного відділу штабу 7-го Харківського корпусу військ Директорії. З 05.03.1919 р. — начальник мобілізаційного відділу 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР, у подальшому — державний інспектор 3-го пішого Подільського полку 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. був інтернований польською владою. З початку червня 1920 р. — командир сотні Охорони Головного Отамана С. Петлюри.

    На початку 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 87 — С. 24; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 49.


    БОКІТЬКО Володимир Михайлович

    (14.01.1883-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Миргород Закінчив приватну гімназію. 01.11.1900 р. був покликаний на військову службу, закінчив військове училище (1905), інженерний клас при Головному інженерному управлінні. З 1910 р — підпоручик, перебував у розпорядженні окружного інженерного управління Віленської військової округи. Близько 3-х років працював інженером на будівництві Бобруйської фортеці. З 1914 р. — місцевий інженер управління Віленської та Мінської військових округ.

    З 01.08.1918 р. — на українській військовій службі: інженер для доручень Головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави, згодом — Військового міністерства УНР. 3 01.02.1920 р. — дивізійний інженер 2-ї (згодом 6-ї) дивізії, командир 6-ї технічної сотні Армії УНР. З 23.05.1920 р. — командир 6-го технічного куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

    Після 1923 р. жив на еміграції у Каліші. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 44. — С 9-зв. — 10; Спр. 653. — С. 105–106; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73, - С.10.


    БОЛБОЧАН Петро Федорович

    (05.10.1883-28.06.1919) — командувач фронту Дієвої армії УНР.

    Походив з родини священика; з с. Гижець (Гіждеу) Хотинського повіту Бессарабської губернії. Закінчив Кишинівську духовну семінарію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1909), вийшов підпоручиком до 38-го піхотного Тобольського полку (м. Скерневиці, Польща). З 09.04.1910 р. — в. о. полкового ад'ютанта 38-го піхотного Тобольського полку. З 27.05.1911 р. — помічник полкового ад'ютанта. З 16.12.1912 р. — поручик. З 22.11.1913 р. — в. о. полкового ад'ютанта. З 01.03.1914 р. — полковий ад'ютант, на цій посаді вирушив на фронт Першої світової війни. Під час війни перебував на посаді полкового ад'ютанта 38-го піхотного Тобольського полку. За сумісництвом перебував на посадах: 08.12.1914 р. — 21.01.1915 р. — командира 11-ї роти 38-го піхотного Тобольського полку; 02.01.—15.01.1915 р. — командира команди зв'язку; 18.02.—19.03.1915 р. — командира команди розвідників; 24.02.—01.04.1915 р. — командира кулеметної команди; 24.07.—12.08.1915 р. — командира 1-ї роти; 22.12.1916 р. — 09.02.1917 р. — командира 2-ї кулеметної команди «Максим» та спостерігача за всіма кулеметними командами полку. 09.03.1916 р. був контужений у бою біля с. Колодіно розривним снарядом (контузія супроводжувалася втратою свідомості, крововиливом у сітчатку ока, сильними головними болями). Залишився на посаді полкового ад'ютанта. Інформація про поранення у груди 04.04.1916 р. під Нарочем (яка згадується, зокрема, у спогадах С. Шемета та М. Середи) не зазначена у жодному з послужних списків П. Болбочана З 22.05.1916 р. — штабс-капітан. З 15.10.1916 р. — капітан. З 09.02.1917 був приділений до штабу 10-ї піхотної дивізії для ознайомлення з посадою начальника обозу. З 26.02.1917 р. — начальник обозу 10-ї піхотної дивізії, перебував на цій посаді до листопада 1917 р.

    Болбочан Петро, фото 1913 року (Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан. Трагедія українського державника. — Київ. — 2004)

    З 22.11.1917 р. — командир 1-го Українського Республіканського полку (інша назва — полк ім. УНР), сформованого з вояків-українців 5-го армійського корпусу. У грудні 1917 р. на чолі старшинського кадру Республіканського полку прибув до Києва, де цей полк було включено до складу 2-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради. З 09.02.1918 р. — командир 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради, який 15.03.1918 р. був переформований у Києві у 2-й Запорізький полк Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. З 10.04.1918 р. до 27.04.1918 р. за сумісництвом очолював Кримську групу Армії УНР. Під час Гетьманату був підвищений до звання полковника У ніч з 15 на 16.11.1918 р. у Харкові підтримав повстання проти П. Скоропадського. 17.11.1918 р. був призначений Директорією головнокомандувачем Лівобережного фронту військ Директорії. У ніч з 21 на 22.01.1919 р. був заарештований у м. Кременчук командиром 3-го Гайдамацького полку отаманом О. Волохом, перевезений під вартою до Києва. 01.02.1919 р. вивезений до Станіславова, де тривалий час жив під наглядом місцевої влади. 07.06.1919 р. зробив спробу очолити Запорізьку групу Дієвої армії УНР. 09.06.1919 р. був заарештований і 10.06.1919 р. засуджений надзвичайним військовим судом до розстрілу. Після численних додаткових допитів та зволікань був розстріляний за незясованих обставин 28.06.1919 р. біля ст. Балин на Поділлі.

    РГВИА — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 110–283, составленный в ноябре 1917 г- ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 6. — С. 70, Спр. 64 — С. 65?пр. 74. — С. 113; Ф. 1696. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 36; Сідак В, Осташко Т, Вронська Т. Полковник Петро Болбочан Трагедія українського державника — Київ — 2004; Шемет С. Полковник Петро Бобочан//Хліборо6ська Україна — Відень. — 1922–1923. — Кн. 4. — С. 200–236; Середа М. Отаман Болбочан//Аітопис Червоної Калини — Львів. — 1930. — Ч. 3. — С. 15–17; Макаренко Гр. Полковник П. Болбочан//Літопис Червоної Калини — Львів — 1930. — Ч. 7–8; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів — 1927. — Ч. 1; 1928. — Ч. 2; 1930. — Ч. 3; 1931. — Ч. 4; Р. С. (Павло Шандрук) Осінь 1918 р. на Харківщині//Літопис Червоної Калини — Львів — 1930. — Ч. 3. — С. 7–9; Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях, — Київ — 1999;Тарнавський Л Історія 4-го Запоріжського полку ім полк. Богуна//Лггопис Червоної Калини — Львів. — 1931. — Ч. 4 — С. 22; Р. С. Осінь 1918 р. на Харківщині//Літопис Червоної Калини — Львів — 1930. — Ч. 3. — С. 8-9; Тинченко Я. Злий геній Симона Петлюри Розгадана таємниця отамана Волоха// Академія — Київ. — 1994. — Ч. 1.


    БОЛДИРІВ Олександр Іванович

    (28.09.1892-11.08.1964) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Слов'янськ Катеринославської губернії. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    З 15.03.1918 р. — командир Запорізького автопанцерного дивізіону. Учасник Першого Зимового походу (сотник). У 1921 рр. — командир 8-го Запорізького куреня ім. І. Богуна 3-ї бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.

    У липні 1943 р. вступив добровольцем до 14-ї дивізії військ СС «Галичина», у складі якої воював проти Радянської армії. З 1945 р. мешкав на еміграції у Західній Німеччині.

    Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Львів. — 1928; Вісті братства колишній вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1964. — Ч. 115; ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 22.


    БОЛЕЦЬКИЙ Костянтин Богуславович

    (10.08.1881-03.12.1925) — військовий старшина Армії Української Держави.

    Народився в Новгороді. Закінчив Оренбурзький Неплюєвський кадетський корпус (1900), Костянтинівське артилерійське училище (1903), вийшов до лейб-гвардії стрілецького артилерійського дивізіону, закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1912). Брав участь у Першій світовій війні. У 1915 р. — старший ад'ютант штабу 48-ї піхотної дивізії. У 1917 р. — начальник оперативного відділу генерал-квартирмейстера штабу Верховного головнокомадувача. Був нагороджений Георгіївською зброєю (24.02.1925). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 09.02.1918 р. до 01.03.1918 р. — начальник штабу Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. З 19.07.1918 р. — старший помічник головного начальника тилової організації Головного штабу Української Держави.

    У 1919 р. виїхав до Литви. З 1921 р. служив у литовській армії. Помер та похований у Каунасі.

    Болецький Костянтин, фото 1923 року (Lictuvos kariuomenes karininkai. — 1918–1953. — Vilnius. — 2002. — Т. 2)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37. - загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 48-зв. — 49; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914. — С. 628; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1927. — Ч. 1. — С. 161, Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т. 1. — С. 364; Lietuvos kariuomenes karininkai, 1918–1953, Vilnius. - 2002. - S. 200–201; Военный Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004.


    БОНДАРЕНКО Павло

    (?—?) — підполковник Армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    Учасник Другого Зимового походу: 20.09.1921 р. — 31.11.1921 р. у складі загону генерала Нельговського брав участь у рейді по Радянській Україні.

    Філоненко Є. Волинські повстанці в крівавих днях 1920–1924 років//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 215–235.


    БОНДАРЕНКО Потап Карпович

    (07.12.1879 — кін. 1919) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

    Походив з селян Київської губернії. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1909), вийшов підпоручиком 176-го піхотного Переволочненського полку (Звенигородка, згодом — Чернігів), закінчив Київські гімнастично-фехтувальні курси (1912). З 17.07.1914 р. — командир роти 23-го запасного батальйону (Чернігів, згодом — Львів). З 29.03.1916 р — командир роти 176-го піхотного Переволочненського полку. З 10.05.1917 р. — командир 3-го батальйону цього полку. З 12.09.1917 р. — підполковник. Під час Першої світової війни був поранений, контужений та отруєний газами.

    У 1918 р. був приділений до 26-го пішого Козелецького полку Армії Української Держави. У грудні 1918 р. — січні 1919 р. — губернський комендант Чернігівщини. З початку липня 1919 р. — начальник штабу 2-ї дивізії «Запорізька Січ» Дієвої армії УНР. З 25.08.1919 р. — начальник цієї дивізії. Наприкінці 1919 р. помер від тифу у Кам'янці-Подільському.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 21.241; Ремболович І. 1918 рік на Чернігівщині//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С. 86–98; Сторінка виправлень//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 239; І. Д. Арешт отамана Божка та розброєння бунчукового куреня Запорозької Січі//Тризуб. — Нью-Йорк. — 1967. — Ч. 45. — С. 9–11; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 224.


    БОНЧ-ОСМОЛОВСЬКИЙ Георгій Йосипович

    (26.05.1892—?) — начальник групи Дієвої армії УНР.

    Походив з дворян Могилівської губернії. 14.01.1911 р. був зарахований на службу однорічником 2-го розряду до 159-го піхотного Гурійського полку. 01.10.1914 р. закінчив Володимирське військове училище, служив підпоручиком у 158-му піхотному запасному батальйоні. 23.12.1914 р. прибув на укомплектування до 255-го піхотного Акерманського полку 3 31.05.1915 р. — начальник кулеметної команди полку. У 1917 р. — комендант штабу 32-го армійського корпусу. Під час Першої світової війни був нагороджений Георгіївською зброєю (17.02.1917 р, за бій 21.08.1915 р.). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    З листопада 1917 р. до лютого 1918 р. — командир 1-го Гайдамацького полку військ Центральної Ради в Одесі. З 05.01.1919 р. — начальник 3-го Херсонського корпусу. 21.03.1919 р. був членом Революційної ради Південно-Східної групи Дієвої армії УНР у Вапнярці. Згодом перебував у запасі. З 22.07.1919 р. до 10.09.1919 р. — командувач Волинської групи Дієвої армії УНР.

    У 1921–1922 рр. працював у Московській військово-педагогічній школі РСЧА, викладав стрілецьку справу. Подальша доля невідома.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 19-614, ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 173. — С. 7–9; «Русский Инвалид». — СПб. — 1917. — № 95; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1939. — № 9. — С. 41, 43, 44, 53.


    БОРДОНІС Петро Степанович

    (28.06.1893-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у с Кладківці Борзненського повіту Чернігівської губернії. Закінчив Чернігівське реальне училище, 1-ше Київське військове училище (1.5.1915), у складі 222-го піхотного Краснінського полку брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    Навесні 1917 р. був одним з організаторов українського військового гуртка в 56-й піхотній дивізії. З серпня 1917 р. — командир куреня в 1-му Українському (34-му армійському) корпусі військ Центральної Ради. Закінчив Інструкторську школу старшин (1.05.1918), потому — курсовий старшина Одеської Інструкторської школи старшин. 26.06.1918 р. демобілізувався з Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — старшина штабу 5-го Чернігівського корпусу військ Директорії, з 21.02.1919 р. — старший ад'ютант штабу Запорізької бригади Дієвої армії У НР, з 12.06.1919 р. — помічник начальника інспекторського відділу Запорізької групи Дієвої армії УНР. 3 15.11.1919 р. хворів на тиф. 3.03.1920 р. знов повернувся на військову слркбу та був зарахований до резерву старшин 4-ї стрілецької бригади Армії УНР, з 1.04.1920 р. — командир сотні 12-го куреня 4-ї бригади Армії УНР. 3 02.08.1920 р. — начальник наказно-загальної частини інспекторського відділу штабу Армії УНР. Після 1921 р. доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 66. — С 2–3.


    БОРЖКОВСЬКИЙ Михайло Платонович

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 69-го піхотного Рязанського полу (Люблін). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 03.09.1919 р. — у резерві старшин Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.

    ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С 201–204.


    БОРИС Франц Якович

    (16.07.1896–1944) — сотник Армії УНР. Народився у Станіславові. У складі австро-угорської армії брав участь у Першій світовій війні, потрапив до російського полону. Останнє звання в австро-угорській армії — фендрих.

    Борис Франц, портрет 1920 року (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992)

    У січні 1918 р. вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. З 01.03.1918 р. — командир кінної розвідки 4-го (1-го) полку Січових стрільців. 30.04.1918 р., після розформування полку німцями, залишився у Києві. Наприкінці вересня 1918 р., отримавши дозвіл гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців у Білій Церкві, повернувся до загону, сформував та очолив кінну розвідку. З середини грудня 1918 р. — командир кінного дивізіону Січових стрільців 1-ї Січової дивізії військ Директорії. У середині липня 1919 р. дивізіон було розгорнуто у кінний полк Січових стрільців Дієвої армії УНР. У жовтні 1919 р. захворів на тиф та здав посаду командира полку своєму помічникові — сотникові Сергію Байлу. З другої половин 1920 р. до жовтня 1920 р. — в. о. командира 4-го кінного полку 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Згодом — старшина для доручень штабу 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

    З 1921 р. жив на Волині (потім — Польща). Загинув у 1944 р. під час польсько-українських сутичок на Волині.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 97–98; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 2. Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965.


    БОРЖИМСЬКИЙ (Боржинський) Федір Кіндратович

    (03.02.1879-15.02.1919) — полковник Армії Української Держави.

    Походив з селян Уманського повіту Київської губернії. У 1899–1900 рр. служив однорічником 2-го розряду у 51-му піхотному Литовському полку (Сімферополь). У 1900–1902 рр. навчався у Чугуївському піхотному юнкерському училищі, не закінчив через сімейні обставини. Повернувся на службу до 51-го піхотного Литовського полку. З 01.08.1902 р. — підпрапорщик. З 14.03.1903 р. — підпоручик 04.02.1904 р. за власним бажанням був переведений до 7-го Східно-Сибірського стрілецького полку, у складі якого брав участь у Російсько-японській війні, був поранений. 16.10.1905 р. — 23.05.1909 р. заочно навчався у Східному інституті, який готував військових розвідників для роботи на Далекому Сході. З 24.10.1910 р був приділений до штабу Іркутської військової округи для роботи у розвідці. З 30.10.1911 р. перебував на обліку в Іркутській козачій сотні. У 1910–1914 рр. займався розвідувальгою роботою у Монголії, Китаї та на Далекому Сході. За особливі заслуги перед монгольським та російським урядами дістав титул барона 11.08.1914 р. повернувся до Іркутської козачої сотні (згодом — розгорнута у дивізіон), у складі якої виступив на Першу світову війну. У 1915 р. — командир сотні 1-го Читинського козачого полку, був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (21.01.1917), у 1916–1917 рр. служив у 2-му Хоперському козачому полку. Останнє звання у російській армії — військовий старшина.

    З червня 1918 р. — український державний консул у П'ятигорську. За Гетьманату був підвищений до звання полковника. З кінця вересня 1918 р. — повноважний представник Української Держави на Кубані (при Кубанській Краєвій Раді). У грудні 1918 р. визнав владу Директорії УНР. Наприкінці січня 1919 р. намагався проїхати з Кубані в Україну, але на ст. Волноваха був заарештований офіцерами Добровольчої армії та розстріляний у м Юзівка «за зраду Росії». Був таємно похований в Юзівці.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 191–884; ГАРФ. — Ф. 5881. — Оп. 2. — Д. 470; Мандрыка Н. И. Расстрел Деникинцами представителя Украины на Кубани, барона Ф. Боржинского; Военный Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004.


    БОРК Костянтин Костянтинович

    (10.03.1869—?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Закінчив Орловський Бахтіна кадетський корпус (1888), 2-ге військове Костянтинівське училище (1890), Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1902). На посаді старшого ад'ютанта штабу 71-ї піхотної дивізії брав участь у Російсько-японській війні. З 7.03.1908 р. — старший ад'ютант штабу Одеської військової округи. У 1915 р. — командир 16-го Сибірського стрілецького полку. З грудня 1915 р. — генерал-майор, начальник штабу 79-ї піхотної дивізії. З 01.11.1916 р. — начальник штабу 2-го армійського корпусу. З 13.04.1917 р. — начальник 115-ї піхотної дивізії. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (08.07.1915).

    З 09.11.1918 р. — начальник 3-ї пішої дивізії в Армії Української Держави. Станом на 01.01.1919 р. перебував під арештом у Вінниці. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37. - загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 42-зв. — 43; Список Генерального штабу на 1914. — СПб. — 1914.


    БОРОВСЬКИЙ Петро

    (?—?) — підполковник Армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — підполковник.

    У 1920–1921 рр. служив у 9-й стрілецькій бригаді 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Станом на 25.05.1921 р. — приділений до штабу 21-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.

    У листопаді 1923 р. повернувся в Україну, мешкав у Києві. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 73–79.


    БОРОДІН Василь Петрович

    (6.03.1881—?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у с. Алєксєєвка Бузулуцького повіту Самарської губернії. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 176-го піхотного Переволочненського полку (Звенигородка, згодом — Чернігів). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 25.09.1920 р. — приділений до штабу 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 17.01.1921 р. — приділений до штабу 19-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. З 13.07.1921 р. значився дезертиром.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 115. — С. 16; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 31.


    БОРОДІН Олександр Данилович

    (04.03.1877-?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Донський козак за походженням, з м. Нальчик Терської обл. Закінчив Донський Імператора Олександра III кадетський корпус (1895), Миколаївське інженерне училище (1898). Брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр. Закінчив Миколаївську інженерну академію. З 1905 р. — виконувач робіт інженерної дистанції Варшавської військової округи. З 1912 р. — інженер Новогеоргіївської фортеці. У 1917 р. — полковник, командир 6-го саперного батальйону.

    З 01.09.1918 р. — старшина Головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави. З 06.03.1919 р. — керівник 1-го будівництва Головного інженерного управління Військового міністерства УНР. З 12.04.1919 р. — начальник інженерної частини штабу Північної групи Дієвої армії УНР. З 02.06.1919 р. — інспектор інженерних частин Волинської групи Дієвої армії УНР. З 22.08.1919 р. — помічник начальника управління казарм Головного інженерного управління Військового міністерства УНР.

    Восени 1919 перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії, у 1920 р. потрапив до полону до РСЧА. Станом на 16.06.1921 р. мешкав у Києві, був безробітним. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 226–229; Спр. 653. — С. 65; Список чинам военно-инженерного ведомства на 1914. — СПб. — 1914. — С. 203; ДАСБУ. — Фп. — Спр. 406. — Т. 8. — С. 39.


    БОРТНОВСЬКИЙ Анатолій Генріхович

    (27.07.1873—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Закінчив Чердинське міське училище, Казанське піхотне юнкерське училище (1894), вийшов підпоручиком до 104-го піхотного Устюзького полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1907). З 1910 р. — старший ад'ютант штабу 51-ї піхотної дивізії, у складі якої вирушив на Першу світову війну. У 1915–1916 рр. — начальник штабу Усть-Двинської фортеці та начальник оборони узбережжя Балтійського моря від Лібави до Пабоже. У 1917 р. — начальник штабу Ризького укріпленного району та 7-го Сибірського стрілецького корпусу, командир 129-го піхотного Бессарабського полку. З осені 1917 р. — начальник штабу 47-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник.

    З квітня 1918 р. — начальник штабу 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави. З 03.01. до 06.01.1919 р. — начальник штабу Південно-Західного району Дієвої армії УНР. Фактично з 03.01.1919 р. перебував у розпорядженні військового міністра УНР О. Грекова.

    Бортновський Анатолій, фото 1907 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)

    У лютому 1919 р. приватно виїхав до Румунії. З весни 1919 р. рахувався у резерві Збройних Сил Півдня Росії.

    З лютого 1920 р. — на еміграції. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 46-зв. — 47; Спр. 39. — С. 11; Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С 1; Список Генерального штабу на 1914. — СПб. — 1914.


    БОРЩАНСЬКИЙ Борис Миколайович

    (11.04.1887—?) — командир дивізії Дієвої армії УНР.

    Закінчив Миколаївське інженерне училище (1907), вийшов підпоручиком до 5-го саперного батальйону (Київ). Закінчив Офіцерську електротехнічну школу (1911), слркив у 1-й Кавказькій іскровій роті. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1918 р. — командир 7-го радіотелеграфного дивізіону Армії Української Держави, який 16.03.1919 р. був зарахований до Північної групи Дієвої армії УНР як радіотелеграфний дивізіон штабу групи. Перебував на посаді командира дивізіону до жовтня 1919 р. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 46; Список генералам, штаб и обер-офицерам инженерных войск. — СПб. — 1913. — С. 62.


    БОЧКОВСЬКИЙ Микола Андрійович

    (06.12.1859 — до 25.03.1920) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Закінчив Хотинське повітове училище. Добровольцем брав участь у Російсько-турецькій війні 1877–1878 рр. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1880), служив у 59-му піхотному Люблінському полку (Одеса), у складі якого брав участь у поході на Далекий Схід у 1905 р. З 09.12.1910 р. — полковник. З 08.03.1915 р. — командир 57-го піхотного Модлінського полку. У 1917 р. — командир бригади 15-ї піхотної дивізії. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 13–15.05.1915 р.) та Георгіївською зброєю (за бій 21.01.1915 р.). Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

    З початку червня 1918 р. - начальник 3-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 09.11.1918 р. — начальник Окремої Запорізької дивізії Армії Української Держави.

    15.11.1918 р. виїхав на Дон до білих. З 23.12.1918 р. рахувався у резерві старшин при штабі Збройних Сил Півдня Росії. Помер в районі Новоросійська під час відступу білих армій.

    Список полковникам на 1914. — СПб. — 1914. — С. 771; Монкевич Б. Слідами Запорожців. — Варшава. — 1927. — Ч. 5. — С. 66–68


    БРАКЕР Борис Олександрович

    (14.03.1872-30.12.1926) — полковник Армії УНР.

    Народився у с. Педашка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 1-ше Павлівське військове училище (1891), вийшов підпоручиком до 36-го піхотного Орловського полку. Брав участь у Російсько-японській війні. 22.06.1904 р. — 06.06.1906 р. командував ротою у 16-му Східно-Сибірському стрілецькому полку, був поранений та контужений. Одержав звання капітана за бойові заслуги. Після війни повернувся до 36-го піхотного Орловського полку. У 1909–1911 рр. обіймав посаду помічника начальника відділу столоначальника пенсійного відділу Головного штабу. У 1911–1913 рр. служив у 36-му полку. 22.06.1913 р. — 24.06.1914 р. у ранзі підполковника перебував у запасі. Після початку Першої світової війни був знову покликаний до армії. В 1914–1915 рр. — штаб-офіцер для доручень інтендантського управління штабу Київської військової округи. У 1915–1917 рр. — командир батальйону та т. в. о. командира 14-го запасного піхотного полку. Останнє звання у російській армії — полковник.

    З 05.12.1917 р. — штаб-старшина для доручень при товариші військового міністра Центральної Ради. З 12.03.1918 р. — начальник 2-го відділу пенсійної управи Військового міністерства УНР. З 28.11.1918 р. — помічник начальника пенсійного управління Головного штабу Української Держави. 09.05.1919 р. був приділений до головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. З 25.02.1920 р. — штаб-старшина для доручень головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. З 19.03.1920 р. — начальник нагородно-пенсійного управління головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР.

    Помер та похований у Ченстохові (Польща).

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 11–12; Оп. 2. — Спр. 652. — С. 39; Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т. 1. — С. 399.


    БРАНДТ Петро Олександрович

    (12.06.1861—?) — генерал-хорунжий Армії УНР.

    Походив з м Тельши Ковенської губернії. Закінчив Миколаївське інженерне училище (1882), служив у 6-му саперному батальйоні. Закінчив Миколаївську інженерну академію (1887), служив у Виборзькій фортечній артилерії. З 20.10.1887 р. — у Свеаборзькій фортечній артилерії. З 07.09.1888 р. — військовий інженер Головного інженерного управління. Брав участь у плануванні та будівництві першого фільтру Петербурзького водопроводу. Влітку 1890 р — інженер на спорудженні Охтинського порохового заводу. Згодом керував перебудовою Шосткінського порохового заводу. З 01.11.1895 р. — інженер Головного інтендантського управління Миколаївської залізниці. З 22.03.1905 р. — помічник начальника управління Миколаївської залізниці. Одночасно обіймав посади: члена Технічного комітету Головного інтендантського управління (1899–1910), викладача Військово-інтендантської академії (1901–1910). З 07.09.1910 р. — головний інтендант 9-го армійського корпусу (Київ). 14.04.1913 р. був підвищений до рангу генерал-майора. З 24.02.1916 р. — помічник начальника Інтендантського управління штабу Київської військової округи. Мав усі нагороди до ордену Святого Станіслава І ступеня включно.

    З 12.03.1918 р. — на службі в Армії УНР: начальник Технічного відділу Головного інтендантського управління. На цій посаді залишався за часів Гетьманату та Директорії.

    03.11.1919 р. у Козятині потрапив у полон до червоних, був відправлений до Москви у розпорядження Головного військово-господарчого управління РСЧА. 18.02.1920 р. був призначений начальником Київських військово-господарчих курсів РСЧА. Після зайняття Києва польськими та українськими військами знов повернувся до Армії УНР. 13.05.1920 р був приділений до київського міського коменданта Армії УНР. З 22.05.1920 р. — член комісії по збору державного майна. У червні 1920 р, після відступу польських та українських військ, залишився у зайнятому червоними Києві. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 941. — С. 1–6.


    БРАТКОВСЬКИЙ Євген Федотович

    (1867—?) — адміністративний підполковник Армії УНР.

    Народився у Таращі. У 1920–1922 рр. — секретар канцелярії Військового міністерства УНР.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 875. — С. 58.


    БРОДОВСЬКИЙ Володимир Васильович

    (1.03.1880-?) — полковник Армії УНР.

    Народився у с. Шелехово Літинського повіту Подільскої губернії. Закінчив КамянецьПодільську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1904). Станом на 01.01.1910 р. — поручик 173-го піхотного Каменецького полку (Черкаси, згодом — Чернігів). У складі 313-го пішого Балашовського полку брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (21.08.1915). З 02.09.1917 р. — підполковник, т. в. о. командира 313-го пішого Балашовського полку. З 06.10.1917 р. — полковник.

    З 06.08.1918 р. — секретар начальника канцелярії Військового міністерства Української Держави. З 25.12.1918 р. — помічник начальника канцелярії Військового міністерства УНР. 04.05-01.07.1919 р. перебував у відпустці. З 05.07.1919 р. — начальник канцелярії Військового міністерства УНР. Залишався на цій самій посаді у 1920–1921 рр. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 43. — С. 8; Спр. 37. — С. 170–175; Военный Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004.


    БРОЖЕ Карліс Яніс

    (12.11.1887–1941(?)) — помічник командира полку Армії УНР.

    Латиш за походженням. Народився у м. Буртнек Цесиського району Латвії. Закінчив учительський інститут. Після початку Першої світової війни був мобілізований до російської армії. 19.01.1916 р закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків (в одному взводі з П. Дяченком, разом з яким служив згодом в українській армії), Оранієнбаумські кулеметні курси (1916). Останнє звання у російській армії — поручик.

    Броже Карліс, фото сер. 20-х років (надано для публікації Латвійським військовим музеєм)

    У липні 1919 р. хворів на тиф, перебував в одній з лікарень Проскурова, де його знайшов командир Кінного полку Чорних Запорожців Дієвої армії УНР П. Дяченко. Був зарахований до Кінного полку Чорних Запорожців, тривалий час виконував обов'язки старшини для доручень при командирові полку. З січня 1920 р. — командир 2-го куреня Кінного полку Чорних Запорожців Дієвої армії УНР. З 28.08. по 07.10.1920 р. (під час лікування пораненого полковника П. Дяченка) виконував обов'язки командира полку. 23.12.1920 р., після завершення бойових дій Армії УНР проти червоних, виїхав до Латвії.

    10.04.1921 р. поступив на службу до Міністерства внутрішніх справ Латвії, був начальником 1-ї дільниці поліції Валмієрського повіту. З червня 1935 р. — начальник 2-ї дільниці поліції у Ризі.

    06.07.1940 р., після окупації Латвії радянськими військами, звільнився з поліції за власним бажанням. Невдовзі був заарештований радянською владою. Ймовірно, страчений радянськими каральними органами.

    Броже Карліс, портрет 1920 року (Літопис Червоної Калини. - Львів. - 1930. — Ч. 7/8)

    Латвійський державний історичний архів. — Ф. 5604. — Оп. 1. — Спр. 1056 Броже К. Я.; Дяченко П. Чорні Запорожці, на правах рукопису// Науково-довідкова бібліотека Головного архівного управління України. — С. 50, 64, 66, 78, 99-103, 104–113, 120; Монкевич Б. Нічний наступ Чорних Запорожців на с. Багринівці// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1933. — С. 14–16; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С 419.


    БРОНСЬКИЙ Вячеслав Михайлович

    (24.03.1876—02.1919) — український військовий діяч.

    Закінчив Ананьївську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1897), вийшов підпрапорщиком до 17-го піхотного Архангелогородського полку, служив у 139-му піхотному Моршанському полку, у складі якого брав участь у Російсько-японській війні (був контужений). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1907). Служив на штабових посадах у Варшавській військовій окрузі. Брав участь у Першій світовій війні. З 19.10.1916 р. — командир 184-го піхотного Варшавського полку. З 21.11.1916 р. — генерал-майор. З 04.06.1917 р. — начальник штабу 17-го армійського корпусу.

    Бронський Б'ячеслав, фото 1907 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г, Кавтарадзе)

    Ще влітку 1917 р. заявив про своє прихильне ставлення до українського військового руху. З січня 1918 р. був приділений до оперативного відділу Українського Генерального штабу Центральної Ради. 21.02.1918 р. був призначений представником Військового міністерства Центральної Ради при німецькому командуванні. З 20.04.1918 р. очолював комісію по створенню української армії при військовому міністрі Центральної Ради, згодом — Української Держави. 15.12.1918 р., після вступу військ Директорії до Києва, був призначений начальником Головного управління Генерального штабу УНР. З 31.12.1918 р. — 2-й помічник начальника штабу Дієвої армії УНР. З 22.01.1919 р. за сумісництвом — начальник Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Помер від тифу, похований у Вінниці у 20-х числах лютого 1919 року.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. - Оп. 2. — Спр. 37. - загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 45-зв. — 46; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914, Маланюк Є. Книга спостережень: проза. — Торонто. — 1966. — Т. 2. — С. 330, Р. С. Окремий Стрілецький Запорізький Курінь//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 11. — С. 20-22; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 333.


    БУДНИЙ Анатолій Львович

    (1878–1921) — підполковник Армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — підполковник.

    Народився в Одесі.

    З 21.03.1920 р. — начальник постачання 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

    12.11.1920 р. потрапив у полон до 60-ї стрілецької дивізії РСЧА. У 1921 р. — засуджений до розстрілу.

    Самутин Петро. Хронологічні дати VI-ої Січової стрілецької дивізії//Вісті Комбатанта. — 1970 — № 5. — С. 12, Київ: жертви репресій. — Київ. — Меморіал. — 1997. — С. 70.


    БУЄВСЬКИЙ-БРУНГОФ Микола Онуфрійович

    (?—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

    На військовій службі з 27.09.1913 р Останнє звання у російській армії — капітан (артилерії).

    З 08.01.1919 р. — начальник розвідчого відділу штабу корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 22.03.1919 р. — начальник розвідчого відділу штабу Східного фронту Дієвої армії УНР. З 01.06.1919 р. — начальник військової розвідки штабу групи Січових стрільців Дієвої армії УНР. 01.12.1919 р. захворів на тиф, залишився у с. Деревиці Волинської губернії. З 13.05.1920 р. — начальник оперативного відділу Головного управління Генерального штабу УНР. З 17.11.1921 р. — начальник відділу розвідки Генерального штабу УНР.

    У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі та Німеччині. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 168. — С. 80.


    БУЗУНОВ Олександр Васильович

    (05.06.1881-?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — підполковник.

    Народився у Воронізькій губернії. Закінчив Миколаївське інженерне училище (1901), служив у 10-му саперному батальйоні та Туркестанській військово-телеграфній роті (фортеця Кушка).

    У 1918–1919 рр. служив у Головному інженерному управлінні Військового міністерства Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 10.02.1919 р. до жовтня 1919 р. — начальник канцелярії Технічної управи Головного інженерного управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. -Ф. 1075 — Оп. 2. — Спр. 37 — С 226–229; Список генералам, штаб и обер-офицерам инженерных войск. — СПб. — 1913. — С. 37.


    БУЙНИЦЬКИЙ Володимир Агафонович

    (16.02.1882-3.09.1943) — полковник Армії УНР.

    Закінчив Московське військове училище (1902), служив у 1-му Східно-Сибірському саперному батальйоні (Нікольськ-Уссурійський). Закінчив Олсксандрівську військово-юридичну академію (1914). У 1915 р. — кандидат на військово-юридичні посади у штабі 8-ї армії, згодом — слідчий суддя 39-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — полковник.

    З березня 1918 р. — голова Головного Військово-судового управління Військового міністерства УНР, згодом — Української Держави.

    З 01.08.1918 р. — начальник законодавчої управи Військового міністерства Української Держави. З грудня 1918 р. — помічник голови Головного Військово-судового управління Військового міністерства УНР. Помер та похований у Варшаві, на цвинтарі Воля.

    Кириченко Ю. До історії українського військового судівництва//За Державність. — Варшава. — 1936. — № 6. — С. 65–76; Незабытые могилы. — Москва — 1999. — Т. 1. — С. 436; Список генералам, штаб и обер-офицерам инженерных войск. — СПб. — 1913. — С. 43.


    БУЛАХ Олександр Демянович

    (?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище (1904). Станом на 01.01.1910 р. — поручик 11-го уланського Чугуївського полку (Дубно). Останнє звання у російській армії — полковник.

    З 21.10.1918 р. та станом на січень 1919 р. - командир 20-го Павлоградського кінного полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. 15.01.1919 р. був усунутий з посади та заарештований у Києві «за вороже ставлення до України». Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 12. — С. 91; Ремболович І. 1918 рік на Чернігівщині//За Державність — Варшава — 1938 — № 8. — С. 95–98.


    БУРДУН-РИКОВ Микола Миколайович

    (19.05.1885-?) — полковник Армії УНР.

    Народився в с. Хрящеватка Харківської губернії. Останнє звання у російській армії встановити, за архівними матеріалами, не вдалося, сам називав себе полковником.

    У 1919 р. начебто служив у Збройних Силах Півдня Росії командиром Марківського полку, про що згадували військовики Дієвої армії УНР, однак це не підтверджується жодним з білоемігрантських джерел.

    З 20.07.1920 р — командир 13-ї стрілецької бригади 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. У грудні 1921 р. — січні 1922 р. — начальник 1-ї запасової бригади Армії УНР.

    З 1923 р. — на еміграції у Франції. Подальша доля невідома.

    В українській армії служив також молодший брат Бурдун-Рикова — Віктор, який навесні 1919 р. був комендантом штабу Окремої кінної бригади Дієвої армії УНР.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 3; ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 99 — С. 54–55, Науменко Ю. Моя служба в 5-й Херсонській стрілецькій дивізії//За Державність. — Варшава. — 1937 — Ч. 7. — С. 165–180.


    БУРКІВСЬКИЙ Олександр Оттович

    (19.02.1874-31.08.1921) — генерал-хорунжий Армії УНР.

    Походив з дворян Гродненської губернії; лютеранин. Закінчив Білостоцьке реальне училище. У 1892 р. вступив на службу однорічником 2-го розряду до 165-го піхотного резервного Ковельського полку. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1894), вийшов підпрапорщиком до 74-го піхотного Ставропольського полку (Кам'янець-Подільський, згодом — Умань). Учасник Російсько-японської війни. З 19.10.1904 р. — командував ротою 22-го Східно-Сибірського стрілецького полку. За бойові заслуги у боях одержав звання штабс-капітана. 23.03.1906 р. повернувся до 74-го піхотного Ставропольського полку, з яким вийшов на Першу світову війну. Був двічі поранений (28.08.1914 р. та 13.01.1915 р.). З 02.01.1915 р. — командир 2-го батальйону 74-го полку. 15.06.1916 р. був підвищений до рангу полковника за хоробрість, виявлену у бою. З 26.03.1917 р. — т. в. о. командира 467-го піхотного Кінбурнського полку. З 06.04.1917 р. — командир 465-го піхотного Уржумського полку. Під час Першої світової війни дістав всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орден Святого Георгія IV ступеня (06.07.1917), Георгіївську зброю (25.06.1917), солдатську відзнаку Святого Георгія IV ступеня (за бої 23 та 30.06.1917 р. під Станіславовом).

    10.01.1918 р. залишив фронт «через хворобу». Прибув до Умані, де у березні 1918 р. став начальником залоги. З 10.04.1918 р. — командир куреня 42-го (згодом — 32-го) пішого Сумського полку Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 06.08.1918 р. — помічник командира 32-го пішого Сумського полку Армії Української Держави. З 23.02.1919 р. — завідувач зброї 1-ї (з 15.05.1919 р. — 6-ї) Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 01.06.1919 р — помічник начальника 6-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 31.10.1919 р. й до кінця листопада 1919 р — начальник 4-ї Холмської (Сірожупанної) дивізії Дієвої армії УНР. З березня 1920 р — начальник 5-ї стрілецької бригади 2-ї Стрілецької дивізії (згодом - 8-а бригада 3-ї Залізної стрілецької дивізії) Армії УНР. З 05.10.1920 р. — генерал-хорунжий, начальник 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. Загинув у автокатастрофі під час відрядження з табору інтернованих до м. Ченстохова (Польща). Похований у Варшаві на православному цвинтарі Воля.

    ЦДАВОУ. -Ф. 1075. — Оп. 1. -Спр. 67. -G 202–206; Оп. 2. -Спр. 653. -С. За, РГВИА. -ф. 409. -Оп. 1. - п/с 553; Монкевич Б. З останніх днів 6оротьби//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 6. — С. 4–7; Савченко В. Український рух у ІХ-ій російській армії// За Державність. — Варшава — 1938. — № 8. — С 81–85; Пекарчук І. Правда про 10 і 11 листопада 1920 р.// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1933. — Ч. 1. — С. 8–9; Пузицький А. Ще в справі 10 і 11 листопада 1920 р.//Літопис Червоної Калини — Львів — 1933. — Ч. 4. — С. 8-9; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма, — Київ. — 2002. — С. 67, 221.


    БУТРИМ Яків

    (22.10.1895—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Народився у с. Боромля Ахтирського повіту Харківської губернії. Закінчив Сергіївське артилерійське училище у м. Одеса (1915). Останнє звання у російській армії — поручик.

    У 1917 р. — командир батареї 30-го польового важкого артилерійського дивізіону, який у листопаді 1917 р. було українізовано. У 1918 р. — ад'ютант 3-го важкого гарматного полку Армії УНР та Армії Української Держави. На початку грудня 1918 р. очолював важку гарматну батарею Січових стрільців Дієвої армії УНР. З січня 1919 р. — командир 6-го важкого гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР, що знаходився у складі Української Галицької армії: воював спочатку проти поляків під Львовом, а згодом проти більшовиків. У листопаді 1919 р. після переходу УГА на бік білогвардійців був усунутий з посади як «петлюрівець». Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 2188. — Оп. 2. — Спр. 79. — С. 125; Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992.


    БУТАКОВ Олександр Степанович

    (10.11.1896—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

    Народився у Владивостоці. Закінчив Хабаровський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (15.05.1915), служив у 6-й артилерійській бригаді, у складі якої брав участь у Першій світовій війні. Був отруєний газами. З 01.05.1917 р. — штабс-капітан.

    11.11.1918 р. був мобілізований до 3-ї гарматної бригади Армії Української Держави. З 31.01.1919 р — командир батареї цієї бригади. У лютому 1919 р. бригаду було переформовано в Окремий Запорізький гарматний дивізіон Запорізької бригади отамана Семосенка Дієвої армії УНР, у травні 1919 р. — у 22-й Запорізький гарматний Республіканський полк Дієвої армії УНР. На початку грудня 1919 р. був інтернований поляками. З 17.05.1920 р. перебував у резерві старшин Головного артилерійського управління Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 311. — С. 98.


    БУЧЕК Порфирій Андрійович

    (09.02.1892-?) — полковник Армії УНР.

    Походив з селян Ізюмського повіту Харківської губернії. Закінчив Ізюмське реальне училище, Володимирське військове училище (1913), служив у 6-му стрілецькому полку, з яким брав участь у Першій світовій війні. 21.09.1914 р. був поранений кулею у груди. Нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою та орденом Святого Георгія IV ступеня (01.06.1915). Останнє звання у російській армії — капітан.

    З 07.12.1917 р. — командир куреня 121-го Українського пішого полку (колишнього Пензенського). З 10.02.1918 р. — помічник начальника персональної частини 1-го Українського центрального етапу. З 18.03.1918 р. — курсант Інструкторської школи старшин військ Центральної Ради. З 11.04.1918 р. — курсовий старшина Одеської Інструкторської школи старшин. З 19.06.1918 р. — командир сотні 15-го пішого Одеського полку Армії Української Держави, був підвищений до звання військового старшини. З 02.01.1919 р. — штаб-старшина для доручень штабу 3-го Херсонського корпусу Дієвої армії УНР. З 01.02.1919 р. — командир 1-го Учбового куреня 3-го Херсонського корпусу Дієвої армії УНР 3 27.06.1919 р. — помічник командира 10-го Сірожупанного полку, до складу якого було влито 1-й Учбовий курінь. З 05.07.1919 р. до 22.10.1919 р. — командир 11-го пішого Волинського полку Дієвої армії УНР, який 27.07.1919 р. був перейменований на 11-й піший Сірожупанний полк. З 04.11.1919 р. — начальник 1-го відділу навчання військ Головного управління Генерального штабу УНР. З 19.04.1920 р. — помічник начальника відділу статутів та навчання військ Генерального штабу УНР. З 03.07.1920 р. — начальник канцелярії Генерального штабу УНР.

    05.12.1923 р. після амністії повернувся в Україну. Жив у Ізюмі. З 1926 р. працював у Сільгоспсоюзі у Полтаві. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 169. — С. 138; Спр. 37. — С. 446; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор. — Варшава. — 1927. — Ч. 5. — С. 47–62; 1928. — Ч. 6. — С. 22–48; Ч. 7. — С. 43–52; Ч. 8. — С. 53–63; Военный орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва — ^ 2004. — С. 430.



    ***

    Штаб 70-ї піхотної дивізії російської армії (зліва направо). 1. начальник оперативного відділу штабу дивізії і штабс-капітан Володимир Сальський, 2 капітан Смірнов, 3. генерал-лейтенант Толмачов (колишній одеський градоначальник), 4. начальник 70-ї дивізії генерал-майор Белов, 5. адютант начальника дивічі (невідомий). 6. начальник штабу дивізії полковник Сапожніков; фронту Західній Україні, 13.10.1914 (надано для публікації істориком Олександром Кавтарадзе)

    Штаб 25-го армійського корпусу російської армії. Начальник штабу корпусу генерал-майор Миколи Юнаків доповідає оперативні обставини командувачу корпусу генерал-лейтенанту Олександру Рагозі. Сидять (шва направо): капітан Ришковський, підполковник Смірнов, генерал Юнаків, генерал Рогоза, інспектор артилерії корпусу генерал Р (невідомий); фронт у Західній Україні, жовтень 1914 (надано для публікації істориком Олександром Кавтарадіе)


    В


    ВАЛІЙСЬКИЙ Аркадій

    (08.02.1895-16.09.1976) — сотник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

    Народився на Чернігівщині. Останнє звання у російській армії — поручик.

    У 1919 р. — курсовий старшина Житомирської юнацької школи. У 1920–1923 рр. — командир 1-ї сотні та курсовий старшина Спільної (Камянецької) юнацької школи.

    З 1928 р. служив контрактовим офіцером польської армії у 81-му піхотному полку (Гродно), закінчив польську Вищу військову школу (1933). Останнє звання у польській армії — майор. З 01.05.1939 р. офіційно рахувався референтом польського Військово-історичного бюро, неофіційно — начальником Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі.

    Валійський Аркадій, фото поч. 60-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

    Після німецько-польської війни 1939 р. був заарештований гестапо та відправлений до табору військовополонених. У січні 1940 р. був звільнений завдяки наполяганням Військового міністерства УНР в екзилі.

    З березня 1945 р. — начальник штаоу української Національної армії П. Шандрука.

    З 1951 р. мешкав на еміграції у США. Помер у лікарні Квінс (Нью-Йорк), похований у Баунд-Бруці.

    Shandruk Р. Arms of valor. — 1959; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Львів. — 2003. — С. 76, 77, 81,489; Руккас А. Участь українців — контрактних офіцерів польської армії у вересневій кампанії 1939 р.//Київська Старовина — Київ. — 2003. — Ч. 3. — С. 90–102; Тризуб. — Нью-Йорк. — 1977. — Ч. 81. — С 21; Отрешко-Арський М. Воєнні школи Дієвої армії УНР// Тризуб. — 1973. — Ч. 71. - С 9-18.


    ВАЛЬМАН Віктор Аркадійович

    (01.10.1879-?) — підполковник Армії УНР.

    Походив з дворян Чернігівської губернії. Закінчив 2-й кадетський корпус у Санк-Петербурзі, Михайлівське артилерійське училище (1900), вийшов підпоручиком до Новогеоргіївської фортечної артилерії. Закінчив Офіцерську повітроплавну школу (1907). З 08.11.1907 р. служив у 1-му Владивостоцькому артилерійському полку. З 31.11.1914 р. — командир батареї 1-го Тракторного артилерійського дивізіону. З 26.08.1916 р. — начальник господарчої частини дивізіону. З 05.11.1916 р. — підполковник. Під час війни був контужений, нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою.

    З 15.03.1918 р. — командир батареї 2-го окремого важкого гарматного дивізіону Армії УНР. З 20.10.1918 р. — помічник командира 2-го важкого гарматного полку Армії Української Держави. З 09.02.1919 р. — командир 59-го дієвого гарматного полку Дієвої армії УНР. З 18.04.1919 р. був приділений до штабу 18-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 16.06.1919 р. — приділений до штабу Північної групи Дієвої армії УНР. З 25.07.1919 р. — булавний старшина для доручень інспектора артилерії Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 02.10.1919 р. — в. о. інспектора артилерії Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. 05.12.1919 р. був інтернований польською владою. З 10.06.1920 р. — командир 3-го запасного гарматного куреня Армії УНР. З 22.08.1920 р. — начальник частини склепів (складів) Гарматної управи Військового міністерства УНР.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 311. — С. 106.


    ВАРАВВА Петро Федорович

    (04.02.1857-?) — підполковник Армії УНР.

    Варавва Петро, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

    Походив з дворян Харківської губернії. У 1873 р. вступив на військову службу однорічником 145-го піхотного Новочеркаського полку. Закінчив Гельсингфорське піхотне юнкерське училище (1876). З 18.01.1879 р. служив у лейб-гвардії Семенівського полку. З 02.05.1888 р. перебував у запасі (штабс-капітан гвардії). З 12.10.1898 р. — у відставці. Після початку Першої світової війни добровольцем повернувся до армії, закінчив Офіцерський клас Петроградської військово-автомобільної школи. З 12.02.1915 р. був приділений до 634-ї Петроградської дружини ополчення, з 24.04.1915 р. — приділений до 1-ї автомобільної роти. З 25.05.1915 р. — начальник Школи військових санітарів. З 08.07.1915 р. — начальник 22-го військово-санітарного автозагону. Всю війну відбув у старому званні штабс-капітана гвардії. Мав всі ордени до Святого Станіслава II ступеня без мечів та Бухарський орден «Зірки, що сходить» І ступеня.

    З 23.01.1918 р., після розформування 22-го військово-санітарного автозагону, перебував у резерві управління завідувача авточастини Південно-Західного фронту. З 11.04.1918 р. — обер-офіцер для доручень управління по збору майна, що діяло при Центральній Раді та Гетьманаті. З 24.01.1919 р. був приділений до самохідної управи Головного інженерного управління Військового міністерства УНР. З 22.03.1919 р. — в. о. начальника самохідного відділу самохідної управи Військового міністерства УНР. З 28.05.1919 р. — в. о. начальника самохідної управи Військового міністерства УНР. З 04.10.1919 р. — у резерві старшин. З 21.03.1920 р. — начальник самохідного відділу Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. 08.07.1920 р. був відрахований з посади за віком та приділений до Військово-технічної управи Військового міністерства УНР.

    У 1920—30-ті рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. -Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 165. -G 122–123; Спр. 606. — С. 7-зв; Спр. 37. — С. 226–229.


    ВАСИЛЬЄВ Борис Іванович

    (1882—?) — полковник Армії УНР.

    Народився у м. Харків. Закінчив Харківську чоловічу гімназію, Олексіївське військове училище (1911). Вийшов до 124-го піхотного Воронізького полку (Харків, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — капітан.

    У 1917 р. один з ініціаторів українізації 124-го піхотного Воронізького полку. У 1918 р. — помічник командира 40-го пішого Ізюмського, а потім — 42-го пішого Валкського полків Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 04.03.1919 р. — командир куреня Галицького ім. Оскілка полку Дієвої армії УНР. З 30.04.1919 р. до 07.05.1919 р. — в. о. начальника 17-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 07.05.1919 р. до 23.08.1919 р. — командир Галицького полку (згодом — 1-го Галицького ім. С. Петлюри) Дієвої армії УНР. У травні 1920 р. — помічник командира 6-ї запасної бригади Армії УНР. Під час оборони Бердичева у 20-х числах червня 1920 р. був важко поранений в голову шабельними ударами. З 11.09.1920 р. — помічник коменданта штабу Армії УНР. У 1921 р. — помічник командира 2-ї запасної бригади Армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Ф. 3172- Оп. 1. — Спр. 101. — С. 9-12. Порохівський Г. Матеріали до історії 2-ї Кулеметної бригади//За Державність. — Каліш. — Ч. 1. — С. 137, 142; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С. 59.


    ВАСИЛЬЄВ Сергій Федорович

    (20.01.1871–1923) — полковник Армії УНР.

    Закінчив реальне училище, військово-училищний курс Московського піхотного юнкерського училища (1890), вийшов підпоручиком до 36-го піхотного Орловського полку (Кременчук), у складі якого брав участь у Російсько-японській та Першій світовій війнах.

    Наприкінці 1917 р. — підполковник, командир 1-го куреня 4-го Сердюцького ім. І. Богуна полку військ Центральної Ради. З лютого 1918 р. — помічник командира 2-го Запорізького куреня (згодом — полку) з нестройової частини Окремої Запорізької бригади військ Центральної Ради. У 1919 р. — начальник постачання 1-ї Республіканської та 7-ї Запорізької дивізій Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований поляками у Луцьку. У 1920 р. — начальник постачання 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Дієвої армії УНР.

    Помер та похований на еміграції у Польщі.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1696. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 10; Спр. 6. — С. 213-зв. — 214; Петрів В. Житомирська юнацька школа//Аітопис Червоної Калини. — Львів. — 1936. — Ч. 10. — С. 13–14; Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т. 1. — С. 503.


    ВАСИЛЬЄВ Василь Васильович

    (?—09.11.1930) — старшина Дієвої армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — полковник.

    У листопаді—грудні 1918 р. служив в Офіцерській добровольчій дружині житомирського губернського комісара Андро, яка боролася з військами УНР. 14.12.1918 р. у складі інших Офіцерських дружин був інтернований українською владою. У січні 1919 р. поступив на службу до Дієвої армії УНР та був призначений начальником штабу Залізнично-Технічного корпусу отамана Беня. 29.05.1919 р. був усунутий з цієї посади.

    Через Польщу виїхав до Північно-Західної добровольчої армії генерала Юденіча, де служив у 53-му піхотному Волинському полку.

    Жив на еміграції у Франції. Похований у м. Бійанкурі під Парижем.

    Список капитанов армейской пехоты 1911. — СПб. — 1911. — С. 622; Тарнавський А. Історія 4-го Запорізького імені полковника Богуна полку//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 1. — С. 22; Авраменко Н. Причинки до споминів бл. п. сот. Івана Андруха//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 3. — С. 9; Сушко Р. Знак часу//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1929. — Ч. 1. — С. 18–19.


    ВАСИЛЬЄВ (Васильєв-Чечель) Петро Гаврилович

    (25.06.1870—?) — начальник військових шкіл Дієвої армії УНР.

    Закінчив 4-й Московський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище (1892), вийшов прапорщиком до 15-го стрілецького полку (Одеса), у складі якого брав участь у поході на Далекий Схід у 1905 р. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 2-м розрядом. З 06.12.1910 р. — полковник. Напередодні війни викладав в Одеському військовому училищі. У 1914 р. — командир 195-го піхотного Оровайського полку. З 04.03.1915 р. — комендант штаб-квартири 11-ї армії. З 19.08.1915 р. — командир 52-го піхотного Віленського полку. З початку 1917 р. — начальник Одеського військового училища, генерал-майор. Був нагороджений Георгіївською зброєю (за бій 26, 27 та 29.08.1914 р.).

    Васильєв Петро, фото весни 1918 року (з фондів ЦДАВОУ)

    З осені 1917 р. — начальник 78-ї (українізованої) пішої дивізії. Під час наступу австро-угорських військ у лютому 1918 р. під Камянцем-Подільським випадково потрапив у полон та відправлений до табору військовополонених українців у Фрайштадті, де тоді почала формуватися 1-ша козацько-стрілецька (Сірожупанна) дивізія. Згодом виїхав до Києва. З 01.10.1918 р. до 18.11.1918 р — начальник 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії Армії Ураїнської Держави, згодом — начальник Полтавської пішої юнацької школи. З березня 1919 р. — начальник Спільної юнацької школи у Камянці-Подільському (згодом — у Луцьку), що формувалася з решток Чугуївської, Полтавської, 2-ї Київської піших юнацьких, Київської гарматної та Інструкторської шкіл. 16.05.1919 р. разом зі складом школи потрапив у Луцьку до польського полону.

    У вересні 1919 р. повернувся з полону, але одразу перейшов до Збройних Сил Півдня Росії. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 22. — С. 853–854; Список полковникам на 1914. — СПб. — 1914. — С. 879; Дубрівний П. Сірожупанники//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 65–66; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш. — 1929. — № 1. — С. 82–83.


    ВАСИЛЬЧЕНКО Гнат Михайлович

    (30.01.1872–1920?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Закінчив Ізюмське реальне училище, Московське піхотне юнкерське училище (1895), вийшов підпоручиком до 11-ї гарматної бригади (Дубно). Згодом служив у 32-й гарматній бригаді (Рівне). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу (1906), служив на штабових посадах у Кавказькій військовій окрузі. Учасник Першої світової війни. З 15.06.1915 р. — полковник. З 08.08.1916 р. — командир 8-го Кавказького стрілецького полку. З 20.06.1917 р. — начальник штабу 5-ї Туркестанської стрілецької дивізії.

    З листопада 1917 р. — генерал-майор, виборний командувач V Кавказького корпусу (українізованого) на Кавказькому фронті. У березні 1918 р. на чолі корпусу через Новоросійськ і Севастополь дістався до України (кадри корпусу були розміщені у Катеринославі). 17.04.1918 р. був призначений командувачем Катеринославського (згодом — 8-го) корпусу Армії УНР, згодом - Армії Української Держави, що був організований з V Кавказького.

    Після початку протигетьманського повстання оголосив про приєднання корпусу до Добровольчої армії. На чолі кадрів корпусу (трохи більше 1 тисячі людей, переважно офіцерів) 27.11.1918 р. — 02.01.1919 р. здійснив т. зв. Катеринославський похід на Крим для з'єднання з Добровольчою армією. У складі Збройних Сил Півдня Росії командував збірним полком 34-ї піхотної дивізії та бригадою 4-ї Кримської дивізії, яка восени 1919 р. вела бойові дії проти Дієвої армії УНР.

    На початку лютого 1920 р. звільнився з посади за хворобою. Подальша доля невідома.

    Васильченко Гнат, фото 1918 року (ГАРФ)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 14. — С. 190; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 44-зв. — 45; Д-в М. Як звязковий старшина у Денікінців//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1933. — Ч. 10. — С 8—10; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Слащов-Крымский Я. А. Белый Крым 1920 г. — Москва. — 1990. — С. 50, 55; А. Д. Екатеринославский поход//Первопоходник. — Лос-Анджелес. — № 9. — С. 39–40; Гуреев В. Екатеринославский поход//Часовой. — Париж. — 1968. - № 405. — С. 14–15. - № 406. — С. 13–15; № 407. — С. 14.


    ВАСЬКЕВИЧ Всеволод Юрійович

    (07.05.1880-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у с. Більов Ізяславського повіту Волинської губернії. Закінчив 4-класну Волинську духовну семінарію, 2-ге Костянтинівське військове училище. У складі 4-го Східно-Сибірського (згодом — Сибірського) стрілецького полку брав участь у Російсько-японській та Першій світовій війнах. З 01.02.1917 р. — командир батальйону 62-го Сибірського стрілецького полку. З 26.08.1917 р. — помічник командира 63-го Сибірського стрілецького полку. З листопада 1917 р. — т. в. о. командира 4-го Сибірського стрілецького полку. Під час Першої світової війни дістав 5 поранень, був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 09.03.1918 р. — діловод господарського відділу Військово-юридичної управи українського Військового міністерства Центральної Ради. З 22.07.1918 р. — начальник господарчого відділу цієї ж управи. З 01.04.1919 р. — помічник начальника загального відділу цієї ж управи, з 01.06.1919 р. перебував поза штатом. 07.06.1920 р. знов подав клопотання про зарахування на українську службу з побажанням викладати у Камянецькій спільній юнацькій школі. Станом на 06.07.1920 р. — начальник секретарського відділу Головного військово-судового управління Військового міністерства УНР.

    Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 238. — С 4–7; Спр. 37. — С 426.


    ВАЩЕНКО-ЗАХАРЧЕНКО Олександр Петрович

    (20.12.1891 — після 1937) — підполковник Армії УНР.

    Народився у Костянтинограді. Походив з дворян Полтавської губернії. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1912), вийшов підпоручиком до 9-ї артилерійської бригади (Полтава), у складі якої брав участь у Першій світовій війні. З 03.02.1917 р. — капітан. З 07.03.1917 р. — командир 3-ї батареї 9-ї артилерійської бригади. Під час війни був двічі важко поранений, нагороджений усіма орденами до Святого Влодимира IV ступеня з мечами та биндою, Георгіївською зброєю (15.01.1917 р, за бій 15.05.1915 р.). Останнє звання у російській армії — капітан.

    У листопаді 1917 р. 9-ту артилерійську бригаду було українізовано. У липні 1918 р. перейменовано на 11-ту легку гарматну бригаду Армії Українського Держави. З 18.06.1918 р. — ад'ютант бригади (01.03.1919 р. бригада була перейменована на 1-й запасний гарматний полк) Дієвої армії УНР. 21.05.1919 р. потрапив до польського полону.

    15.061919 р. перебував у таборі Ланцут, де записався до Північно-Західної добровольчої армії генерала Юденіча; воював проти більшовиків під Петроградом (був поранений у ногу). Після поразки армії Юденіча потрапив в Естонію.

    09.071920 р. повернувся в Ланцут, де знов вступив до української армії. З 12.08.1920 р. — начальник адміністративно-персональної частини гарматної управи Військового міністерства УНР.

    У листопаді 1923 р. повернувся в Україну, жив у Полтаві. 07.05.1931 р. був засуджений на 5 років виправно-трудових робіт у справі «Весна» (т. зв. змова колишніх офіцерів). Після відбуття терміну повернувся додому, однак 05.08.1937 р. був знов заарештований і 30.11.1937 р. засуджений на 10 років виправно-трудових робіт за ст. 58. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 311. — С. 104–105; ДАСБУ. — Ф. 6. — Спр. 67093-фп. — Т. 2609, архівно-слідча справа Ваіценка-Захарченка О. П.


    ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ Яків Васильович

    (20.03.1874-?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Народився у Новгороді-Сіверському. Закінчив Віленське піхотне юнкерське училище (1899), вийшов підпоручиком до 120-го піхотного Серпухівського полку, незабаром перевівся до 121-го піхотного Пензенського полку (Харків), у складі якого брав участь у Російсько-японській війні (був контужений). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1912). Брав участь у Першій світовій війні, обіймав посаду старшого ад'ютанта та начальника штабу 9-ї піхотної дивізії. Був нагороджений Георгіївською зброєю (09.03.1915). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 23.05.1918 р. — на українській службі: помічник начальника відділу освіти старшин генерального штабу у Генеральному штабі Української Держави. З 10.01.1919 р. перебував у розпорядженні штабу Лівобережного фронту Дієвої армії УНР (командувач — П. Болбочан). Після арешту П. Болбочана залишив службу в Дієвій армії УНР.

    У березні 1919 р. був мобілізований до РСЧА. Влітку 1919 р. перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії. З 19.08.1919 р. рахувався у резерві офіцерів Збройних Сил Півдня Росії.

    У 20-х рр. жив на еміграції у Парижі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 48-зв. — 49; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914. — С. 634; Военный Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004.


    ВЕРБИЦЬКИЙ Михайло

    (?—?) — командир полку Дієвої армії УНР. У російській армії — молодший офіцер. У 1917 р. — один із активних українських військових діячів на Херсонщині. Влітку — восени 1918 р. — командир куреня 16-го пішого кадрового Єлисаветградського полку (Єлисаветград)

    Армії Української Держави, створеного з офіцерів та добровольців-селян навколишніх сіл. Один із організаторів протигетьманського повстання на Херсонщині — у ніч з 22 на 23 листопада 1918 р. здійснив силами свого куреня переворот у Єлисаветграді. Згодом — командир 16-го пішого Єлисаветградського полку військ Директорії, в. о. начальника 6-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. Навесні 1919 р. перебував у розпорядженні штабу Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. У травні— липні 1919 р. — командувач піхоти 2-ї дивізії «Запорізької Січі» Дієвої армії УНР. 3 кінця серпня 1919 р. — командир 14-го пішого полку Низових Запорожців 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Рівному.

    За неперевіреними даними був розстріляний ЧК у 1920 р. або 1921 р.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 90. — С. 2-зв. — 3; Михайлик М. Українське село в часи національної революції//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1934. — Ч. 1. — С. 14. — Ч. 2. — С. 5–8; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 25.


    ВЕРГЕЛЕС Борис Єгорович

    (2.09.1887-193?) — підполковник Армії УНР.

    Походив зі Зміївського повіту Харківської губернії. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    На службі в Дієвій армії УНР з 1919 р. У 1920–1921 рр. — командир 49-го куреня та старшина штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Помер на еміграції у Польщі.

    ЦДАВОУ — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 2.


    ВЕРГЕЛЕС Микола Мартинович

    (21.10.1864—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Закінчив Харківську чоловічу гімназію, Єлисаветградське кавалерійське училище (1886), Офіцерську кавалерійську школу, служив у 25-му драгунському Казанському полку (Житомир), у складі якою брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений орденом Святою Георгія IV ступеня (23.05.1916 р, за бій 03.07.1915 р). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З кінця листопада 1918 р. і до кінця березня 1919 р. — командир Лубенського кінного полку Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    Марущенко-Богдановський А. Лист до редакції//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 7. — С. 84–87; Список подполковников 1913. — СПб. — 1913. — С. 1216.


    ВЕРГУН Михайло Тимофійович

    (23.05.1888-?) — підполковник Армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    Народився в м. Ахтирка. На українській військовій службі з 18.11.1918 р. У 1919 р. — старшина постачання Запорізької групи Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Луцьку. У 1920 р. — начальник постачання 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР, згодом — начальник постачання 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. У вересні 1921 р. не зміг подати Головній реєстраційній комісії документи, які б підтвердили йою офіцерське звання, через що був визнаний військовим урядовцем, що присвоїв собі звання сотника, і усунутий з посади.

    За даними документів верифікаційної комісії Армії УНР утік з казною постачання 2-ї Волинської дивізії до Радянської Росії. Після повернення на батьківщину працював у Київському відділенні внешторгу, з листопада 1921 р. — безробітний. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 557. — С. 109, 202; Спр. 653. — С. 97–98; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 9; Самутин П. Командний склад VI-ої Січової стрілецької дивізії 1920 р.//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1973. — Ч. 3. — С. 72; ДАСБУ. — Фп. — Спр. 406. — Т. 7. — С. 98.


    ВЕРЖБИЦЬКИЙ Павло Андрійович

    (?—?) — полковник Армії УНР.

    Народився в Житомирі, поляк за походженням. Станом на 01.01.1910 р. — капітан 12-го стрілецького полку (Жмеринка), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю (24.01.1917 р., за бій 26.02.1915 р.). У 1917 р. — підполковник, викладач Житомирської школи прапорщиків.

    У 1918 р. служив у складі 16-го пішого Бережського полку Армії Української Держави. Був підвищений Військовою Офіцією до звання полковника. З 03.01.1919 р. — в. о. начальника штабу, а з 06.01.19 р. — начальник штабу Південно-Західного району Дієвої армії УНР. З 11.01.1919 р. — помічник начальника штабу цього району. З середини січня 1919 р. — інспектор класів Житомирської юнацької школи. З 02.06.1919 р. — начальник Житомирської юнацької школи. На початку грудня 1919 р. на нараді викладачів та юнаків школи виступив за розпуск школи. Був заарештований старшинами першого випуску школи, ледве уник розстрілу. На початку квітня 1920 р. з'явився до розпорядження Військового міністерства УНР та звернувся з клопотанням про призначення на відповідну посаду. Отримав призначення на посаду командира Учбового куреня 4-ї запасної бригади Армії уНРу Камянці-Подільському. Однак, 09.04.1920 р. С. Петлюра наказав відмовити П. Вержбицькому в будь-якій посаді в Армії УНР, звинувачуючи його в допущенні заколоту отаманів Волоха, Божка і Данченка в Любарі у грудні 1919 р. 16.04.1920 р. здав посаду командира Учбового куреня. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 666. С. 215–216; Спр. 37. — С. 231–232.


    ВЕРНИГОРА Єфрем Леонтійович

    (07.06.1884-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Путивль. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    На службі в Дієвій армії УНР з 1919 р. У 1920–1921 рр. — помічник командира 49-го куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 6.


    ВИБОРНИЙ Тиміш

    (?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    У російській армії — молодший офіцер.

    На початку 1919 р. служив у РСЧА — у 14-му радянському стрілецькому Миргородському полку.

    18.04.1919 р. підняв повстання проти більшовиків та перевів більшу частину полку на бік Дієвої армії УНР — до складу Корпусу Січових стрільців. З початку травня 1919 р. до жовтня 1919 р. — командир 6-го Миргородського Січового полку, сформованого з вояків, що перейшли на бік Дієвої армії УНР з РСЧА (з середини липня 1919 р. полк називався 33-м Січовим). Подальша доля невідома.

    Золоті Ворога. Історія Січових стрільців — Київ — 1992


    ВИГОВСЬКИЙ Олександр Хомич

    (09.12.1888-24.06.1939) — адміністративний підполковник Армії УНР.

    Народився в с. Давидки Овруцького повіту Волинської губернії. Закінчив педагогічні курси при Житомирському 2-класному педагогічному міському училищі (1906), викладав у початкових сільських школах. У 1915 р. був мобілізований рядовим до російської армії, служив у 495-й Рязанській, 99-й та 124-й ополченських робітничих дружинах, 27-й інженерній дружині. З 23.12.1917 р. — військовий урядовець у ранзі колезького секретаря житомирського військового начальника.

    Виговський Олександр, фото 30-х років (надано для публікацй істориком Сергієм Білоконем)

    З 08.02.1918 р. — ад'ютант оперативного відділу похідного штабу військового міністра Центральної Ради О. Жуківського. З 03.03.1918 р. — секретар начальника Генерального штабу У НР, згодом — Української Держави. З 30.09.1918 р. дістав ранг титулярного радника. З 02.12.1918 р. — секретар начальника штабу військ Директорії. З 19.12.1918 р. — секретар начальника Головного управління Генерального штабу (ГУГШ). З 25.12.1918 р. — в. о. начальника канцелярії ГУГШ Дієвої армії УНР. З 01.03.1919 р. — начальник загального відділу ГУГШ. 06.12.1919 р. був інтернований польською владою у Рівному. З 08.04.1920 р. був приділений до 2-ї запасної бригади Армії УНР. З 24.05.1920 р. — начальник військово-похідної канцелярії Головного Отамана С. Петлюри. З 27.10.1921 р. — адміністративний сотник. З березня 1927 р. — начальник статистичного підвідділу Генерального штабу УНР в екзилі.

    Помер у Варшаві, похований на православному цвинтарі Воля.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 823. — С. 72–77; Shandruk Р. Arms of valor. — 1959; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924. — С. 66; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 419.


    ВИНОГРАДОВ Юрій

    (1894?—07.1919) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Донський козак за походженням. На початку Першої світової війни пішов добровольцем на фронт — служив в одному з Донських пластунських батальйонів. Дістав відзнаку Святого Георгія IV ступеня. Закінчив школу прапорщиків. Був двічі поранений. Останнє звання у російській армії — поручик.

    Смовський К. Гайдамацький Кіш Слобідської України та його артилерії в 1917–1918 році//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 154–157; Сікевич В. Сторінки із записної книжки, 1942–1948. — Ч. 1–7, зокрема — Ч. 7. — С. 34–38; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 140; Сосюра В. Третя рота. — Київ. — 1997. — С. 172.

    У грудні 1917 р. перебував на лікуванні у Києві, після одужання вступив до Гайдамацького Коша Слобідської України військ Центральної Ради, був командиром 1-ї сотні Коша. У подальшому — командир сотні 3-го Гайдамацького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З листопада 1918 р. — командир 3-го Гайдамацького полку військ Директорії. За нез'ясованих обставин був розстріляний за наказом О. Волоха за звинуваченням чи то у спробі перейти на бік білих, чи то втекти з казною полку за кордон.


    ВИНОГРАДОВ Хрисанф Олександрович

    (19.03.1876-?) — полковник Армії УНР.

    Походив з родини колезького регістратора Полтавської губернії. Закінчив 5-ту Київську гімназію, Київське піхотне юнкерське училище, вийшов підпрапорщиком до 12-го Східно-Сибірського стрілецького полку, у складі якого брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр. Закінчив Миколаївську інженерну академію (1904), брав участь у Російсько-японській війні. З 06.12.1914 р. — підполковник. З 02.04.1917 р. — полковник, остання посада у російській армії — корпусний інженер VII-го Сибірського корпусу (20.04.1918 р. розформував рештки корпусу та 108-ї піхотної дивізії з наказу українського військового міністра).

    З 02.08.1918 р — корпусний інженер 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави.

    У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії.

    Після поразки білих виїхав на Балкани, звідки у травні 1920 р. — до Польщі, у розпорядження штабу Армії УНР. 3 осені 1920 р. — референт Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 165. — С. 125; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С. 28.


    ВИРЧЕНКО

    (?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    3 23.12.1918 р. до кінця січня 1919 р. — командир 1-го Київського кінно-пішого полку військ Директорії, що формувався в Черкасах та Корсуні.

    ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 60. — С. 8.


    ВИШЕМІРСЬКИЙ Сергій Микифорович

    (24.09.1884-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у Санкт-Петербурзі. Закінчив військове училище (1907), вийшов підпоручиком до 34-ї артилерійської бригади (Катеринослав), у складі якої брав участь у Першій світовій війні. Закінчив Військову академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1918). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    У 1918–1919 рр. служив на штабових посадах в РСЧА.

    З 04.10.1920 р. — в Армії УНР: начальник відділу управління навчання військ Генерального штабу.

    У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 652. — С. 37.


    ВИШНІВСЬКИЙ Олександр Йосипович

    (12.08.1890-12.10.1975) — полковник Армії УНР (генерал-поручик в еміграції).

    Народився в с. Заливна Олександрівського повіту Катеринославської губернії. У 1912 р. закінчив Олексіївське військове училище (Москва), вийшов підпоручиком до 11-го піхотного Псковського полку (Тула). Брав участь у Першій світовій віні. У 1914 р. у боях під Лодзем був поранений та потрапив до німецького полону.

    У січні 1918 р. вступив до сформованої з полонених вояків-українців 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії. Командував куренем 4-го Українського (Синього) полку (до 26.04.1918 р). З кінця січня 1919 р. — помічник командира 1-го Синього полку відновленого у складі Дієвої армії УНР. З березня 1919 р — командир цього полку (згодом — 7-й Синій полк 3-ї Залізної дивізії). 15.08.1919 р. був важко поранений у бою проти більшовиків під с. Піщанка. Учасник Першого Зимового походу. З 18.04.1920 р. — командир 3-го кінного полку Армії УНР. 01.07.1920 р. був поранений під час кінної атаки на чолі свого полку в бою. Після одужання — начальник канцелярії Військової місії УНР у Варшаві.

    У 20—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. З березня 1945 р. був приділений до штабу Української Національної армії П. Шандрука, з частинами якої відійшов до Німеччини.

    Вишнівський Олександр, фото 1920 року (За Державність — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

    З 1949 р. жив у Детройті (США), де помер та похований.

    Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 68–101; Вишнівський О. Трагедія 3-і дивізії Дієвої армії УНР. — Мюнхен-Дітройт. — 1963; Вишнівський О. Пігмеї духом і мораллю. — США. — 1965; Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. — Дітройт. — 1973; Дяченко П. Чорні Запорожці, рукопис. — С. 85; Генерал Олександр Вишнівський//Вісті Комбатанта. — 1970. — Ч. 5. — С. 22; Некролог//Українське Козацтво. — 1976. — Ч. 2–3(36–37). — С. 66–67; Shandruk Р. Arms of valor. — 1959; Омелянович-Павленко M. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 67, 250, 271, 289, 400, 420, 424.


    ВІЛЬЧИНСЬКИЙ

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — полковник (?).

    Навесні 1919 р — головний індентант Південно-Східної групи Дієвої армії УНР.

    Мелешко Ф. Південно-Східня група Дієвої армії УНР та її командир отаман Янів//Вісті Комбатанта. — 1970. — Ч. 3–4. — С. 70.


    ВИШНЯКОВ Всеволод Володимирович

    (1875—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — підполковник.

    Родом із Києва. З 25.09.1919 р. та станом на 29.04.1920 р. — Камянець-Подільський повітовий військовий начальник. У листопаді 1920 р. залишився в Україні. На початку 1921 р. повернувся до Києва, був безробітним Станом на 1928 р. жив у Камянці-Подільському. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 418; ДАСБУ. — Фп. — Спр. 406. — Т. 8. — С. 60.


    ВІКЕНТЬЄВ Олександр Петрович

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан лейб-гвардії 3-ї артилерійської бригади (Варшава). Останнє звання у російській армії — полковник.

    З 07.09.1918 р. — командир 9-го легкого гарматного полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 13.02.1919 р. до травня 1919 р. — начальник комунікаційного відділу Південно-Західного району Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 7.


    BITKO Костянтин Миколайович

    (6.12.1890-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився в с. Тухрія Чигиринського повіту Київської губернії. Останнє звання у російській армії — поручик.

    У 1918 р. вступив до 8-ю гарматного полку 3-ї гарматної бригади Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З грудня 1918 р. — командир 1-ї батареї цього полку. На цій посаді особливо відзначився 26 березня 1919 р. у бою під Коростенем, а також при захопленні та знищенні під ст. Бородянка ворожого панцерного потягу. З травня 1919 р. служив у складі 1-ї гарматної бригади 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. З грудня 1919 р. — командир збірної батареї Збірної Київської дивізії. На цій посаді брав участь у Першому Зимовому поході. У 1920–1921 рр. — старшина 2-ї гарматної бригади Армії УНР. Лицар Залізного Хреста. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 37; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 22. — С. 12.


    ВІТРЕНКО Данило Радіонович

    (26.12.1882—16.03.1949) — військовий старшина Армії Української Держави.

    Народився в станиці Боргустанській П'ятигорського відділу Терської області. Походив із лічних дворян. Закінчив Костянтинівське артилерійське училище (1907), вийшов підпоручиком до 15-ї кінно-гірської батареї. У 1914 р. закінчив один курс Миколаївської академії Генерального штабу, був штаб-офіцером для доручень штабу 35-го армійського корпусу. З 30.06.1917 р. — в. о. начальника штабу 35-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — капітан.

    З 11.04.1918 р. — начальник штабу 2-ї Української (Синьожупанної) дивізії Армії УНР. 11.05.1918 р., після розформування дивізії, прибув у розпорядження Військового міністерства Української Держави. З 20.07.1918 р. — 1-й штаб-старшина оперативного відділу Генерального штабу Української Держави.

    У жовтні 1918 р. звільнився з української армії та вступив до т. зв. Північного корпусу генерала О. Родзянка (згодом Північно-Західна армія генерала М. Юденіча), що формувався російськими монархічними колами для звільнення Петрограду від більшовиків: на чолі кадрів колишнього 53-го піхотного Волинського полку російської армії у листопаді 1918 р. прибув з Києва у Псков у розпорядження штабу Північного корпусу. Командував полком, збірним загоном. З 24.07.1919 р. генерал-майор та начальник 3-ї піхотної дивізії Північно-Західної білогвардійської армії. Вважається головним винуватцем поразки Північно-Західної армії в поході на Петроград влітку — восени 1919 р.

    З 1920 р. жив на еміграції у Польщі. У 1928 р. за звинуваченням у шпигунстві на користь більшовиків був висланий до СРСР. Там був заарештований, у 30—40-х рр. перебував на засланні у Сибіру та на Далекому Сході. Помер та похований у Петербурзі (тодішньому Ленінграді).

    ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 14. — С. 31; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 53-зв. — 54; Рутыч Н. Белый фронт генерала Юденича, биографии чинов Северо-Западной армии. — Москва. — 2002. — С. 159–166.


    ВОВК Андрій Михайлович

    (02.10.1882-11.02.1969) — генерал-хорунжий Армії УНР (генерал-полковник в еміграції).

    Народився в с. Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії. У 1900 р. витримав іспит на звання однорічника 2-го розряду, служив у 174-му піхотному Роменському полку. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1906), вийшов підпоручиком до 129-го піхотного Бессарабського полку (Київ), у складі якого вирушив на Першу світову війну. З 1915 р. — комендант воєнного етапу. З 1916 р. — начальник дільниці військової дороги. Останнє звання у російській армії — капітан.

    Вовк Андрій, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

    У 1917 р. був членом Української ради 8-ї російської армії Румунського фронту. З січня 1918 р. — отаман Вільного Козацтва Могилів-Подільського повіту. З березня 1918 р. — Могилів-Подільський повітовий комендант. У листопаді 1918 р. — один із організаторів протигетьманського повстання на Поділлі, у ході якого був схоплений Офіцерськими дружинами та відправлений до Києва, де утримувався на гауптвахті. У ніч з 13 на 14 грудня 1918 р. разом з Юрком Тютюнником та іншими політичними в'язнями організував повстання на гауптвахті в Києві. З 15.12.1918 р. — начальник 3-ї пішої дивізії військ Директорії. 15.01.1919 р. — 02.05.1919 р. — начальник 1-ї дивізії Окремого корпусу Залізнично-Технічних військ Дієвої армії УНР. З 02.05.1919 р. був приділений до Державної інспектури. З 20.08.1919 р. — вартовий отаман Київської групи Дієвої армії УНР. З 28.09.1919 р. — начальник 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР. З 14.11.1919 р. — начальник штабу Збірної Київської дивізії Дієвої армії УНР. На цій посаді брав участь у Першому Зимовому поході. З 15.06.1920 р. — помічник начальника 4-ї Київської дивізії Армії УНР. З 25.07.1920 р. — начальник тилу Дієвої армії УНР. У 1921 р. — начальник 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. З 14.11.1921 р. до середини 1922 р. — т. в. о. військового міністра та командарма Армії УНР.

    Після ліквідації таборів інтернованих українських вояків жив на еміграції у Польщі та Німеччині.

    З 1941 р. — голова Українських громад у Німеччині, брав активну участь у діяльності Спілки українських вояків.

    З 1944 р. до 1968 р. був керівником ресорту Військових справ (військовим міністром) Державного центру УНР в екзилі. Помер та похований у Новому Ульмі (Німеччина).

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 13–17, Ященко М. Що то було?//За Державність — Каліш — 1930. - № 2. — С. 125–136, Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава — 1938 — № 8. — С. 17–19, 29; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш — 1929. - № 1. — С. 97- 100, Посмертна згадка//Українське Козацтво. — 1969. — Ч. 3–4(11–12). — С. 58–59; Некролог// Вісті Комбатанта. — 1969. — Нью-Йорк. — Ч. 4. — С. 90; Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. — Київ. — 1999. — С. 107; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 366, 425; Некролог// Вісті братства вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1969. — Ч. 132.


    ВОВЧОК-ПАНЧЕНКО Марко

    (?—1919) — командир полку Дієвої армії УНР

    За фахом — народний учитель. Під час Першої світової війни — військовий урядовець. Потрапив до полону.

    Перебував в офіцерському таборі Ганноверіш-Мюнден, де став одним із ініціаторів українського військового руху. У січні—квітні 1918 р. — начальник культурно-освітньою відділу 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії Армії УНР. 3 січня 1919 р. — командир 1-го Синього полку, відновленного у складі Дієвої армії УНР. 14.03.1919 р. був усунутий з посади командира полку за звинуваченням у дезертирстві полку з фронту.

    Невдовзі був розстріляний більшовиками.

    Омельченко Т. Мої спогади про Синіх//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 57–67; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 68—101.


    ВОДОП'ЯНОВ Дмитро Олександрович

    (14.10.1879-?) — підполковник Армії УНР.

    Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 1-ше Павлівське військове училище, Олександрівську Військово-юридичну академію за 1-м розрядом (1907). З 1907 р. — капітан. Станом на 01.01.1910 р. — помічник військово-прокурорського нагляду Казанської військової округи. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    У 1918 р. — 1919 рр. — корпусний суддя 1- го Волинського корпусу Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. У 1920 р. — судовий слідчий 2-ї дільниці Камянецького повіту. У 1921–1922 рр. — т. в. о. голови 2- го Військового вищого суду Армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 1051. — С. 21–26.


    ВОЗНИЙ Кость Гнатович

    (?—5.06.1919) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    Комендант Житомира в січні—лютому 1918 р. та з листопада 1918 р. до середини квітня 1919 р. (до залишення міста українськими військами). Після цього виїхав до Рівного, де був призначений командиром 50-го пішого Новоград-Волинського (Звягельського) полку Дієвої армії УНР. Наприкінці квітня 1919 р. захворів на тиф, був залишений у рівненській лікарні після відходу з міста українських військ. Потрапив до більшовицького полону, вивезений ЧК до Житомира й там розстріляний.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 14; Петрів В. Житомирська юнацька школа//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. З, 17; Винник І. Бої Житомирської пішої юнацької школи//За Державність — Варшава. — 1939. — Ч. 9. — С. 166


    ВОЙНА (Войнов) Володимир Ілларіонович

    (21.01.1868-?) — полковник Армії УНР.

    Походив із родини генерала російської армії, дворянина Полтавської губернії. Народився в Житомирі. Закінчив 2-й кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1887), служив у 33-й артилерійській бригаді. З 1889 р. — у 2-й резервовій артилерійській бригаді. З 1890 р. — у 37-й артилерійській бригаді. З 1891 р. — у 3-й Гренадерській артилерійській бригаді. З 1896 р. — завідувач господарства 3-го Гренадерського артилерійського парку. З 1902 р. служив у 3-й резервовій артилерійській бригаді. З 19.04.1908 р. — підполковник, командир 2-ї батареї 5-ї стрілецької артилерійської бригади. З 17.03.1916 р. — полковник. З 16.11.1916 р. — начальник муштрового відділу управління начальника артилерійського постачання штабу Західного фронту. З 25.07.1917 р. — командир 1-го дивізіону 81-ї артилерійської бригади.

    З 12.03.1918 р. — помічник начальника 3-го відділу Головного артилерійського управління Військового міністерства Центральної Ради. З 18.06.1918 р. — в. о. начальника артилерійського відділу при коменданті Бахмутського повіту. З 06.07.1918 р. — начальник 3-го відділу головного артилерійського управління Військового міністерства Української Держави. З 22.10.1918 р. і до кінця 1919 р. — начальник частини артилерійського постачання головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. 16.11.1919 р. був звільнений з посади та інтерновний польською владою. З 17.05.1920 р. перебував у резерві старшин артилерійського управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 311. — С. 25, 47–52.


    ВОЙНАРОВСЬКИЙ

    (?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Станом на 16.08.1919 р. — командир 2-го пішого Звенигородського полку 12-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28.


    ВОЛГАЄВ Григорій Миколайович

    (18.08.1872-21.03.1919) — старшина Дієвої армії УНР.

    Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1895), вийшов підпоручиком до 14-го піхотного Олонецького полку. З 1897 р. — молодший ад'ютант штабу 19-ї піхотної дивізії. З 1906 р. — командир роти у 73-му піхотному Кримському полку. Згодом — командир батальйону 30-го Сибірського стрілецького полку (Красноярськ). У 1914 р. — підполковник, завідувач господарства 50-го піхотного запасного батальйону (згодом — полку). З 1916 р. — полковник, командир 97-го обозного батальйону.

    У 1918 р. жив приватно у Летичеві. У другій половині листопада 1918 р. був призначений летичівським повітовим військовим начальником. Залишався на цій посаді з приходом до влади Директорії. Розстріляний більшовиками.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 15; Список капитанам армейской пехоты на 1911. — СПб. — С. 1316.


    ВОЛИНЕЦЬ Ананій Гаврилович

    (1894—14.05.1941) — український військовий діяч.

    Народився в с. Карбівці Гайсинського повіту Подільської губернії. Закінчив 2-класне Гайсинське реальне училище (1908), Верхньодніпровське сільськогосподарське училище (1916). У 1917 р. був призначений Центральною Радою повітовим комісаром та начальником міліції Гайсинського повіту. У жовтні 1918 р. організував у Гайсині курінь Національної гвардії, який підтримав протигетьманське повстання. З 25.01.1919 р. — командир 61-го пішого дієвого Гайсинського полку ім. С. Петлюри Дієвої армії УНР, сформованого на основі Гайсинського куреня Національної гвардії. У ніч із 22 на 23 квітня 1919 р. з частиною полку залишив Дієву армію УНР і попрямував на Гайсинщину, де партизанив проти червоних військ. Влітку— восени 1919 р. — командир 13-го Гайсинського пішого полку 5-ї Київської дивізії Дієвої армії УНР. У жовтні 1919 р. з частиною полку знов повернувся до Гайсинського повіту для продовження партизанських дій. З 18.05.1920 р. на чолі свого партизанського загону (т. зв. «Гайсинсько-Брацлавської бригади») діяв спільно з Армією УНР, яка перебувала у Першому Зимовому поході. 06.06.1920 р. бригада мала бути перетворена на 7-му Запорізьку дивізію Армії УНР, однак через недостатню чисельність (240 вояків) залишилася окремим партизанським загоном. Влітку — восени 1920 р. з наказу командування Армії УНР вів партизанську війну силами свого загону в тилах червоних. У жовтні 1920 р. приєднався до Армії УНР, вливши свій загін до складу 3-ї Залізної дивізії.

    З 1921 р. жив на еміграції у Рівному.

    Волинець Ананій, фото 20-х років (Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 7/8)

    Після окупації Волині радянськими військами у 1939 р., був заарештований органами НКВС. Страчений у Вінниці.

    ЦДАВОУ. — Ф. 4544 — фонд 61-го Гайсинського полку ім. С. Петлюри. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр 1. — С. 19, 20; Ф. 1078. — Оп.5. — Спр. 1 — С. 2–4; Крат М. Вапнярська операція//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 66-80; Середа М Отаман Волинець//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 7–8. — С. 21–25, Бульба-Боровець Т. Армія без держави. — Львів — 1993


    ВОЛКОБІЙ Петро Михайлович

    (26.06.1859-15.10.1918) — генеральний значковий Армії Української Держави.

    Походив із селян. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1881), вийшов підпрапорщиком до 130-го піхотного Херсонського полку (Київ). У складі 21-го Східно-Сибірського стрілецького полку брав участь у Російсько-японській війні (дістав контузію). Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. З 21.11.1906 р. — полковник. З 03.10.1907 р — командир Башкадикларського резервного батальйону (Телав). З 20.04.1910 р. — командир 147-го піхотного Самарського полку (Оранієнбаум). З 19.07.1914 р. — генерал-майор, начальник 1-ї Фінляндської стрілецької бригади. З 24.09.1914 р. — начальник 3-ї Фінляндської стрілецької дивізії. З 13.11.1915 р. — генерал-лейтенант. З 22.04.1917 р. — начальник 44-го армійського корпусу.

    Волкобій Петро, фото 1907 року (Державнії галузевий архів Служби безпеки України)

    З 17.04.1918 р. — начальник Харківського корпусу (згодом — 7-го) Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. Помер від хвороби (важкої форми астми). Похований у Києві.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73; Залесский К Кто был кто в Первой мировой войне. — Москва. — 2003. — С. 126–127; Список полковникам на 1907. — СПб. — 1907. — С. 1117; Юнкерам-чугуевцам на память о своих георгиевских кавалерах — Харьков. — 1911. — С. 8–9.


    ВОЛОСЕВИЧ Олександр Іванович

    (11.08.1892-29.07.1943) — полковник Армії УНР.

    Волосевич Олександр. Фото 20-х років (До 10-річчя Зимового походу Армії УНР — Нью-Йорк — 1973)

    Походив із лічних почесних громадян Подільської губернії. Закінчив Тиврівське духовне училище. На військову службу вступив на початку Першої світової війни однорічником 2-го розряду до 27-го пішого запасного батальйону. Закінчив 1-шу Київську школу прапорщиків (19.08.1915), був призначений у розпорядження начальника 3-ї маршової запасної бригади у Вінниці. У 1915–1917 рр. служив у 64-му піхотному Казанському полку 16-ї піхотної дивізії 6-го армійського корпусу. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (25.09.1917 р.). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    Восени 1917 р. 6-й армійський корпус був українізований та перейменований на 2-й Січовий Запорізький. З кінця серпня 1919 р — начальник штабу 4-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — начальник штабу Збірної Волинської дивізії Дієвої армії УНР. У 1920 р. — начальник оперативного відділу штабу 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. З жовтня 1920 р. — начальник штабу 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

    У 20—30-х рр. жив у Рівному. Після окупації Волині радянськими військами, 27.09.1939 р. був заарештований НКВС.

    8.03.1941 р. засуджений до 10 років позбавлення волі. Помер в ув'язненні в ПечорЛАГу 29.07.1943 р.

    РГВИА — Ф 409 — Оп. 1 — п/с 200–417; Сулковський Б. З історії формування 2-го Січового Запоріжського корпусу//Табор — Варшава. — 1927. — Ч. 4 — С 71–87, Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор — Варшаві!. - 1928. — Ч. 6. — С. 34–48; Ч. 7. — С. 43–52, Ч. 8. — С. 53–63; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто — 1969. — Кн 1 — С 400, 415; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С 376, 425, Военный Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004. — С. 449; Мандзуренко В. Героїчний чин Марії Волосевич// Шлях Перемоги. — Київ. — 206.2004. - № 23


    ВОЛОЖАНІНОВ Семен Іванович

    (02.02.1863—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Народився в м. Акмолінськ (Урал). Станом на 01.01.1910 р. — Заславський повітовий комендант. У 1917 р. — камянецький повітовий комендант. Останнє звання у російській армії — полковник.

    З 26.06.1919 р. перебуваву резерві старшин Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Станом на 26.09.1919 р. — приділений до штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 37 — С. 201–204.


    ВОЛОХ Омелян Іванович

    (18.07.1886-27.10/04.11.1937) — український військовий діяч.

    Народився в станиці Кальниболотська Кубанського Козацького війська. Походив із родини селян-батраків, вихідців із с. Білоцерківка Сватівського повіту Катеринославської губернії. Працював батраком, з 14 років — шахтарем на шахті «Мишоловка» (Донецький басейн). Закінчив церковноприходську школу. У 1907–1910 рр. відбував обов'язкову військову службу в Михайлівській фортеці (Батум) на посаді ротного писаря. Після служби працював вантажником, одночасно займався малюванням та вчився у художній школі ім. Раєвської в Харкові. У 1912 р. за кращі творчі роботи дістав стипендію «У пам'ять 50-річчя звільнення селян від кріпацтва», що давала право безкоштовного навчання в школі. У 1914 р. був мобілізований до 124-го піхотного Воронізького полку. Закінчив 2-гу Київську школу прапорщиків (15.02.1915), вийшов прапорщиком до 47-го Сибірського стрілецького полку. Був двічі поранений (05.05.1915 р. та 16.10.1916 р.). Дістав відзнаку Святого Георгія IV ступеня. Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (05.05.1917 р., за бій 08–09.09.1916 р.), Георгіївською зброєю (12.11.1916). З кінця липня 1917 р. перебував у розпорядженні харківського військового начальника. З 25.10.1917 р. — комендант Харкова. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    З початку грудня 1917 р. — командир 2-го Українського запасного полку військ Центральної Ради у Харкові. Після роззброєння цього полку більшовиками виїхав до Києва, де вступив до Гайдамацького Коша Слобідської України С. Петлюри. Був командиром куреня Червоних гайдамаків цього коша. Згодом — командир 1-го куреня 3-го Гайдамацького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР Під час вуличних боїв у січні 1918 р. у Києві був поранений, однак залишився на посаді. У липні 1918 р. відмовився скласти присягу на вірність гетьману П. Скоропадському. 16.11.1918 р. самовільно очолив 3-й Гайдамацький полк та підняв повстання проти П. Скоропадського. 22 січня 1919 р. арештував командувача Лівобережного фронту Дієвої армії УНР П. Болбочана і самовільно зайняв посаду командувача Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. Однак того ж дня захворів на тиф і повернувся на цю посаду після одужання 18.03.1919 р., очоливши за сумісництвом і Південно-Східну групу (Східний фронт) Дієвої армії УНР. 21.03.1919 р. створив т. зв. «Вапнярську революційну раду,» яка прагнула замирення з більшовиками. За кілька днів був заарештований вояками загону отамана Т. Янова, вірного УНР, однак невдовзі був звільнений. Слідом за частинами Запорізького корпусу Дієвої армії УНР через Румунію прибув до Радзивилова, де зустрівся з С. Петлюрою. Головний Отаман запропонував О. Волоху посаду начальника 6-ї Запорізької дивізії, але полки цієї дивізії категорично відмовилися його прийняти. Наприкінці травня 1919 р. отримав від С. Петлюри повноваження на організацію повстанського руху на Лівобережній Україні. З початку червня 1919 р. перебував у Києві, де був заарештований ЧК і за незясованих обставин утік з-під розстрілу 31.08.1919 р. у Києві приєднався до 16-го Гайдамацького полку Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. одержав наказ С. Петлюри розгорнути 3-й Гайдамацький полк у Гайдамацьку бригаду, що, на думку Головного Отамана, мала стати особливим з'єднанням у Дієвій армії УНР. Однак 01.12.1919 р. разом із отаманами Божком та Данченком утворив т. зв. «Волинську революційну раду», яка стояла на радянській платформі. 06.12.1919 р. наказав Гайдамацькій бригаді та всім частинам Дієвої армії УНР, що приєдналися до неї, рушити на с. Красносілку (під Любаром), де підняв червоний прапор та оголосив про створення Української комуністичної армії. Шукав підтримки у керівників Української комуністичної партії М. Полоза та Г. Михайличенка. 01.01.1920 р. основна частина військ О. Волоха була розгромлена відступаючими білими військами.

    Волох Омелян, фото 1933 року (ЦДАГПОУ)

    11.02.1920 р. рештки загону О. Волоха влилися до 60-ї стрілецької дивізії РСЧА. О. Волох був приділений до штабу 12-ї радянської армії, згодом — до штабу Південно-Західного фронту червоних. З червня 1920 р. перебував у розпорядженні Наркомзему. У складі Агітаційного поїзда ім. Леніна при голові ВУЦВК Г. Петровському їздив по Україні й агітував селян за радянську владу та проти С. Петлюри. З 15.09.1920 р. — член ВКП(б). З весни 1921 р. — начальник організаційно-інструкторського агітаційного поїзду, що курсував по Україні та агітував за радянську владу. Далі — у розпорядженні ВУЦВК. У 1923–1925 рр. — завідувач приймальні голови ВУЦВК, член Центрального Комітету незаможніх селян. З березня 1925 р. — керівник гарантійного та адміністративно-організаційного відділів Держстраху. З 1928 р. — начальник відділу Коопбудспілки. З 1932 р. — керівник планувального сектору Дніпроміста та голова Укрбюро спілки шоферів. Був заарештований у ніч з 4 на 5 травня 1933 р. у справі т. зв. «Української контрреволюційної організації». Винним себе не визнав. 23.09.1933 р. був засуджений до 10 років позбавлення волі, 28.10.1933 р. відправлений з Харкова на ст. Кемь для подальшого транспортування до Соловецького табору особливого призначення. Під час перебування в таборі систематично порушував внутрішній режим — протестував проти свого затримання та ув'язнення, часто сидів у карцері. Був розстріляний серед інших відомих соловецьких політв'язнів у кар'єрі під с. Сандормох (Карелія) між 27 жовтня та 4 листопада 1937 р.

    ЦДАГПОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60683, архівно-слідча справа Волоха О. І.; Архів МВС Карело-фінської Республіки Російської Федерації. — Спр. п-14793. — наглядова справа в'язня Соловецького табору Волоха О. І.; Тютюнник Ю. Зимовий похід. — Львів. — 1922; Середа М. Отаманщина, Отаман Волох//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 5. — С. 12–14; Дубовий І. Причинки до монографії отамана Волоха//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 9. — С. 12; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938. — № 8. — С. 65; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1931. — Ч. 4. — С. 90–91; Антончук Д. «Вапнярська Республіка»//За Державність. — Варшава. — 1939. — № 9. — С. 153–163; Смовський К. Гайдамацький Кіш Слобідської України та його артилерія в 1917–1918 році//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 148–157; Левченко С. 8-й Катеринославський корпус// За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 74–75; Визвольні змагання очима контррозвідника (документальна спадщина Миколи Чеботаріва). — Київ. — 2003; Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. — Київ. — 1999; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002; Военный Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004. — С. 449.


    ВОЛОШИНІВ Павло Ількович

    (20.06.1858–1925?) — полковник Армії УНР.

    Волошинів Павло, фото 1910 року (Чугуевцы. Историко-бытовой сборник объединения Чугуевского военного училища. — Новый Сад. — 1939. — Кн. 2)

    Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1881), служив у 165-му піхотному Луцькому полку (Київ). Згодом — муштровий офіцер Чугуївського піхотного юнкерського училища. У 1917 р. — начальник штабу 25-ї ополченської запасної бригади у Києві. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    Один із перших організаторів українського військового руху в армії. 08.03.1917 р. був обраний співголовою наради вояків-українців київської залоги, на якій було засновано Українській військовий клуб ім. П. Полуботка. У 1918–1919 рр. — працював у Головному управлінні Генерального штабу Української держави, згодом — Дієвої армії УНР. Станом на 12.11.1919 р. — помічник начальника залоги Камянця-Подільського. З 15.09.1920 р. — лектор Камянець-Подільської спільної юнацької школи.

    У 1923 р. повернувся в Україну. Був арештований та розстріляний ОДПУ в Києві. Слідчу справу віднайти не вдалося.

    ЦДАВОУ. -Ф. 1075. -Оп. 2. — Спр. 653. -С. 93-а; Список капитанов армейской пехоты 1911. — СПб — 1911. — С 319.


    ВОЛХОВСЬКИЙ Михайло Миколайович

    (20.09.1868-8.03.1944) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1888), вийшов підпоручиком до 43-го піхотного Охотського полку (Луцьк). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898), служив на штабових посадах у Київській військовій окрузі. З 1908 р. — полковник. З 05.08.1911 р. — начальник штабу 4-ї округи Окремого корпусу прикордонної сторожі. З 1914 р. — начальник штабу 9-ї піхотної дивізії, командир 35-го піхотного Брянського полку. З лютого 1916 р. — генерал-майор, начальник штабу 112-ї піхотної дивізії. З 18.09.1916 р. — начальник штабу X армійського корпусу. Був нагороджений Георгіївськокою зброєю (09.03.1915 р., за бій 16–17.08.1914 р.).

    З 20.05.1917 р. — начальник 31-ї піхотної дивізії (українізованої), кадри якої у березні 1918 р. перевів у розпорядження Центральної Ради. З червня 1918 р. — начальник 7-ї (згодом — 14-ї) пішої дивізії Армії Української Держави. З 20.07.1918 р. — начальник 4-го Київського корпусу Армії Української Держави.

    У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії, з липня 1919 р. — командир збірної бригади 9-ї піхотної дивізії.

    Помер у Парижі, похований на Сент-Женевьєв-де-Буа.

    Волховський Михайло, 1913 рік (фото і приватної колекції)

    ЦДАВОУ — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С 73; Ф 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 41-зв. — 42; Список полковников 1914. — СПб. — 1914. — С. 405; Список Генерального штаба 1914. — СПб. — 1914. — С. 368; Белградский альбом. — С. 153; Незабытые могилы — Москва. — 1999. — Т. 1. — С. 619.


    ВОЛИНСЬКИЙ Михайло Олександрович

    (?—?) — начальник бригади Дієвої армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — поручик 27-го Східно-Сибірського стрілецького полку (Іркутськ). Останнє звання у російській армії — полковник (?).

    З 27.03.1918 р. — начальник 2-ї військової школи лікарських помічників (колишня Херсонська військово-фельдшерська школа) Армії УНР. З грудня 1918 р. — отаман Корсунської запасної бригади військ Директорії.

    26.01.1919 р. був виданий вояками бригади більшовикам гіри переході бригади під Києвом на бік РСЧА. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 24 — С. 244


    ВОРОНІВ Олекса Миколайович

    (04.02.1891-193?) — полковник Армії УНР.

    Народився у м. Охтирка Харківської губернії. Закінчив Охтирську гімназію. 01.08.1914 р. вступив однорічником до 276-го піхотного Куп янського полку. За бойові заслуги під час Першої світової війни дістав повний Георгіївський бант (всі чотири відзнаки Святого Георгія), звання прапорщика (16.12.1914 р.), Георгіївську зброю (21.11.1915 р., за бій 26.05.1915 р.), всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Був двічі поранений та двічі контужений. Штабс-капітан за бойові заслуги (14.01.1916 р.), капітан (14.01.1917). 01.07.1916 р у складі 2-ї роти 276-го піхотного Куп янського полку був призначений на укомплектування 12-го Особливого полку, що формувався для відбуття до Франції. Полк залишився в Росії та брав участь у боях на Північному фронті. З 10.07.1916 р. — командував 10-ю ротою, з лютого 1917 р — батальйоном. З листопада 1917 р. т. в. о. командира 12-го Особливого полку.

    У лютому 1918 р. потрапив до німецького полону, де одразу ж перевівся до таборів військовополонених-українців. З 10.03.1918 р. — командир 4-го куреня 5-го Українського полку 2-ї Української (Синьожупанної) дивізії. У травні 1918 р., після роззброєння 2-ї Української дивізії, повернувся до Харкова. З жовтня 1918 р. — помічник командира Охтирського Слобідського Козацького полку Українського Козацтва. З січня 1919 р. — помічник командира Харківського Слобідського Коша Дієвої армії УНР. З квітня 1919 р. — командир Харківського Слобідського полку Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. — командир 24-го Запорізького пішого ім. Гетьмана Сагайдачного полку Дієвої армії УНР, до складу якого влилися рештки Харківського Слобідського полку. З серпня 1919 р. — помічник командира цього ж полку. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою в Луцьку. З 31.03.1920 р. — командир 2-ї (згодом — 17-ї) бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Брав участь у Другому Зимовому поході. На українській службі був чотири рази поранений: у січні 1919 р., 12–13.07.1919 р., 05.06.1920 р., а також під час Другого Зимового походу.

    1923 р. жив на еміграції в Калішу. Помер у Польщі.

    Воронів Олекса, фото 1919 року (Бюлетень Союзу бувших украіні ьких вояків у Канаді. — Торонто. - 1963. — Ч. 12)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 25–26; Оп. 2. — Спр. 44. — С. 2-зв. — 3; Спр. 653. — С. 101; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 5. Панченко І. Харківський Слобідський Кіш//Українське Козацтво. — Ч. 54–55. — С. 38–39; Самутин П. Хронологічні дати VI-oi Січової стрілецької дивізії// Вісті Комбатанта. — 1970. — № 5. — С. 12; Самутин П. Командний склад VI-ої Січової стрілецької дивізії 1920 р.//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк — 1973. — Ч. 3. — С. 73.


    ВОРОНІН (Ворона)

    (?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — полковник.

    Станом на 29.12.1918 р. — начальник 8-ї Республіканської дивізії Дієвої армії УНР. З 12.01.1919 р. — т. в. о. начальника Інтендантського управління Південно-Західного району Дієвої армії УНР. Станом на 13.04.1919 р. — радомисльський повітовий комендант. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1 — Спр 7 — С. 1-зв


    ВОРОНІН Юрко Миколайович

    (?—?) — підполковник Армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 31-го піхотного Олексопольського полку (Пултуськ). Останнє звання у російській армії — капітан.

    З 28.09.1920 р. — командир 2-ї Запасної бригади Армії УНР, невдовзі — командир куреня 2-ї Запасної бригади Армії УНР.

    У 1920-х рр. жив на еміграції в Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 137.


    ВОРОНЮК Василь

    (?—09.03.1919) — військовий урядовець.

    У 1917 р. — залізничний слркбовецк конторщик станції Проскурів. З 08.02.1918 р. — т. в. о. начальника військових комунікацій військ Центральної Ради. З 01.06.1918 р. — комендант станції Жмеринка 3 кінця листопада 1918 р. — начальник військових комунікацій Дієвої армії УНР. Загинув за незясованих обставин на станції Жмеринка.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 97. — С. 22.


    ВОСКОБОЙНІКОВ Микола Порфирович

    (01.05.1880-07.1919) — старшина Дієвої армії УНР

    Воскобойніков Микола, фото 1911 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)

    Народився в м Кременчук. Закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1900), вийшов підпоручиком до лейб-гвардії Санкт-Петербурзького полку (Варшава). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1911). Брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — начальник штабу 1-ї стрілецької дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1918 р. — начальник штабу 8-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 25.08.1918 р. — начальник оперативного відділу штабу 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 06.05.1919 р. до 27.07.1919 р. — начальник штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. За спогадами сучасників, помер від перевтоми.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 45-зв. — 46; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; B. Ч. (Василь Чабанівський) Спогади про повстання проти гетьмана в Полтаві//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 9. — С. 96–100; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — C. 215; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 91, 150.


    ВОСКРЕСЕНСЬКИЙ Павло Олексійович

    (?—?) — полковник Дієвої армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 11-го гренадерського Фанагорійського полку (Ярославль). У складі 98-го піхотного Юрєвського полку брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю (26.09.1916). Останнє звання у російській армії — полковник.

    З 01.10.1918 р. — командир 37-го пішого Бірючського полку (Харків). З 25.02.1919 р. — командир 6-го запасного полку (Крем,янець).

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 58; Пузицький А. Боротьба за доступи до Києва//За Державність. — Каліш. — 1936. - № 6. — С. 12–13; Военный Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004. — С. 453.


    ВОТЯКІВ Михайло Гаврилович

    (10.11.1872—?) — полковник Армії УНР.

    Народився у Санкт-Петербурзі. Закінчив реальне училище, 3-тє Олександрівське військове училище (1894), Офіцерську електротехнічну школу (1897). На чолі окремої саперної команди брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр. Учасник Російсько-японської війни (капітан за бойові заслуги). З 01.01.1910 р. — підполковник. З 17.07.1914 р. — командир 8-ї радіотелеграфної роти (згодом — дивізіону), за сумісництвом — завідувач радіотелеграфної частини 8-ї армії. З 06.05.1915 р. — полковник.

    З 09.03.1918 р. — помічник начальника загального відділу управління інспектора радіотелеграфних військ Центральної ради, з 01.04.1918 р. — начальник цього відділу. З 09.08.1918 р. — помічник начальника електротехнічної частини Головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави. З 10.10.1919 р. — полковник для доручень Головного інженерного управління Військового міністерства УНР, згодом — завідувач персонального складу Головного інженерного управління. З 19.03.1920 р. — начальник електротехнічного відділу Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. З 01.08.1920 р. — т. в. о. помічника начальника Військово-технічної управи Військового міністерства УНР.

    У 1920-х рр. жив на еміграцї в Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 166. — С. 10–12; Спр. 37. — С. 226–229.


    ВРОТНОВСЬКИЙ-СИВОШАПКА Кость Германович

    (09.07.1890—?) — полковник ветеринарної служби Армії УНР.

    Народився в м. Миколаїв Херсонської губернії. Склав екстерном іспити на атестат середньої освіти при 6-й Варшавській гімназії, закінчив Варшавський ветеринарний інститут (1915), був розподілений на посаду молодшого ветеринарного лікаря 4-го етапного батальйону. Згодом — ветеринарний лікар Гренадерського саперного батальйону.

    Вротновський-Сивошапка Кость, фото 1920 року (надано для публікації дослідником Сергієм Музичуком)

    У квітні 1917 р. — організатор українського руху в Гренадерському корпусі. Від українців корпусу був делегований на II Всеукраїнський військовий з'їзд, де був обраний членом Українського генерального військового комітету (УГВК). З кінця липня 1917 р. — голова ветеринарної підсекції санітарно-медичного відділу УГВК. Згодом — начальник ветеринарного відділу Українського генерального військового секретаріату. Починаючи з 01.11.1917 р. перебував на посаді начальника військово-ветеринарної управи Українського Генерального Військового Секретаріату, згодом — Військового міністерства Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. З 05.05.1919 р. — за сумісництвом референт з національно-культурних справ Сірожупанного корпусу Дієвої армії УНР. З 22.05.1919 р. — за сумісництвом командир окремого загону Сірожупанників, що мав охороняти Підволочиськ. 22.06.1920 р. обійняв посаду товариша міністра народного господарства УНР. З 26.10.1920 р. був приділений до Військово-ветеринарної управи Військового міністерства УНР. З лютого 1921 р — полковник Армії УНР.

    У 1920-х рр. жив на еміграції на Волині (тоді — Польща). Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 666. С. 215–216; Спр. 37. — С. 231–232.


    ВРУБЛЕВСЬКИЙ Євген Юліанович

    (?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — поручик 18-го піхотного Вологодського полку (Житомир), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З березня 1919 р. до вересня 1919 р — командир 2-го (згодом — 26-го) Залізничного полку Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. повернувся до Житомира.

    У 20-х рр. працював рахівничим у «Сільбанку» в Житомирі. Влітку 1930 р., після початку масових арештів колишніх офіцерів, виїхав до Нижнього Новгорода, мав бути арештований органами ДПУ у справі «Весна» (т. зв. «контрреволюційна змова колишніх офіцерів»). Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1696 — фонд державного інспектора Залізнично-Технічного корпусу.


    ВЯЗЕМЦІВ Микола Володимирович

    (27.07.1863-?) — полковник Армії УНР.

    Походив з дворян Катеринославської губернії. Закінчив 7-класну Харківську класичну гімназію, 1-й курс Харківського ветеринарного інституту. 26.10.1885 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду, служив у 63-му піхотному резервному батальйоні. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 1-м розрядом (1889), вийшов підпрапорщиком до 63-го піхотного резервного батальйону.

    Вяземців Микола, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

    З 08.12.1889 р. — підпоручик 45-го піхотного Азовського полку (Старокостянтинів). 05.08.1905 р. був приділений до 129-го піхотного Бессарабського полку. 16.06.1906 р. знов повернувся до 45-го піхотного Азовського полку. Учасник Першої світової війни: помічник командира 45-го полку. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (10.11.1915 р, за бій 12.12.1914 р.), Георгіївською зброєю (10.11.1915). У 1917 р. — командир 419-го піхотного Аткарського полку. Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1918 р. — командир 9-го (з 18.09.1918 р — 8-го) пішого Подільського полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 24.03.1920 р. — помічник начальника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

    У 1920-30-х рр. жив на еміграції в Польщі. Подальша доля невідома.

    РГВИА — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 6135; Список подполковников 1913. — СПб. — 1913. — С. 858; ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 57-60, Вренный Орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки. 1769–1920. — Москва. — 2004. — С. 454.


    ***

    Штаб 5-і стрілецької бригади російської армії. Стоять (зліва направо): начальник штабу бригади підполковник Вольський, старшин ад'ютант штабу бригади капітан Оліферович, командир бригади полковник Новицький, бригадний інтендант підполковник Іванюк, старший ад'ютант штабу бригади капітан Микола Капустянський, начальник служби звязку поручик Велікіс, оберофіцер для доручень поручик Івасьов, командир конвойної сотні хорунжий Александров, Північний фронт під Двинськом, 14.10.1915 (надано для публікації істориком Олександром Кавтарадзе)


    Командир 169-го піхотного Ново-Трокського полку полковник Олександр Рябінін серед старшин свого полку; Південно-Західний фронт, 25.7.1917 (фото з приватної колекції)


    Г


    ГАВРИК

    (?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    У грудні 1918 р. — помічник начальника оперативного відділу штабу військ Директорії. З 27.12.1918 р. — представник Дієвої армії УНР при Військовому секретарі ЗУНР у Тернополі. З 23.01.1919 р. — командир 1-го Галицького Запорізького кінного полку, що формувався у складі Української Галицької армії.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 2. — С. 4–8-зв.


    ГАВРИШКО Микола Степанович

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Народився в с. Охримовці Лебединського повіту Харківської губернії. Був членом Української партії соціалістів-революціонерів. Останнє звання у російській армії — молодший офіцер.

    Під час протигетьманського повстання сформував із селян т. зв. Прилуцький загін, який згодом був реорганізований у курінь 3-го Сірожупанного полку військ Директорії. У листопаді—грудні 1918 р. був командиром куреня 3-го Сірожупанного полку. У грудні 1918 р. — лютому 1919 р. — начальник 10-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. Станом на 05.05.1919 р. — військовий представник УНР у Грузії та Вірменії (Тифліс). З 20.05.1919 р. — державний інспектор Запорізької групи Дієвої армії УНР. 09.06.1919 р. був оголошений поза законом за організацію спроби полковника П. Болбочана вступити в командування Запорізькою групою, переховувався. Знову перебував у складі Дієвої армії УНР під час Першого Зимового походу: був помічником командира 1-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької дивізії. Наприкінці 1920 р., перебуваючи на інтернуванні, виступив проти політики С. Петлюри, за що був відправлений до польського карного табору Домб'є.

    У 1922 р. повернувся в Україну (Прилуки). У 1926 р. на процесі Шварцбарда фігурував як свідок у списку захисту, однак на процесі не виступав.

    Згодом — розстріляний у справі т. зв. Таманського путчу.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 5. — Спр. 3. — С. 8; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 35; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924. — С. 36; Самутин П. Організація українського війська за часів Української Держави 1918 р.//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1965. - № 5. — С. 16.; Сідак В, Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан. Трагедія українського державника. — Київ. — 2004.


    ГАДЗІНСЬКИЙ Матвій Миколайович

    (16.11.1894-?) — підполковник Армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — поручик. У 1917 р. — полковий ад'ютант 6-го запасного піхотного полку.

    Гадзінський Матвій, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

    З 26.03.1918 р. — полковий ад'ютант 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. У 1919 р. — командир кулеметної сотні 2-го Чорноморського полку Дієвої армії УНР. У 1920 р. був командиром куреня у 1-й Кулеметній дивізії Дієвої армії УНР. Згодом — старшина штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР Подальша доля невідома.

    Літопис Червоної Калини. — Львів 1931. — Ч. 11. — С. 15–17; Волков С. В. Офицеры армейской кавалерии — Москва. — 2004. — С. 132. ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 108; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 100. — С. 4; Сікевич В. Сторінки із записної книжки, 1942–1948. — Ч. 1–7.


    ГАЄВСЬКИЙ Олександр Титович

    (? — після 1931) - полковник Армії Української Держави.

    Станом на 01.01.1910 р. — поручик 5-ї артилерійської бригади (Житомир). Закінчив прискорений курс Миколаївської академії Генерального штабу (1916). У 1917 р. — начальник контррозвідки штабу Південно-Західного фронту. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 27.12.1917 р. — начальник штабу 1-ї Української (104-ї пішої) дивізії 1-го Українського корпусу. 10.02.1918 р. разом із командувачем корпусу Я. Гандзюком та начальником штабу Я. Сафонівим виїхав до Києва для отримання подальших розпоряджень, не знаючи, що місто вже захоплене більшовиками. Потрапив до більшовицького полону, однак зумів втекти з-під розстрілу. Станом на 15.04.1918 р. — т. в. о. начальника штабу 1-ї Української дивізії (до 03.05.1918 р.).

    Влітку 1918 р. прибув у розпорядження штабу Добровольчої армії. З 11.08.1918 р. перебував в офіцерському резерві, а з 24.01.1919 р. — начальник штабу 1-ї кінної дивізії Збройних Сил Півдня Росії. З 28.11.1919 р. — помічник начальника контррозвідки управління генерал-квартирмейстера ЗСПР.

    В еміграції — помічник начальника політичної розвідки барона П. Врангеля, один із найбільш довірених його офіцерів. Жив у м. Бельфор (Франція), помер після 1931 р.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 3. — Спр. 6. — С. 75; Середа М Сторінка з історії визвольної боротьби.


    ГАЄВСЬКИЙ Іван Тимофійович

    (14.11.1870-17.11.1921) — полковник Армії УНР.

    Закінчив Київське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1891), вийшов підпоручиком до 75-го піхотного Севастопольського полку. З 07.05.1903 р. — капітан з переведенням до 6-го Східно-Сибірського стрілецького полку (укріплення Новокиївське, Далекий Схід), у складі якого брав учась у Російсько-японській та Першій світовій війнах. З 15.01.1917 р. — командир 65-го Сибірського стрілецького полку З 10.06.1917 р. — полковник.

    Станом на 05.02.1919 р. — тимчасовий начальник канцелярії Наказного Отамана УНР У 1919 р. — комендант Могилева-Подільського.

    Потрапив у полон до білих. Згодом служив у Французькому іноземному легіоні.

    У 1920 р. повернувся до Армії УНР, був приділений до штабу 6-ї Січової стрілецької дивізії. Брав участь у Другому Зимовому поході. Загинув у бою під с. Малі Миньки.

    Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1927. — Ч. 1. — С. 25; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 97–98; Список капитанам армейской пехоты на 1911. — СПб. — С. 739.


    ГАЙДАЙ Прокіп Демянович

    (14.02.1883-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у с. Красне Балтського повіту Подільської губернії. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

    У 1919 р. — командир 8-ї сотні 3-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З 20.07.1920 р — командир 11-го куреня 4-ї Сірожупанної бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. 13.08.1920 рбув поранений під час бою у ліву ногу. У 1921 р — старшина штабу 4-ї Сірожупанної бригади 2-ї Волиньскої дивізії Армії УНР.

    Гайдай Прокіп, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

    У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 927. — С. 39–42; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 6; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор. — Варшава. — Ч. 8. — С. 53–56.


    ГАЛАЙДА (Поляков) Дмитро Якович

    (02.04.1897-?) — підполковник Армії УНР.

    Походив з Новозибківського повіту Чернігівської губернії. У складі лейб-гвардії Литовського полку брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик.

    На початку 1919 р. — командир 5-го кінного Кінбурнського полку 2-ї кадрової кінної дивізії Дієвої армії УНР, який 15.02.1919 р. було переформовано у 27-й кінний дієвий полк (з кінця березня — 27-й кінний Чортомлицький полк 5-ї дієвої кінної дивізії). Станом на 16.08.1919 р. — командир 7-го (27-го) кінного Чортомлицького полку Дієвої армії УНР. У 1920–1921 рр. — приділений до 31-го куреня 11-ї бригади 4-ї Київської дивізії, потому — старшина Партизансько-Повстанського штабу Ю. Тютюнника. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 6-зв; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр 94. — С. 18; Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Каліш. — 1935. — Ч. 5. — С. 209–226; Пузицький А. Боротьба за доступи до Киіва//За Державність. — Варшава. — 1937. — № 7. — С. 36; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924. — С. 81.


    ГАЛКІН Володимир Ісидорович

    (18.07.1880 — після 1931) — генерал-хорунжий Армії УНР.

    Галкін Володимир, фото 1930 року (фото з архівно-слідчої справи)

    Народився у Санкт-Петеребурзі. Закінчив Московське піхотне юнкерське училище (1904), служив у Керченській фортечній мінній роті. Закінчив Офіцерську електротехнічну школу та Миколаївську військову академію за 2-м розрядом (1912), переведений до Генерального штабу у 1914 р. З вересня 1914 р. — помічник начальника відділення управління генерал-квартирмейстера штабу 7-ї армії. З березня 1915 р. — начальник штабу Новоселицького загону. З травня 1915 р. — обер-офіцер для доручень штабу 32-го армійського корпусу. З червня 1915 р. — штаб-офіцер для доручень штабу 25-го армійського корпусу. З серпня 1915 р. — підполковник, старший ад'ютант штабу 82-ї піхотної дивізії. 05.01.1918 р. був демобілізований з армії.

    З 16.04.1918 р. — на українській військовій службі: старший ад'ютант штабу 8-го Катеринославського корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави.

    У грудні 1918 р. — у складі кадрів корпусу залишив Катеринослав та виїхав до Криму — на з'єднання з Добровольчою армією. З січня 1919 р. — начальник зв'язку 4-ї збірної Кримської дивізії Збройних Сил Півдня Росії. У березні 1919 р. захворів на тиф. З травня 1919 р. — штаб-офіцер штабу 2-го корпусу ЗСПР.

    У січні 1920 р. в районі Одеси перейшов до РСЧА. Був призначений начальником штабу Української радянської дивізії, що формувалася з колишніх вояків Дієвої армії УНР та УГА при 41-й стрілецькій дивізії РСЧА.

    06.04.1920 р. підняв повстання частин дивізії проти більшовиків та перевів їх до Дієвої армії УНР, що рейдувала у Першому Зимовому поході. З цих частин було створено Чорноморський Партизанський Кіш (з 04.07.1920 р. — 5-а Чорноморська бригада 2-ї Волинської дивізії Армії УНР). З 06.04.1920 р. — начальник штабу Чорноморського Коша. З 03.09.1920 р. — помічник начальника 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. З 05.10.1920 р. — генерал-хорунжий Дієвої армії УНР.

    Влітку 1921 р. з наказу Ю. Тютюнника перейшов радянський кордон для організації в Україні партизансько-повстанської боротьби проти радянської влади. Певний час діяв у підпіллі, однак невдовзі був схоплений ЧК (у перестрілці під час арешту був важко поранений в руку та плече).

    Був відправлений до Москви, де з березня 1922 р. працював завучем у Московській військово-педагогічній школі. З літа 1923 р. — викладач математики Московської військово-інженерної школи. Наприкінці 1924 р. був звільнений з РСЧА як колишній білогвардієць, працював у Москві приватним викладачем математики. У ніч на 31.12.1930 р. був арештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). 10.05.1931 р. був засуджений до 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Подальша доля невідома.

    ДАСБУ. — Ф. 6. — Спр. 67093-фп. — Т. 161, архівно-слідча справа Галкіна В. І.; ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 51-зв. — 52; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 395–396, 400; Список лиц с высшим общим военным образованием состоящих на службе в РККА к 1.03.1923. — Москва. — 1923. — С. 46; Список генералам. — штаб и обер-офицерам инженерных войск. — СПб. — 1913. — С. 52; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 323, 329, 372; Зубенко І. Наші лицарі й мученики. — Каліш. — 1923. — Ч. 2. — С. 30–32.


    ГАЛКІН Олексій Семенович

    (21.09.1866-03.03.1942) — генерал-полковник Армії УНР.

    Народився у Києві. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1887), вийшов підпоручиком до лейб-гвардії Волинського полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1893). Служив на штабових посадах у Варшавській військовій окрузі. У 1905–1910 рр. — командир 40-го піхотного Коливанського полку (Лодзь). З 13.05.1910 р. — генерал-майор, черговий генерал штабу Варшавської військової округи. З 22.08.1914 р. — черговий генерал штабу Західного фронту, генерал-лейтенант. За Першу світову війну нагороджений всіма орденами до Білого Орла (21.07.1916 р.).

    З 24.04.1918 р. — начальник Головного штабу УНР, згодом — Української Держави. З 29.10.1918 р. — постійний член Військової ради при військовому міністрі Української Держави, з 18.11.1918 р. перебував у розпорядженні військового міністра Української Держави. З 16.12.1918 р. — на службі у війську Директорії: т. в. о. начальника канцелярії Військового міністерства. З 23.12.1918 р. — заступник начальника канцелярії Військового міністерства.

    Галкін Олекса, фото 20-хроків (За Державність. — Варшава. — 1934. — Ч. 4)

    01.06.1919 р. разом із частиною працівників Військового міністерства УНР потрапив у Тернополі до польського полону. З 07.06.1920 р. — начальник Головної мобілізаційно-персональної управи військового міністерства УНР. З грудня 1920 р. — військовий міністр УНР. 17.01.1921 р. залишив цю посаду через поганий стан здоров'я.

    З 1924 р. жив у маєтку митрополита А. Шептицького у с. Посіч під Станіславовом. У 1939 р. після окупації радянськими військами Галичини був арештований, сидів у в'язниці у Львові. У червні 1941 р. разом із частиною інших в'язнів був вивезений на схід. Помер на засланні в Астрахані.

    ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 29–30; Оп. 2. — Спр. 43. — С. 12; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 39-зв. — 40; Бачинський Л. Генерал-полковник Олекса Галкин//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 12. — С. 6; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 61, 63, 94.


    ГАЛУЩИНСЬКИЙ Йосип Вікторович

    (1870-21.07.1947) — полковник Армії Української Держави.

    Закінчив військове училище, служив в одному з гвардійських полків. З 1907 р. — молодший офіцер, командир роти та батальйону Київського військового училища. Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1917 р. — командир 14-го стрілецького полку, кадри якого передав у розпорядження Військового міністерства Центральної Ради. З березня 1918 р. — начальник Інструкторської школи підстаршин. З 14.10.1918 р. — начальник 1-ї Київської спільної юнацької школи.

    У 1919–1920 рр. служив у Добровольчій армії та Збройних Силах Півдня Росії — викладав в Отаманському (Донському) військовому училищі.

    У 1945 р. перебував у таборі для переміщених осіб у м. Шлайфгейм під Мюнхеном. Покінчив життя самогубством.

    Євтимович В. Початки українського військового шкільництва в 1917–1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 12. — С. 7–10; Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т 2 — С. 28.


    ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ-ОРЕЛ (Правобережець, Войнаровський) Яків Васильович

    (22.10.1894-08.1943) — сотник Армії УНР.

    Походив із селянської родини с. Гута- Літинська Літинського повіту Подільської губернії. Закінчив 2-класну Курилівську учительську школу, працював учителем у сільських школах. У 1915 р. був мобілізований до армії, брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик.

    Гальчевський Яків, фото 30-х років (Вісті братства колишніх вояків 1 УА УНА. — Мюнхен. — 1963 — Ч. 109)

    22.11.1918 р. — отаман Літинського куреня Українського Козацтва, який у грудні 1918 р. був влитий до складу 61-го Гайсинського пішого полку ім. С. Петлюри, командував батареєю при цьому полку. Деякими мемуаристами та дослідниками вважається командиром 61-го Гайсинського пішого полку, однак за наказами по полку за грудень 1918 р. — травень 1919 р. як командир полку не згадується. 02.04.1919 р. був представлений до підвищення до наступного звання та нагородження орденом Архістратига Михаїла за бій під Костополем (ордени виготовлено не було). З травня 1919 р. — командир партизанського загону у Літинськомку повіті. У 1920 р. служив у 5-й Херсонській дивізії Армії УНР. У липні 1921 р. на чолі загону у 70 повстанців перетнув польсько-радянськии кордон та вів партизанську війну проти радянської влади у Літинському повіті. 02.09.1922 р. загін отамана Гальчевського-Орла у кількості 66-ти осіб залишив радянську територію, перетнув Збруч та повернувся на територію Польщі. На початку липня 1923 р. усього лише з 5 повстанцями знов перейшов на радянську територію, де партизанив у Літинському, Летичівському, Ново-Ушицькому та Жмеринському повітах. Восени 1923 р. повернувся до Польщі. 01.04.1925 р. з 10-ма повстанцями втретє перейшов на радянську територію для ведення партизанської війни. Вкінці 1925 р. повернувся до Польщі.

    На еміграції жив у Варшаві. З 1928 р. під прізвищем «Войнаровський» служив контрактовим офіцером (майором) у польській армії — у 67-му піхотному полку (Бродниця). У серпні 1939 р. командував позаштатним 4-м батальйоном цього полку. З 08.09.1939 р. — командир батальйону Оборони Народової «Бордниця», відзначився у боях проти німецьких військ під м. Кутно, був представлений до ордену «Віртуті Мілітарі». Останнє звання у польській армії — капітан.

    Потрапив до німецького полону, у січні 1940 р. був звільнений за клопотанням уряду УНР в екзилі.

    16.06.1942 р. сформував та очолив т. зв. Холмський легіон самооборони, що воював на території окупованій німецькими військами. Загинув у бою з польськими партизанами у с. Переселовичі (тепер — Сарненський р-н Рівненської обл.).

    ЦДАВОУ — Ф. 4544. - фонд 61-го Гайсинського полку ім. С. Петлюри; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 824. — С. 151–159; Ф. 4543. — Оп. 1. — Спр. 18. — С. 35–39; Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. — Київ. — 1998. — С. 53–73; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Аьвів. — 2003. — С. 77, 193, 260; Руккас А. Участь українців — контрактних офіцерів польської армії у вересневій кампанії 1939 р.//Київська Старовина. — Київ. — 2003. — Ч. 3. — С. 90–102.


    ГАМЗА Антін Васильович

    (17.01.1885-?) — полковник Армії УНР.

    Народився у м. Крюків Кременчуцького повіту Полтавської губернії, брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    З червня 1920 р. — командир кінної сотні 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Був поранений у бою 07.10.1920 р. З 23.11.1920 р. — командир 3-го кінного полку 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

    Тамченко Євген, фото 1907 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадіе)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 83; Ф 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 48; Отрешко- Арський М. На Дністровському пляцдармі у січні— травні 1920 р.//Тризу6. — Нью-Йорк. — 1975. — Ч. 79. — С. 10–18; Ч. 80. — С. 13–22.


    ГАМЧЕНКО Євген Спиридонович

    (27.07.1874-24.06.1931) — генерал-хорунжий Армії УНР.

    Закінчив Житомирську класичну гімназію, військово-училищні курси Київського піхотного юнкерського училища (1897), служив у 38-й (Картуза- Береза) та 5-й (Житомир) артилерійських бригадах. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1907). З 06.03.1909 р. — обер- офіцер для доручень штабу Іркутської військової округи. З весни 1915 р. — штаб-офіцер для доручень штабу Гродненської фортеці. Згодом — начальник штабу 28-ї піхотної дивізії. З 11.12.1915 р. — полковник, командир 115-го піхотного Вяземського полку. З 06.08.1917 р. — начальник штабу 3-го армійського корпусу. З грудня 1917 р. — генерал-майор, начальник 27-ї піхотної дивізії. У лютому 1918 р. демобілізувався.

    З червня 1918 р — начальник штабу Сердюцької дивізії Армії Української Держави. 14.12.1918 р. був інтернований у Києві військами Директорії, відмовився служити УНР та разом з іншими старшинами Офіцерських дружин був відправлений до Німеччини, перебував там у таборах для інтернованих осіб.

    Тамченко Євген, фото 1930 року (ДАСБУ)

    У липні 1920 р. вступив до Армії УНР.

    24.07.1920 р — начальник штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. З 18.09.1920 р — начальник штабу 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР 3 грудня 1920 р. вважався дезертиром.

    Виїхав до Чехо-Словаччини, звідти — до Німеччини, де звернувся до радянського посольства з проханням про повернення в Україну. У березні 1923 р. виїхав до СРСР. З 01.05.1923 р. — викладач 9-ї Іркутської піхотної школи РСЧА. Згодом — викладач 10-ї Сумської піхотної школи. З 1924 р. — викладач Київської об'єднаної школи ім. С. С. Каменева. З 1927 р. — завідувач військового кабінету Київського Медичного інституту. 12.01.1931 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). 22–23.06.1931 р. — засуджений до розстрілу, страчений у Києві та похований у братській могилі на Лукянівському цвинтарі.

    ДАСБУ. — Ф. 6. — Спр. 67093-фп. — Т. 3099, архівно-слідча справа Гамченка Є. С.; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 115. — С. 14; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 46-зв. — 47; Науменко Ю. Моя служба в 5-й Херсонській стрілецькій дивізії//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 165–180; Список Генерального штабу на 1914 — СПб. — 1914.


    ГАНДЗЮК Яків Григорович

    (21.03.1873-27.01(9.02)1918) — генерал-майор військ Центральної Ради.

    Походив із селян Вінницького повіту Подільської губернії. Закінчив Вінницьку гімназію, Одеське піхотне юнкерське училище (1896), вийшов підпоручиком до 61-го піхотного Володимирського полку. З початком Російсько- японської війни перевівся до 12-го піхотного Великолуцького полку, у складі якого брав участь у боях проти японської армії. Під час війни був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (Як свідчив наказ «…за видатну звитягу та розпорядність під час прориву крізь лави супротивника з прапором полку у руках»). Навесні 1905 р. за бойові заслуги позачергово одержав звання капітана. З 24.02.1914 р. — підполковник, командир батальйону 147-го піхотного Самарського полку (Оранієнбаум), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. За атаку на чолі полку 16.10.1914 р. був нагороджений Георгієвською зброєю. З 23.04.1916 р. — полковник. З літа 1916 р. — командир 91-го піхотного Двинського полку. Був важко поранений. Після одужання восени 1916 р. — командир 416-го піхотного Верхньодніпровського полку 104-ї дивізії 34-го армійського корпусу генерала П. Скоропадського. Був представлений до нагородження орденом Святого Георгія III ступеня (одержати не встиг) за червневий наступ 1917 р., коли 416-й полк захопив три лінії окопів супротивника. З 06.06.1917 р. — генерал-майор.

    Гандзюк Яків, фото 1917 року (Кочубей В. Генерал Я. Г. Гандіюк//Воєнная Быль. — Париж. — 1966. - № 78)

    З 30.07.1917 р. — начальник 104-ї пішої дивізії 34-го армійського корпусу, яку було українізовано та перейменовано на 1-шу Українську дивізію 1-го Українського корпусу. З 6 січня 1918 р. — командувач 1-го Українського корпусу. 09.02.1918 р. разом із начальником штабу корпусу Я. Сафонівим виїхав до Києва за розпорядженнями військового міністра. На околиці Києва був схоплений більшовиками. Розстріляний разом з Я. Сафонівим після відмови перейти на бік червоних. У березні 1918 р. був перепохований на території Видубицького монастиря у Києві. (В результаті помилки, ймовірно, на підставі статті В. Кочубея, на пам'ятнику неправильно зазначено дату загибелі — 25.01.1918, має бути — 27.01.1918.)

    РГВИА. -Ф. 409. -Оп. 1. - п/с 85103; Кочубей В. Генерал Я. Г Гандзюк//Военная Быль. — Париж. — 1966. - № 78. — С. 1–5; № 79. — С. 17–21; Середа М. Сторінка з історії визвольної боротьби/ Літопис Червоної Калини. — Львів 1931. — Ч. 11. — С. 15–17; Список капитанов армейской пехоты 1911. — СПб. — 1911. — С. 789.


    ГАНЖА Марк Миронович

    (19.01.1889-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у Чернігові. Закінчив 8-класну Чернігівську гімназію, Оранієнбаумську кулеметну школу (13.03.1915), Гренадерську офіцерську школу (жовтень 1917), телеграфно- телефонні курси штабу 32-го армійського корпусу. Під час Першої світової війни був 5 разів поранений та 3 рази контужений. З грудня 1917 р. — старшина Київського автопанцерного дивізіону. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    У 1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин. З 28.08.1918 р. — начальник зв'язку 20-го пішого Радомисльського полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 15.02.1919 р. — командир куреня цього ж полку. У подальшому — командир кулеметної сотні 3-го куреня 16-го пішого загону. З 19.05.1919 р. — командир кулеметної сотні 8-го Чорноморського полку 3-ї (згодом — Залізної) дивізії Дієвої армії УНР. З березня 1920 р. служив у 5-й стрілецькій бригаді Армії УНР. З травня 1920 р. — командир 28-го стрілецького Чорноморського куреня 9-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії. З червня 1920 р. — командир Кулеметного куреня 9-ї бригади 3-ї Залізної дивізії. З 04.01.1921 р. — командир кулеметної сотні та помічник командира 21-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР

    У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 267. — С. 14; Спр. 653. — С. 73–79.


    ГАНЖА Петро Андрійович

    (29.11.1881 — після 1931) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

    Походив із родини надвірного радника Чернігівської губернії. Навчався у Чернігівській класичній гімназії (не закінчив). 21.03.1899 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 167-го піхотного Острогозько го полку (Чернігів). 08.08.1900 р. склав вступні іспити до Чугуївського піхотного юнкерського училища (закінчив 10.06.1902). Вийшов підпрапорщиком до 167-го піхотного Острогозького полку. 22.04.1905 р. був відряджений до Харбіна на поповнення Манджурської армії, прибув на укомплектування 243-го піхотного резервного Златоустівського полку. 05.02.1906 р. повернувся до 167-го піхотного Острогозького полку. 24.10.1910 р. перевівся до 176-го піхотного Переволочненського полку (Чернігів), у складі якого у 1914 р. вирушив на Першу світову війну. За бій 26.08.1914 р. був нагороджений Георгіївською зброєю (наказ 20.11.1915). 10.05.1915 р. потрапив до австро-угорського полону. У 1916 р. — член українського гуртка у таборі для військовополонених-офіцерів у Йозефштадті. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    Ганжа Петро, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

    З 14.02.1918 р. — командир 1-го козацько- стрілецького (Сірожупанного) куреня (згодом — полку), сформованого з військовополонених-українців. З середини серпня 1918 р. — помічник командира 1-го Сірожупанного полку Армії Української Держави. З 27.02.1919 р. — командир 1-ї бригади 1-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР, одночасно з 12.03.1919 р. — командир 1-го Сірожупанного полку. 17.05.1919 р. врятував від полону у Луцьку рештки 1-го та 2-го Сірожупанних полків, що були 21.05.1919 р. переформовані у 1-й збірний Сірожупанний полк (згодом — 10-й Сірожупанний полк 4-ї Холмської дивізії) Дієвої армії УНР. Командував цією частиною. З 26.07.1919 р. помічник державного інспектора штабу Дієвої армії УНР. З початку листопада 1919 р. — начальник Рекрутської дивізії Дієвої армії УНР, яка мала бути сформована з усіх рекрутських полків. На початку грудня 1919 р. залишив армію та повернувся до Чернігова. Тут створив та очолив підпільну Національну Повстанчу раду.

    1937. — Ч. 7. — С. 238; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 247–251, 310–339, 356–360.


    ГЕЙДЕНРЕЙХ Богдан Миколайович

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР

    Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 187-го піхотного резервового Холмського полку (Ново-Мінськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    У грудні 1918 р. — січні 1919 р. — помічник командувача Лівобережного фронту Дієвої армії УНР (П. Болбочана). Був заарештований разом із П. Болбочаном 22.01.1919 р. Подальша доля невідома.

    Шемет С. Полковник Петро Бобочан//Хліборо6ська Україна. — Відень. — 1922–1923. — Кн. 4. — С. 200–236.

    Влітку 1920 р. був заарештований у Чернігові під час облави ЧК. Після 1922 р. був звільнений за амністією. Жив у Чернігові. У 1931 р. проходив у справі Українського національного центру. Подальша доля невідома.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 4707; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 22. — С. 833–834; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)// За Державність. — Каліш. — 1929. — № 1. — С. 72—117; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор. — Варшава. — 1927. — Ч. 5. — С. 47–62; 1928. — Ч. 6. — С. 22-48; Ч. 7. — С. 43–52; Ч. 8. — С. 53–63; Мандзенко Й. Сірожупанники//За Державність. — Торонто. — 1966. — № 11. — С. 5—17; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 10; Бутович М. Формування Сірої дивізїі у Володимирі-Волиньскому//За Державність. — Торонто. — 1966. - № 11. — С. 18–41; Сторінка виправлень//За Державність. — Варшава. —


    ГЕМБИЦЬКИЙ

    (?—?) — командир куреня Дієвої армії УНР.

    Станом на 16.08.1919 р. — командир 1-го Окремого Залізничного куреня.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп.2 — Спр. 28.


    ГЕМПЕЛЬ Омелян Олександрович

    (1892—?) — підполковник Армії УНР.

    Народився в м. Київ. Поручик технічних військ російської армії.

    З 9.02.1918 р. слркив у 2-му Запорізькому курені (з 15.03.1918 р. — полісу) Армії УНР. У квітні 1918 р. — тимчасовий комендант Олександрівська Активний діяч партії соціалістів-самостійників.

    З березня 1919 р. — командир 1-го Гуцульського полку Морської піхоти Дієвої армії УНР. З 03.05.1919 р. перебував у розпорядженні коменданта Рівного. Невдовзі потрапив до польського полону. У складі Збірної Запорізької дивізії Дієвої армії УНР брав участь у Першому Зимовому поході. У 1920 р. — командир телеграфної чоти штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

    Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Львів. — 1928. — С. 195; Петренко І. Дещо з історії «1-го Гуцульського полку морської піхоти»//Літопис Червоної Калини. — Львів — 1934. — Ч. 2. — С. 3–5; ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 56.


    ГЕНБАЧІВ Володимир Йосипович

    (10.07.1872 — після 1926) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Генбачів Володимир, фото 1919 року (ЦДАКФДУ)

    Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 3-тє військове Олексіївське училище (1892). Служив у 2-й вилазній батареї Новогеоргіївської фортечної артилерії та 3-й Закаспійській артилерійській бригаді. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1903). У 1908–1912 рр. викладав в Олексіївському військовому училищі (Москва). У 1914 р. — начальник штабу 2-ї стрілецької бригади. Нагороджений Георгіївською зброєю (03.02.1915). З 24.10.1916 р. — командир 6-го стрілецького полку. З 15.09.1917 р. — в. о. начальника відділу штабу 4-ї армії. З 15.10.1917 р. — генерал-майор.

    З 17.08.1918 р. — начальник штабу 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави. Після протигетьманського повстання у Полтаві намагався проїхати до Києва, але був заарештований, перебував під домашнім арештом.

    З грудня 1918 р. служив в Українській Галицькій армії. У травні—липні 1919 р. — командувач ІІІ-го та IV-го Галицьких корпусів. У липні—листопаді 1919 р. — начальник тилу УГА.

    У грудні 1919 р. перейшов до Збройних Сил Півдня Росії. У 1920 р. емігрував. Після 1922 р. повернувся в Україну, в Єлисаветград (Зінов'євськ), де жив принаймні до 1926 р. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 43-зв. — 44; Список полковников 1914. — СПб. — 1914. — С. 1077; Список Генерального штаба 1914. — СПб. — 1914. — С. 450; Список Генерального штаба 1917. — Петроград. — 1917. — С. 81; ВН. (Василь Чабанівський) Спогади про повстання проти гетьмана в Полтаві//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 9. — С. 96–100; Ключенко О. Генеральна Булава УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 4. — С. 5–10; Ключенко О. Генералітет УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 10. — С. 4–7; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 67, 170, 177, 180.


    ГЕРАСИМЕНКО Володимир Маркович

    (06.07.1892-24.04.1975) — сотник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

    Народився у с. Білики Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. Закінчив Київську гімназію, кавалерійське училище (01.02.1916). У 1917 р. служив поручиком у лейб-гвардії Гродненському гусарському полку.

    У березні 1918 р. вступив до 1-го кінно- гайдамацького полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради. Командир чоти 1-ї сотні цього полку. У боях на Полтавщині під Майорківщиною навесні 1918 р. був поранений. Згодом — командир сотні у Гордієнківському та 22-му кінно-козачому Гродненському полках Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. 22.03.1919 р. під ст. Чечельник на чолі сотні 22-го полку був вдруге поранений. З 22.09.1920 р. — командир 6-го кінного ім. Костя Гордієнка куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.

    Герасименко Володимир, фото поч. 60-х років (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

    У серпні—вересні 1944 р. очолював Український легіон самооборони на Волині. Після Другої світової війни жив на еміграції у Німеччині.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 44. — С. 7-зв. — 8; Спр. 653. — С. 102; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 14; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1928. — Ч. 2. — С. 42; Герасименко В. Сутичка з будьонівцями//06орона Замостя. — Торонто. — 1956. — С. 27–28; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Львів. — 2003. — С. 270; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1975. — Ч. 3/4. — С. 115.


    ГЕРАСИМІВ Микола Сергійович

    (10.10.1896-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Петроград. Останнє звання у російській армії — поручик.

    У грудні 1918 р. — командир технічного куреня Республіканської дивізії Дієвої армії УНР. Станом на 16.08.1919 р. — командир 7-го технічного куреня Запорізької групи Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — сотник Збірного пішого полку Запорізької дивізії Армії УНР. У 1920 р. — командир Запорізької технічної сотні 1-ї Запорізької стрілецької дивізії. У 1921 р. був приділений до штабу Запасних військ Армії УНР.

    ЦДАВОУ. -Ф. 1078. -Оп. 2. -Спр. 28. -Спр. 219. С. 97-зв.; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 56.


    ГЕТЕНКО Олександр Петрович

    (11.05.1885—5.07.1966) — начальник юнацької школи Дієвої армії УНР.

    Закінчив Миколаївське інженерне училище (1908), вийшов підпоручиком до Наревської річної мінної роти. Останнє звання у російській армії — капітан.

    У 1918 р. — командир інженерної сотні Інструкторської школи старшин, навесні 1919 р. — начальник Київської інженерної юнацької школи. 16.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону. Повернувся 19.09.1919 р., перебував у розпорядженні штабу Армії УНР.

    У 1920 р. повернувся в радянську Україну. До 1942 р. жив на Харківщині. З німецькими військами виїхав до Європи. Згодом переїхав до США. Похований на цвинтарі «Крови Гід», штат Індіанаполіс, США.

    Гетенко Олександр, фото поч. 60-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 22. — С. 121–123; Зварич І. Київська інженерна юнацька школа// За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 91—107; Левченко С. Інструкторська Школа Старшин//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 123; Список генералам, штаб и обер-офицерам инженерных войск. — СПб. — 1913. — С. 69; «Дороговказ». — Торонто. — 1966. — Ч. 30/31.



    ГЛІБОВ Андрій Іванович

    (1877—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Народився в Московській губернії. Закінчив Миколаївське інженерне училище та Миколаївську інженерну академію. Станом на 01.01.1910 р. — капітан, перебував у розпорядженні Санкт-Петербурзького окружного інженерного управління. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 20.08.1918 р — старшина квартирної управи Головного інженерного управління. грудня 1918 р. — інспектор інженерних частин Осадного корпусу військ Дієвої армії УНР. З 01.07.1919 р. до жовтня 1919 р. — начальник частини заготівлі Головного інженерного управління Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 37. — С 226–229.


    ГЛАДКИЙ Ігор Петрович

    (?—27.09.1919) — військовий старшина Армії Української Держави.

    Нащадок роду кошового отамана Запорізької Січі Йосипа Гладкого. Закінчив Тверське кавалерійське училище (1905). Станом на 01.01.1910 р. — поручик 13-го драгунського Військового Ордена полку. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    У 1917 р. — начальник 6-го броньового відділення у Києві, яке перейшло у розпорядження Генерального Військового Секретаріату Центральної Ради. У 1918 р. — командир 8-го автопанцирного дивізіону 8-го Катеринославського корпусу Армії Української Держави.

    Після початку протигетьманського повстання у складі корпусу брав участь у Катеринославському поході на з'єднання з білогвардійськими військами у Криму. З 04.04.1919 р. — командир Запасного автоброньодивізіону у складі Збройних Сил Півдня Росії. Загинув при потопленні пароплаву у Маріуполі.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 3. — Спр. 6. — С 9; Монкевич Б. Деіцо про співпрацю панцирних авт підчас оборони Києва в січні 1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 6. — С. 11–12.


    ГЛІБОВСЬКИЙ Георгій (Юрій)

    (?—?) — полковник Армії Української Держави. Останнє звання у російській армії — капітан. На II Всеукраїнському військовому з'їзді (05.—11.06.1917 р.) був обраний членом Українського Генерального Військового комітету Наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р. — начальник штабу особливого коменданта Києва М. Ковенка. У 1918 р. — помічник генерального писаря гетьмана П. Скоропадського, підвищений до рангу полковника. З 12.10.1918 р. — отаман Українського Козацтва на Київщині. Подальша доля невідома.

    Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Київ. — 2002. — Т. 1. — С. 255; Т. 2. — С. 174.


    ГЛИНСЬКИЙ Володимир Євгенович

    (30.70.1874-?) — полковник Армії УНР.

    Походив із дворян Радомської губернії. Народився у Чернігові. Закінчив 4-класну Люблінську чоловічу гімназію. На військову службу вступив 10.08.1893 р. однорічником 2-го розряду до 69-го піхотного Рязанського полку (Люблін). Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1897), вийшов підпрапорщиком до 69-го піхотного Рязанського полку. 09.10.1904 р., у зв'язку з втратами російської армії на Далекому Сході, був відряджений у резерв штабу Манджурської армії. З 29.11.1904 р. служив у 12-му піхотному Сибірському Барнаульському полку. За бойові заслуги одержав звання штабс- капітана (27.09.1905). 18.05.1906 р. перевівся до 69-го піхотного Рязанського полку, у складі якого у 1914 р. вирушив на Першу світову війну. Останнє звання у російській армії — полковник.

    В українській армії з 1918 р. З 15.02.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР (протягом кількох днів). У подальшому — помічник командира 49-го пішого дієвого полку ім. І. Франка. З 16.03.1919 р. — командир 50-го пішого дієвого Звягельського полку Дієвої армії УНР. 05.04.1919 р. був важко контужений під час бою на р. Тетерів.

    Восени 1919 р. був мобілізований до складу Збройних Сил Півдня Росії на Правобережній Україні. Разом з її частинами на початку 1920 р. з району Одеси відступив до Польщі.

    У червні 1920 р. з частиною інших українців, що перебували в складі білогвардійських формувань, інтернованих у Польщі, перейшов до Армії УНР. З 02.08.1920 р. — начальник тилу 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 4977; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 30; Спр 923 — С. 41–44; Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 8, 46; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 32, 37, 38. - № 6. — С. 32.


    ГЛИНСЬКИЙ Олександр Сергійович

    (21.07.1860—?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Закінчив кадетський корпус, Ризьке піхотне юнкерське училище (1882), служив у 13-му піхотному кадровому батальйоні. Закінчив Офіцерську стрілецьку школу. Брав участь у Китайській кампанії у 1900–1901 рр, Російсько-японській війні у 1904–1905 рр. З 20.04.1906 р. до 19.10.1906 р. — в. о. начальника 1-го Сибірського військово-санітарного поїзду. З 29.06.1906 р. — підполковник. З 19.06.1910 р. — овруцький повітовий військовий начальник. З 12.05.1915 р. — полковник.

    На початку 1917 р. — начальник Київської місцевої бригади, один із перших організаторів українського військового руху. 08.03.1917 р. був обраний до керівництва Українського військового клубу ім. П. Полуботка, згодом — голова цього клубу, сприяв виділенню всіх українців із Київської місцевої бригади до складу 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького. З травня 1917 р. — командир 717-го піхотного Сандомирського полку. У березні 1918 р. сформував та очолив у Києві т. зв. Офіцерський полк, що сприяв перевороту гетьмана П. Скоропадського. Був старшиною для доручень штабу Гетьмана, підвищений до рангу генерального хорунжого.

    З 1922 р і принаймні до 1925 р. — на службі у РСЧА на посаді начальника адміністративного відділу Київської об'єднаної командної школи ім. С. С. Каменева. Подальша доля невідома.

    Список подполковников 1913. — СПб. — 1913. — С. 326; З архівів ВУЧК-ГПУ-НГБД-КГБ//Справа «Всесоюзної війш<ово-офіцерська контрреіюлюфйнсії організації (справа «Весна» 1930–1931) — Київ — 2002. — Ч. 1. — С. 141.


    ГЛУШКОВ Леонід Вікторович

    (28.07.1866—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Закінчив Сумське реальне училище, Миколаївське інженерне училище (1889), Миколаївську інженерну академію. Тривалий час служив інженером у Свеаборзькому фортечному інженерному управлінні. Останнє звання у російській армії — полковник.

    Станом на 18.10.1919 р. перебував у резерві Головного інженерного управління Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    Список чинам Военно-инженерною ведомства — СПб. — 1914. — С. 91,ЦДАВОУ — ф. 1075. -Оп. 2. -Спр. 37. — С. 226–229


    ГНОЙОВИЙ Іван

    Гнойовий Іван, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

    (14/27.02.1889-22.01.1974) — хорунжий Дієвої армії УНР.

    Народився на хуторі Гнойові Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Навчався в Катеринославському учительському інституті, згодом закінчив 1-ше Київське Костянтинівське військове училище, служив у 271-му піхотному запасному полку в Катеринославі. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

    Восени 1917 р. брав активну участь в українізації 271-го піхотного запасного полку, згодом — в українізації 13-го піхотного Білозерського полку, який під назвою 19-го пішого Українського увійшов до складу 2-го Січового Запорізького корпусу військ Центральної Ради. У 1918 р. закінчив Катеринославський учительський інститут. У 1920 р. повернувся до Армії УНР, у складі якої вийшов на інтернування до Польщі.

    У 1922 р. виїхав до Чехо-Словаччини, закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах (1927), працював інженером у Польщі. З 1940 р. працював викладачем в Українській технічній школі у Холмі.

    З 1941 р. — заступник голови Українського допомогового комітету. У 1943 р. був заарештований гестапо, перебував 4 місяці в ув'язненні.

    У 1948 р. емігрував до США, жив та помер у Буффало.

    Некролог//Українське Козацтво. — Нью-Йорк. — 1974. — Ч. 3(29). — С. 54–55.


    ГОДИЛО-ГОДЛЕВСЬКИЙ Олександр Єлізарович

    (07.01.1880—?) — полковник Армії УНР.

    Походив із дворян Києва. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1901), вийшов підпоручиком до 5-го мортирного артилерійського полку. У складі 5-ї Східно-Сибірської стрілецької артилерійської бригади брав участь у Російсько- японській війні. Був контужений. Згодом служив у 5-й резервній артилерійській бригаді (Волочиськ). З 1911 р — у 47-й артилерійській бригаді (Саратов). На чолі 5-ї батареї цієї бригади пішов на Першу світову війну. З 31.03.1916 р. — командир 2-го дивізіону 47-ї артилерійської бригади. У 1917 р. — начальник 47-ї артилерійської бригади. З 15.04.1917 р. — полковник.

    З 02.02.1918 р — рівненський повітовий військовий комендант. З 12.04.1918 р. — помічник губернського коменданта Поділля. З 06.06.1918 р — рівненський повітовий комендант. З 20.09.1918 р — начальник артилерійської частини штабу 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави. З 01.01.1919 р. — завідувач артилерійської частини штабу Лівобережного фронту Дієвої армії УНР. З 01.02.1919 р — завідувач артилерійської частини Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. З 25.03.1919 р — начальник постачання Запорізького корпусу. З 01.04.1919 р — начальник постачання Східного фронту Дієвої армії УНР (одночасно — командир панцерного потягу). З 15.04.1919 р — начальник комісії по прийому та класифікації майна Східного фронту, переданого румунській владі. У 1919–1920 рр. служив у Корпусі кордонної охорони УНР. У квітні 1920 р. — організатор та командир 14-го стрілецького куреня 5-ї бригади 2-ї (згодом — 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР. Був поранений у ногу. З кінця липня 1920 р — приділений до штабу 3-ї Залізної стрілецької дивізії. Начальник Школи хорунжих військового часу 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

    З 1923 р жив на еміграції в Тарнові. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 87. — С. 45–48; Оп. 2. — Спр. 653. — С. 57–60; Середа М. Отаман Божко//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 1. — С. 10–12; Криловецький І. Мої спогади з часів збройної визвольної боротьби// За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч 10. — С. 220–230; Антончук Д. «Вапнярська Республіка»// За Державність. — Варшава. — 1939. — № 9. — С. 162, Героїчний бій під Чорним Островом. — Торонто. — 1961.


    ГОДИЛО-ГОДЛЕВСЬКИЙ Юрій Єлізарович

    (1882—?) — полковник Армії УНР.

    Походив із дворян Києва. Народився у м. Носівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Закінчив Миколаївське інженерне училище (1902), вийшов підпоручиком до Закаспійського саперного батальйону. У 1912–1914 рр. перебував у запасі. Учасник Першої світової війни. Останнє звання у російській армії — полковник.

    В українській армії — з листопада 1917 р: командир 2-го Українського інженерного полку військ Центральної Ради. У 1918–1919 рр — інспектор інженерних частин 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 20.06.1919 р. та станом на 05.11.1919 р. — отаман для доручень при військовому міністрі УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С 170–175


    ГОДЛЕВСЬКИЙ Михайло Казімірович

    (05.12.1875—?) — начальник артилерії дивізії Дієвої армії УНР.

    Походив із родини військового. Народився в Одесі, римо-католик за віросповіданням. Закінчив Михайлівське артилерійське училище (1896), вийшов до лейб-гвардії 3-ї артилерійської бригади (Варшава). Закінчив Михайлівську артилерійську академію (1901), служив у 3-му мортирному дивізіоні. З 05.08.1905 р. — підполковник. З 28.03.1910 р. — начальник навчальної частини артилерійського полігону Іркутської військової округи. З 06.12.1911 р. — полковник.

    Брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — генерал-майор, завідувач артилерійської частини 10-ї російської армії.

    З 10.08.1918 р. — генерал для технічних справ при начальнику артилерії 5-го Чернігівського корпусу Армії Української Держави. З 21.10.1918 р. — генерал для технічних справ при начальнику артилерії 1-го Волинського корпусу (у наказах по Військовій Офіції помилково названий Миколою). До 23.02.1919 р. — начальник артилерії 1-го Волинського корпусу Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 27.03.1919 р. — начальник артилерії 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 191–887; ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп 1. — Спр. 3. — С. 4; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш — 1935 — № 5. — С 9-61; 1936. - № 6 — С 13–64, Варшава. — 1937. - № 7. — С. 9–56.


    ГОЛІЦИНСЬКИЙ Клавдій Миколайович

    (19.07.1884-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у Вінниці. Закінчив 2-гу Кишинівську гімназію, юридичний факультет Дерптського університету. У 1906–1907 рр. відбував військову службу в армії. З 01.09.1914 р. — однорічник 2-го розряду Гатчинської авіаційної школи. З 29.03.1915 р. — прапорщик, військовий льотчик XI корпусного авіаційного загону. З 01.09.1915 р. — молодший офіцер авіаційного дивізіону оборони ставки Верховного головнокомандувача. З червня 1917 р. — льотчик 39-го корпусного авіазагону. З серпня 1917 р. — командир 12-го авіаційного загону. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан (з 01.10.1916 р.).

    З грудня 1917 р. — при штабі української авіації в Києві. З січня 1918 р. — льотчик українізованого 5-го авіаційного парку. З березня 1918 р. — льотчик Волинського авіаційного дивізіону Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З початком протигетьманського повстання з власної ініціативи сформував у своєму дивізіоні відділ із трьох літаків, на чолі якого прибув у розпорядження штабу військ Директорії. Керував дивізіоном під час облоги Києва. 11.02.1919 р. був відряджений з державним дорученням за кордон, зокрема, у серпні 1919 р. був радником місії УНР у Польщі. У червні 1920 р. повернувся до Армії УНР, обіймав посаду начальника технічного відділу управи військово-повітряних сил. З 01.10.1920 р. — старшина для доручень управи військово-повітряних сил Армії УНР З 29.06.1921 р. — т. в. о. начальника загального відділу Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. Підполковник Армії УНР з 01.04.1921 р. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 551. — С. 25; Спр. 614. — С. 4–9; Спр. 652. — С. 46-47; Записна книжечка О. Жуковського з 1919 року//Український історик. — Торонто. — 1986. — Ч. З—4. — С. 105.


    ГОЛОВІН Микола Миколайович

    (22.02.1875-10.01.1944) — генеральний значковий Армії Української Держави.

    Походив із дворян Московської губернії. Народився у Києві. Закінчив Пажеський кадетський корпус, вийшов до 2-ї кінно-артилерійської батареї. З 1894 р. служив у лейб-гвардії кінно- артилерійській бригаді. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1900). Обіймав штабові посади у штабі військ Гвардії та Санкт-Петербурзької військової округи. З 18.04.1909 р. — полковник, ординарний професор Миколаївської військової академії. З 07.01.1914 р. — командир 20-го драгунського Фінляндського полку. З 25.07.1914 р. — командир лейб-гвардії Гродненського гусарського полку. З 03.11.1914 р. — в. о. генерала-квартирмейстера штабу 9-ї армії. З 24.10.1915 р. — в. о. начальника штабу 7-ї армії. З 17.04.1917 р. — начальник штабу Румунського фронту. З 16.08.1917 р. — генерал-лейтенант. З 15.10.1917 р. — командувач 18-го армійського корпусу. За Першу світову війну був нагороджений Георгіївською зброєю та орденом Святого Георгія IV ступеня.

    Головін Микола, фото 1911 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарад іс)

    Наприкінці листопада 1917 р., після формального об'єднання Південно-Західного та Румунського фронтів в Український фронт, був висунутий командувачем фронту генералом Щербачовим на посаду начальника штабу фронту. 04.12.1917 р. був затверджений на цій посаді на засіданні Генерального секретаріату Центральної Ради з одночасним виконанням обов'язків командувача Румунського фронту. З 27.09.1918 р. — голова військово-історичної комісії по розбору документів Південно-Західного та Румунського фронтів при Військовому міністерстві Української Держави.

    У грудні 1918 р. виїхав до Одеси. 26.08.1919 р. прибув на Далекий Схід у розпорядження адмірала А. Колчака. Незабаром виїхав до Криму, в Російську армію П. Врагеля. У листопаді 1920 р. емігрував до Франції.

    22.03.1927 р. створив у Парижі т. зв. Вищі військово-наукові курси Російського загальновійськового союзу (РОВС), які з білоемігрантів готували офіцерів генерального штабу.

    Під час Другої світової війни співробітничав із німцями, був засуджений французькими комуністами до смертної кари. Отримавши повідомлення про це, помер від серцевого нападу.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С 40-зв. — 41; Українська Центральна Рада, збірник документів. — Київ. — 1996. — Т. 1. — С 498; Список Генерального штабу на 1914. — СПб. — 1914; Залесский К. Кто был кто в Первой мировой войне. — Москва. — 2003. — С. 163–164; Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т. 2. — С 144; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 86


    ГОЛОВКО Леонід Васильович

    (16.04.1894-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився на ст. Рокитне Васильківського повіту Київської губернії. Закінчив 2-гу Петроградську гімназію, Віленське військове училище (1.01.1916), Оранієнбаумську кулеметну школу, у складі 204-го піхотного Ардагано-Михайлівського полку брав участь у Першій світовій війні, з 5.04.1917 р. офіцер 2-го кулеметного запасного полку. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    З березня 1918 р. старшина 2-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР (до 2.08.1918). З жовтня 1918 р. — старшина кулеметної сотні Окремого загону Січових стрільців Армії Української Держави. З січня 1919 р. командир кулеметної сотні 4-го пішого полку Січових стрільців Дієвої армії УНР 15.05.1919 р. перебуваючи на лікуванні у шпиталі у м. Тернопіль потрапив до польського полону. У 1920–1923 рр. — командир сотні та в. о. командира 47-го куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр 94. — С. 1, Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 66. — С 21–23.


    ГОЛУБ Андрій

    (17.05.1887-30.03.1966) — підполковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

    Народився у м. Лохвиця. Згодом у мемуарній літературі помилково зазначалося, що А. Голуб закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище та мав чин ротмістра. У 1917 р служив у 8-му гусарському Лубенському полку і за даними верифікаційної комісії Армії УНР мав чин прапорщика піхоти (ймовірно, як піхотинець був приділений до кавалерійської частини).

    Голуб Андрій, фото 20-х років (За Державність. — Каліш. — 1935. — Ч. 5)

    У 1918 р — командир кінної розвідки 18-го пішого кадрового Запорізького полку Армії Української Держави (Херсон). Після протигетьманського повстання — командир кінної сотні при Херсонському губернському комісарі УНР. Після взяття Херсона білими та військами Антанти перейшов на нелегальне становище, переїхав спочатку до Очакова, а потім — Одеси, де був заарештований білими. Звільнений з в'язниці на початку квітня 1919 р. після взяття міста військами отамана Григор'єва. Служив у військах отамана Григорєва: командував кінним полком, створеним із кадрів Херсонської повітової кінної сотні. Після поразки Григор'єва залишився партизанити на Херсонщині. У серпні 1919 р у Балті влився з загоном до 2-го кінного Переяславського полку (ім. М. Залізняка) Дієвої армії УНР. Був командиром 4-ї сотні цього полку. 06.12.1919 р. на чолі сотні виступив у Перший Зимовий похід. Після переходу (11.12.1919 р.) 2-го Переяславського полку на чолі з М. Аркасом на бік Української Галицької армії, що тоді перебувала у союзі з білими, 16.12.1919 р. зі своєю сотнею залишив полк і приєднався до 1-ї сотні О. Царенка 2-го кінного Перяславського полку, яка була у складі Дієвої армії УНР. 29.01.1920 р. полк було перейменовано на 2-й кінний полк ім. М. Залізняка. Був помічником командира полку. З 12.04. до 23.07.1920 р. -- командир полку. Згодом — помічник командира полку зі стройової частини. З 13.09.1920 р. — командир 1-го кінного полку ім. М. Залізняка Окремої кінної дивізії Армії УНР. З 24.04.1921 р. — знову помічник командира полісу.

    З 1923 р. жив на еміграції у Калішу. З 1944 р. — у Західній Німеччині. З 1950 р. — у США. Помер та похований у Каламузі (штат Мічіган).

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С 143; Голуб А. Збройна визвольна боротьба на Херсонщині в запіллю ворога (1917–1919 роки)//За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11. — С. 175–184; Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Каліш. — 1936. — Ч. 6. — С. 193–228; 1937. — Ч. 7. — С. 213–225; 1938. — Ч. 8. — С. 177–214; Ч. 9. — С. 206–225; Тризуб. — Нью-Йорк. — 1966. — Ч. 39. — С. 24; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 243; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1966. — № 3. — С. 60.


    ГОЛУБ Семен Іванович

    (02.02.1891–1931?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — підпоручик.

    Походив із селян с. Пиляве Канівського повіту Київської губернії. Закінчив 2-класне Канівське міське училище, витримав іспит на звання учителя церковно-приходської школи. 02.02.1915 р. був мобілізований до 408-ї Чернігівської дружини державного ополчення. 18.12.1915 р. закінчив школу прапорщиків державного ополчення Південно-Західного фронту (2-га Житомирська школа прапорщиків), повернувся до 408-ї Чернігівської дружини, де служив до кінця 1917 р. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

    Голуб Семен фото 1919 року (з родинного архіву Голубів-Паньковських)

    На початку 1918 р. — працівник Військового міністерства Центральної Ради, учасник січневих боїв у Києві проти більшовиків. Після зайняття Києва українськими та німецькими військами повернувся до рідного села. 15.11.1918 р. очолив загін повстанців с. Пиляве. На чолі цього загону у складі 2-ї Дніпровської дивізії військ Директорії брав участь у боях з Офіцерськими дружинами. Під Золотоношею потрапив до полону, звідки був відправлений до Києва — на гауптвахту, де вже перебували Юрко Тютюнник, Андрій Вовк, отаман Палієнко та ін. У ніч з 13 на 14 грудня 1918 р. в'язні підняли повстання (на чолі з Ю. Тютюнником) та захопили частину Києва Незабаром з них був сформований Особливий Ударний загін, де С. Голуб став помічником командира загону. У січні 1919 р. очолював Особливий курінь Осадного корпусу Дієвої армії УНР, що воював проти повстанців отамана Зеленого на Трипіллі. З початку лютого 1919 р. — командир куреня та помічник командира 3-го (з середини липня — 31-го) полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. повернувся до рідного села.

    У 1931 р. був арештований і, ймовірно, розстріляний. Під власним прізвищем був зображений у повісті більшовицького письменника М. Островського «Як гартувалася сталь».

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 20-225; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Євтимович В. Здобуття «Праги»//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч 3. — С. 5–18.


    ГОЛУБАЇВ Олександр Павлович

    (?—03.10.1932) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Закінчив Тифліський кадетський корпус, артилерійське училище. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 21-ї артилерійської бригади (Темір- Хан-Шура). У 1917 р. — командир дивізіону 5-ї артилерійської бригади. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    У 1918 р служив у Сердюцькому гарматному полку Армії Української Держави. З кінця грудня 1918 р. — командир 8-ї батареї Січових стрільців Дієвої армії УНР, сформованої з колишніх сердюків. З січня 1919 р. і до розформування Корпусу Січових стрільців — командир 3-го (з середини липня 1919 р. — 29-го) гарматного полку Січових стрільців. Був інтернований польською владою у Луцьку.

    Невдовзі перейшов до білогвардійців, служив у Російській армії П. Врангеля. Помер на еміграції в Югославії.

    Шашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Чорний До «Бої Сірих за Коростень» ген-хор. А. Пузицького в 2-му збірнику «За Державність»//За Державність. — Каліш. — 1932. — № 3, виправлення; Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т. 2. — С. 148


    ГОМЗИН Борис Володимирович

    (07.06.1887 — після 1960) — підполковник Армії УНР.

    Походив із дворян Санкт-Петербурзької губернії, що мали великі маєтки у Балтському повіті Подільської губернії. Греко-католик за віросповіданням. Закінчив Єлисаветградську класичну гімназію, Єлисаветградське кавалерійське училище (1908), вийшов корнетом до 9-го гусарського Київського полку (Васильків). З 03.11.1914 р. — командир ескадрону 5-го запасного кінного полку (Балаклія). З 14.06.1915 р. — штабс-ротмістр.

    З листопада 1917 р. — командир українізованого 5-го запасного кінного полку. Після захоплення Балаклеї більшовиками та розформування полку у січні 1918 р. виїхав до Києва, де вступив до куреня Червоних гайдамаків Гайдамацького Коша Слобідської України. З квітня 1918 р. — ад'ютант коменданта Харкова. З липня 1918 р. — начальник канцелярії коменданта Харкова. З січня 1919 р. — начальник оперативної частини штабу Правобережного фронту Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. — старшина для доручень при Військовому міністерстві УНР. З липня 1919 р. — помічник командира 1-го пішого рекрутського полку Дієвої армії УНР. З квітня 1920 р. — командир кінного дивізіону 6-ї Січової дивізії Армії УНР. 3 23.06.1920 р. — помічник начальника розвідчого відділу Генерального штабу УНР

    З 1923 р. жив на еміграції у Львові, згодом перебрався до Чехо-Словаччини. Був керівником Союзу Гетьманців-Державників у Чехо-Словаччині.

    Під час Другої світової війни жив у Німеччині, очолював військовий штаб при П. Скоропадському. Автор численних статей та спогадів.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3907 — особистий фонд Гомзина Б. В.; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 155. — С 217; Спр. 169. -С. 147;Ф. 1075. -Оп. 2. -Спр. 652. — С. 37; Визвольні змагання очима контррозвідника (документальна спадщина Миколи Чеботаріва). — Київ. — 2003; Shandruk Р. Arms of valor. - 1959


    ГОНТА Атаназій (Бітюков Опанас Полікарпович)

    (19.06.1895—?) — підполковник Армії УНР.

    Походив із міщан м. Славянськ. З 1912 р. — однорічник 2-го розряду 3-го гренадерського Перновського полку (Москва), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. З 12.10.1914 р. — прапорщик за бойові заслуги. Був нагород жений Георгіївським хрестом IV ступеня та Георгіївською зброєю (за бій 24.06.1915 р.) 01.08.1915 р. був важко поранений та потра пив у полон. Утік та 08.03.1916 р. повернувся до полку. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

    Гонта Атаназій, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

    У 1919–1920 рр. служив в українській кінноті. З 15.01.1921 р. — командир 1-го кінного полку ім. М. Залізняка Окремої кінної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 146–797; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С 143.


    ГОНЧАР Гаврило Леонтійович

    (13.07.1895—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

    Походив із Чернігівщини. Закінчив Чернігівське реальне училище, Віленське військове училище (01.01.1916), служив прапорщиком у 184-му піхотному запасному полку. З 04.02.1916 р. — молодший офіцер 1-го лейб-гренадерського Катеринославського полку. З 20.07.1917 р. — молодший офіцер 1-ї Гренадерської артилерійської бригади. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан (18.09.1917).

    У жовтні 1917 р. був одним із організаторів Українського куреня 1-ї Гренадерської дивізії, командир сотні. З 24.12.1917 р. — командир Українського куреня 1-ї Гренадерської дивізії на Західному фронті. Вивів курінь в Україну, очолював його у боях проти більшовиків під ст. Калинковичі. З 10.03.1918 р. — штаб-офіцер для доручень чернігівського губернського коменданта. З 01.05.1918 р — борзненський повітовий комендант. З 22.12.1918 р — гомельський повітовий комендант. З 20.03.1919 р. — командир 13-ї батареї Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 06.10.1919 р. — значковий оперативного відділу штабу 2-ї дивізії «Запорізька Січ» Дієвої армії УНР. 06.12.1919 р. захворів на тиф. Був інтернований польською владою. З 18.08.1920 р. — старшина Охорони Головного Отамана С. Петлюри. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 87. — С. 36


    ГОНЧАРЕНКО Аверклій Матвійович

    (22.10.1890-12.04.1980) — сотник Армії УНР (полковник в еміграції).

    Народився у с. Дощенки Лохвицького повіту Полтавської губернії. Закінчив Прилуцьку гімназію, Чугуївське військове училище (1912), вийшов підпоручиком до 76-го піхотного Кубанського полку (Тульчин). У 1913–1914 рр. — помічник начальника учбової команди полку. У липні 1914 р за мобілізаційним планом був призначений командиром роти 260-го піхотного Брацлавського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У 1916 р. — штабс-капітан, командир 4-го батальйону. З літа 1916 р. — курсовий старшина 2-ї Київської школи прапорщиків. У 1917 р. — капітан.

    Гончаренко Аверклій, фото 1913 року (з приватної колекції)

    Українізував свій курс юнкерів та восени 1917 р здійснив перший випуск українських старшин. З січня 1918 р. — командир куреня 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, на чолі якого брав участь у бою під Крутами. У 1918 р. служив скарбником Головної шкільної управи Військового міністерства УНР та Української Держави. Восени

    1918 р — Летичівський повітовий комендант. З 02.01.1919 р. — помічник губернського коменданта Поділля. З 05.08.1919 р. — штаб-старшина для доручень військового міністра УНР В. Петріва. У 1920–1921 рр. — курсовий старшина Кам'янець-Подільської спільної юнацької школи.

    З 1922 р. жив на еміграції у Станіславові, працював у сільськогосподарській кооперації.

    У червні 1943 р. вступив до стрілецької дивізії СС «Галичина», працював у Військовій управі, займався набором добровольців. З вересня 1944 р. — старшина штабу 30-го полку 14-ї Військової гренадерської дивізії СС (Галицької № 1). 08.05.1945 р. з частинами 1-ї Української дивізії Української національної армії був інтернований в Італії.

    Гончаренко Аверклій, портрет 1944 року (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

    3 1947 р. жив на еміграції у Великобританії. 3 1952 р. — у США.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 43. — С. 33; Гончаренко А. Бій під Крутами//За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9. — С. 145–152; Гончаренко А. З минулих днів//Вісті Комбатанта. — 1971. — Ч. 1. — С. 27–38; Шкарупа Ю. Аверклій Гончаренко// Вісті Комбатанта/ 1974. — Ч. 5. — С. 31–32; 1980. — Ч. 3. — С. 93; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью- Йорк. — 1980. - № 3. — С. 93–94.


    ГОНЧАРЕНКО Іван Теодосійович

    (26.05.1892-?) — сотник Армії УНР.

    Народився у с. Микуличі Київської губернії. Закінчив гімназію у м. Кельці, Чугуївське військове училище (1914), вийшов підпоручиком до 121-го піхотного Пензенського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    17.11.1917 р. був одним із ініціаторів українізації 121-го піхотного Пензенського полку, який було перейменовано на 121-й Український.

    20.12.1917 р. відбув із фронту у відпустку. З 08.04.1918 р. — курсовий старшина Інструкторської школи старшин. З 07.07.1918 р. — командир команди розвідки, згодом — 2-ї сотні 2-го Сердюцького полку Сердюцької дивізії гетьмана П. Скоропадського. 15.12.1918 р. частини Сердюцької дивізії було переформовані у 3-й Січовий полк, служив молодшим старшиною, а з 19.01.1919 р. — командиром сотні полку. З 26.06.1919 р. — командир 2-го куреня 3-го Січового полку Дієвої армії УНР. 14.07.1919 р. полк було перейменовано у 4-й Січовий (за загальноармійською нумерацією — 31-й), з 25.10.1919 р. — командир цього полку. 06.12.1919 р. був інтернований польською владою разом із залишками Корпусу Січових стрільців у таборі Ланцут. До липня 1920 р. — помічник начальника табору Ланцут, згодом — начальник табору.

    У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 53. — С. 138–141.


    ГОНЧАРІВ Іван Іванович

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Станом на 01.10.1910 р. — капітан 123-го піхотного Козловського полку (Курськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    У 1918 р. — військовий старшина 42-го пішого Валкського полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. У січні— лютому 1919 р. — в. о. командира цього полку. 24.02.1919 р. разом із кадрами полку увійшов до 51-го пішого дієвого ім. С. Наливайка полку Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 52.


    ГОРДОВСЬКИЙ Порфирій Іванович

    (1878—?) — адміністративний підполковник Армії УНР.

    Народився у с. Жовнин Золотоноського повіту Полтавської губернії. На військовій службі (як військовий чиновник) — з 10.11.1899 р.

    Гордовський Порфирій, фото 1922 року («Дороговказ»)

    З 16.12.1917 р. — комісар Центральної Ради у київському окружному інтендантському управлінні (колезький радник). З 02.03.1918 р. — старший діловод київською окружного інтендантського управління. З 24.04.1918 р. — бухгалтер Головного управління Генерального штабу У НР, згодом — Української Держави. З 27.12.1918 р. — господар Генерального штабу 3 07.04.1919 р. — начальник бухгалтерсько-статистичної частини штабу Дієвої армії УНР. З 21.08.1919 р. — старший бухгалтер бюджетно-статистичної управи. З 19.03.1920 р. — начальник відділу бюджетно- рахівничої управи. З 10.12.1921 р. — товариш військового міністра у справі забезпечення армії, т. в. о. начальника бюджетно-рахівничої управи Військового міністерства УНР.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 875. — С 53–57.


    ГОРОХОВ

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — полковник Станом на 22.02.1919 р. — корпусний інтендант 1-го Волинського кадрового корпусу.

    ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 3. — С. 12.


    ГОРОХОЛІНСЬКИЙ Володимир Феофанович

    (10.04.1866—?) старшина Дієвої армії УНР.

    Закінчив Рівненське реальне училище, військово-училищний курс Московського піхотного юнкерського училища (1888), служив у Варшавській фортечній артилерії. Станом на 01.01.1910 р. — підполковник 2-го Східно-Сибірського осадного артилерійського полку (Харбін). З 06.05.1913 р. — полковник. З 06.06.1915 р. — начальник складів Свеаборзької фортечної артилерії.

    У 1918–1919 рр. — начальник гарматних складів на Волині. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Рівному. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп Z — Спр. 90. — С. 1-зв. — 2; Список полковникам на 1914 — СПб. — 1914 — С. 1328.


    ГРАБОВСЬКИЙ

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР

    Останнє звання у російській армії — полковник.

    30.03.1919 р. був мобілізований з наказу новоград-волинського повітового військового начальника та відправлений у розпорядження штабу Правобережного фронту.

    ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 128.


    ГРАБЧЕНКО Антон Мартинович

    (1894—?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Кам'янець-Подільський, Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик.

    На службі в Армії УНР з 1918 р. У 1920–1923 рр. — старшина штабу 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 30.


    ГРЕВІЗІРСЬКИЙ Микола Павлович

    (?—?) — підполковник Армії УНР.

    На військовій службі з 07.09.1904 р. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 9-го стрілецького полку (Жмеринка). Останнє звання у російській армії — капітан.

    З 01.04.1918 р. — доброволець у складі Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 25.05.1918 р. — командир сотні 2-го Запорізького полку Армії Української Держави. З липня 1918 р. — старшина штабу 7-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 22.01.1919 р. — осавул оперативного відділу штабу 19-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 19.05.1919 р. — старшина 1-го пішого збірного полку (згодом — 1-й Гайсинський ім. С. Петлюри) Дієвої армії УНР. З 06.12.1919 р. — старшина 4-го Сірого збірного полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З 26.02.1920 р. — старшина оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР 3 19.05.1920 р. — булавний старшина організаційної управи Головного управління Генерального штабу УНР. З 01.11.1920 р. — начальник відділу укомплектування Головного управління Генерального штабу УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 169. — С. 150.


    ГРЕКІВ Олександр Петрович

    (21.11.1875-2.12.1959) — військовий міністр УНР.

    Народився у с. Санич Глухівського повіту Чернігівської губернії. Закінчив Московський університет, Московське піхотне юнкерське училище (1899), служив у лейб-гвардії Єгерському полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1905). З 10.12.1907 р. — старший ад'ютант штабу 2-ї гренадерської дивізії. З 06.04.1908 р. — старший ад'ютант штабу 1-ї Гвардійської піхотної дивізії. З 27.10.1910 р. — помічник старшого ад'ютанта штабу військ Гвардії та Санкт-Петербурзької військової округи. З 1912 р. — екстраординарний професор та викладач Миколаївської військової академії. З 1913 р. — підполковник. Учасник Першої світової війни: з 18.07.1914 р. — начальник штабу 74-ї піхотної дивізії; з січня 1915 р. — командир батальйону лейб-гвардії Єгерського полку. З 20.06.1915 р. — полковник, начальник штабу 1-ї Гвардійської дивізії. 04.03.1916 р. був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня за розробку та впровадження операції наступу 1-ї Гвардійської дивізії у долині р. Ломниця 07–18 лютого 1915 р. З квітня 1917 р. — командир лейб-гвардії Єгерського полку. З 28.08.1917 р. — начальник штабу 6-ю армійського корпусу. З 20.09.1917 р. — генерал-майор.

    Греків Олександр, портрет 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

    Греків Олександр, фото 1946 року (фото з архівно-слідчої справи)

    З 06.12.1917 р. — на службі Центральній Раді: начальник 2-ї Сердюцької дивізії; з 18.12.1917 р. — начальник штабу Київської військової округи. 29.12.1917 р. залишив посаду та ненадовго виїхав до свого маєтку у Курській губернії. З березня 1918 р. — помічник Військового міністра УНР. Після перевороту П. Скоропадського пішов у відставку, очолював офіцерську організацію «Батьківщина». З 26.10.1918 р. — начальник Головного штабу Української Держави. З 18.12.1918 р. — командувач Південної групи військ Директорії. З 01.01.1919 р. — військовий міністр УНР. З 14.02.1919 р. перебував у розпорядженні Наказного Отамана З 19.02.1919 р. — в. о. Наказного Отамана та Військового міністра УНР. Через політичні мотиви 21.03.1919 р. був звільнений з Дієвої армії УНР.

    09.06.1919 р — головнокомандувач Української Галицької армії, яку очолював під час Чортківської офензиви. 05.07.1919 р за наполяганням С. Петлюри був звільнений з посади командарма УГА.

    У 1920-30-х рр. жив на еміграції у Відні.

    21.09.1948 р. був заарештований радянськими спецслужбами та вивезений до Києва. 06.07.1949 р. був засуджений до 25 років виправно-трудових робіт. 20.08.1956 р був звільнений з ув'язнення, повернувся в Австрію. Помер та похований у Відні. Автор спогадів про 1917–1920 рр.

    РГВИА. — Ф. 5304. — Оп. 1. — Д. 49. — С. 88; Список Генерального штаба 1914. — СПб. — 1914. — С. 514; Список Генерального штаба 1917. — Петроград. — 1917. — С. 87; Зелінський В. Синьожупанники. — Берлін. — 1938. — С. 62–70; Ключенко О. Генеральна Булава УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 4. — С. 5-10; Ключенко О. Генералітет уГА//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 10. — С. 4–7; Вісті братства колишній вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1960. — Ч. 97; Тинченко Я. Генерал Олександр Греків: військова діяльність і доля//3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — Київ. — 2001. — Ч. 1 — С. 343–415; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 127, 171, 179–183; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 71, 109, 161.


    ГРЕЦОВ (Греців) Сергій Сергійович

    (21.08.1881-?) старшина Дієвої армії УНР.

    Народився у м Ізюм Харківської губернії. Закінчив 3-тю Харківську гімназію, Єлисаветградське кавалерійське училище (1906), вийшов до 8-го гусарського Лубенського полісу (Кишинів). Закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1914). Учасник Першої світової війни. У 1917 р. — начальник штабу 15-ї кавалерійської дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    У 1918 р. перебував у складі Армії Української Держави на посаді начальника штабу 4-ї кінної дивізії. З 05.01.1919 р — у розпорядженні штабу Південно-Західного району Дієвої армії УНР. З 11.01.19 р. — начальник штабу Південно-Західного району Дієвої армії УНР. З 17.01.1919 р. — начальник штабу 7-ї пішої кадрової дивізії Дієвої армії УНР. З 06.03.1919 р. — працівник оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР Станом на 24.09.1919 р. — начальник розвідчого відділу штабу Головного Отамана.

    Восени 1919 р. перейшов до Збройних Сил Півдня Росії. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. Ю77. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73; Ф 1078 — Оп 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 49-зв. — 50; Ф 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 1-2; Список Генерального штаба на 1.06.1914. — СПб. — 1914. — С. 684; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 211, 230, 252.


    ГРИГОРАШ Володимир Васильович

    (07.06.1890-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Пирятин. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    На службі в Армії УНР з 1918 р. У 1920–1923 рр. — старшина 19-го куреня 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 31.


    ГРЕЧЕНКО Василь Максимович

    (?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — полковник.

    Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 20-го піхотною Галицького полку.

    З 05.01.1919 р. — начальник 2-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. Станом на 27.01.1919 р. — отаман для доручень Військового міністерства УНР. З 14.02.1919 р. — начальник залоги Рівного. Подальша доля невідома.

    Пузицький А. Бої Сірих за Коростень//За Державність. Каліш — 1930. - № 2. — С. 83.


    ГРИБОВСЬКИЙ Федір

    (?—01.05.1919) — командир полку Дієвої армії УНР.

    У 1919 р. — командир сотні Кінного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. 06.12.1919 р., після розформування Корпусу Січових стрільців, з частиною полку приєднався до Дієвої армії УНР, яка вирушала у Перший Зимовий похід. Під час походу був командиром сформованого 4-го (5-го за нумерацією Київської дивізії у другій половині 1919 р.) Київського кінного полку Збірної Київської дивізії. Героїчно загинув на чолі полку у бою за ст. Вапнярка.

    Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 379, 388, 389, 420.


    ГРИГОРОВ Михайло Михайлович

    (21.10.1879-12.11.1928) — старшина Ддєвсл армії УНР Народився у Санкт-Петербурзі. Закінчив Пажеський кадетський корпус, вийшов корнетом до лейб-гвардії Кінно-Гренадерського полку (Санкт-Петербург). У 1904–1905 рр. служив у 2-му Аргунському козачому полку, брав участь у Російсько-японській війні (за бойові заслуги одержав чин єсаула). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1907), Офіцерську кавалерійську школу (1908). У 1909–1911 рр. служив у штабі Карської фортеці. З 15.05.1911 р. — старший ад'ютант штабу 15-ї кавалерійської дивізії. Під час Першої світової війни — начальник штабу дивізії, командир кавалерійського полку. У 1917 р. — начальник штабу 7-го кавалерійською корпусу. Нагороджений всіма орденами до Святою Володимира III ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю. Останнє звання у російській армії — полковник.

    Григоров Михайло, фото 1907 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)

    З 11.05.1918 р. — штаб-офіцер для доручень начальника Генерального штабу Української Держави З кінця грудня 1918 р. до 05.01.1919 р. перебував у розпорядженні командувача Холмсько-Галицького фронту Дієвої армії УНР. З 10.01.1919 р. — у розпорядженні штабу Лівобережного фронту Дієвої армії УНР. Звільнений зі служби в Дієвій армії УНР за особистим проханням (через незнання української мови та відсутність будь-яких родинних зв'язків із Україною). Весною 1919 р. виїхав до Румунії, звідти — до Польщі, Німеччини та Латвії.

    З липня 1919 р. — генерал-квартирмейстер штабу Західної білогвардійської армії князя Бермонта-Авалова. На еміграції — у Югославії. Помер та похований у Белграді.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 45-зв. — 46; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Волков С. В. Офицеры российской гвардии. — Москва. — 2002. — С. 148.


    ГРИГОРОВИЧ-БАРСЬКИЙ Павло Павлович

    (8.08.1887—?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Київ. Закінчив Ананьєвську гімназію, юридичний факультет Киїського університету. У 1911 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 1-го піхотного Нєвського полку (Смоленськ), у 1912 р. витримав іспит на звання прапорщика запасу та повернувся на цивільну службу. У липні 1914 р. мобілізований до 250-го піхотного Балтинського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У лютому 1915 р. потрапив до німецького полону. Останнє звання у російській армії — поручник.

    У 1916 р. став одним з засновників гуртка офіцерів-українців у таборах для військовополонених російської армії у Німеччині. У 1917 р. був одним з організаторів Українського полку ім. Т.Г. Шевченка, з військовополонених-українців, а у січні 1918 р. — 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії. У січні-квітні 1918 р. обіймав посади командира куреня та помічника командира 2-го Українського (Синьожупанного) полку військ Центральної Ради. По розформуванні німцями 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії у квітні 1918 р. працював завідувачем юридичним відділом Всеукраїнської спілки земств, головою якої деякий час був С. В. Петлюра. У листопаді 1918 р. — уповноважений Національного союзу з організації повстання проти П. П. Скоропадського у Літинському повіті. З грудня 1918 р. — голова липовецького повітового суду. З червня 1919 р. командир кінної сотні у загоні повстанського отамана Я. Шепеля, який згодом влився до складу Дієвої армії УНР. З жовтня 1919 р. начальник Охорони Головного Отамана, з 1.08.1920 р. помічник коменданта комендатури штабу Армії УНР. У 1920—30-х рр. мешкав на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 67. — С 196–197.


    ГРИГОРЯК Семен Іванович

    (?—17.11.1921) — підполковник Армії УНР.

    Підстаршина австро-угорської армії. Під час Першої світової війни потрапив до російського полону.

    У 1918–1919 рр. — командир сотні 1-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 07.07.1920 р. — командир 46-го куреня 16-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу, командир 4-го збірного куреня 6-ї Січової дивізії. Героїчно загинув в останньому бою під с. Миньки 17.11.1921 р.

    ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 99; Шггілінський О. Базар//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С 130.


    ГРИГОР'ЄВ (Серветник, Григорєв-Серветніков) Никифор Олександрович

    (1884—27.07.1919) — повстанський отаман.

    Походив із селянської родини. Народився у с. Верблюжки Олександрійського повіту Херсонської губернії. Добровольцем брав участь у Російсько-японській війні, дістав відзнаки Святого Георгія IV та III ступенів. Прапорщик за бойові заслуги. У 1909 р. закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 3-м розрядом (після Російсько-японської війни всі офіцери, які дістали звання прапорщиків за бойові заслуги, були зобов'язані закінчити юнкерські училища). Станом на 01.01.1910 р. — прапорщик 60-го піхотного Замосцького полку (Одеса), де значиться під прізвищем Григор'єв-Серветніков (встановити точно перебіг служби Григорєва в російській армії не вдалося, оскільки його послужний список у РГВИ А відсутній). Незабаром перейшов до 58-го піхотного Празького полку (Миколаїв), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р — штабс-капітан, офіцер залоги Бердичева.

    Член Української партії соціалістів-революціонерів. Наприкінці 1917 р — на початку 1918 р. був помічником комісара Центральної Ради на Південно-Західному фронті. Під прізвищем Серветник у лютому — квітні 1918 р. значиться як уповноважений Центральної Ради по демобілізації частин та установ Особливої армії Південно-Західного фронту. З літа 1918 р. служив командиром сотні 17-го пішого Олександрійського (колишнього 58-го піхотного Празького) полку Армії Української Держави. Напередодні протигетьманського повстання повернувся до с. Верблюжки, де сформував перший повстанський відділ на Півдні України. Після протигетьманського повстання — отаман 20 повстанських загонів, сформованих на території Херсонщини та півдня Київщини.

    10.121918 р. на чолі цих загонів зайняв Миколаїв, 30.011919 р. — Херсон.

    01.02.1919 р. оголосив про розрив із УНР та перехід до більшовиків. Командування РСЧА переформувало загони отамана Горигорєва у бригаду 1-ї Задніпровської дивізії. 06.04.1919 р. червоні захопили Одесу, де бригада Григор'єва мала бути розгорнута у 6-ту Українську радянську дивізію та наступати на Румунію для допомоги комуністичному повстанню в Угорщині. Відмовився виконувати цей наказ та 14.04.1919 р. вирушив зі своїми військами до Олександрівського повіту. 17.04.1919 р. розпочав боротьбу проти радянської влади. 07.05.1919 р. видав Універсал, в якому оголосив про розрив із червоними. 17.05.1919 р. з частиною своїх загонів вирушив з Єлисаветграда на південь Херсонщини. 25.06.1919 р. ці загони з'єдналися з загонами Нестора Махна, який в той час також підняв повстання проти радянської влади. Невдовзі був застрелений махновцями у с. Сентове біля Єлисаветграда. Похований дружиною в Олександрії.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 3. — С 27–29; Ф. 1077. — Оп. 6. — Спр. 11. — С. 95; Важко О. Генерал-хорунжий Дієвої армії УНР. Невідома автобіографія Ю. Тютюнника//3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — Київ. — 1998. — Ч. 1/2. — С 24–56; Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. — Москва — 1933. — Т. 4; Гусев-Оренбургский С. Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 году. — Петроград. — 1920; Белаш А Белаш В. Дороги Нестора Махно. — Киев. — 1993; Голуб А Збройна визвольна боротьба на Херсонщині в запіллю ворога (1917–1919 роки)//За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. И. — С. 175–184.


    ГРИГОР'ЄВ Олександр

    (?—1919/1920) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — прапорщик.

    У листопаді 1917–1918 рр. — ад'ютант полку ім. Костя Гордієнка військ Центральної Ради, згодом — Армії УНР, створеного на Західному фронті (згодом — 1-го кінно-гайдамацького ім. К. Гордієнка). Навесні 1919 р. — отаман 3-ї повстанської дивізії на Київщині, з якою у липні 1919 р. приєднався до повстанської групи Ю. Тютюнника. Станом на 16.08.1919 р. — начальник 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР, згодом — командир бригади Збірної Київської дивізії Дієвої армії УНР. Помер від сухот.

    Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1927. — Ч. 1. — С. 57; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28.


    ГРИШКО Михайло

    (?—?) — повстанський отаман.

    Член Української партії соціалістів-революціонерів. З кінця 1918 р. до травня 1919 р. — командир полку ім. Винниченка Дієвої армії УНР В травні 1919 р. (наказ 18.05.1919 р.) займався формуванням в районі чеських колоній Чесько-українського полку у складі Дієвої армії УНР (остаточно не був сформований).

    У 1920–1923 рр. перебував в запасі штабу Армії УНР.

    Жив на еміграції у Польщі. Загинув у Києві під час Другої світової війни.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 37. — С. 201–204.


    ГРИНЬ Юрій Сидорович

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Народився у Полтаві. Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1919 р. займав посаду волосного військового начальника. З 07.09.1919 р. перебував у резерві Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    Пузицький А Бої Сірих за Коросгень//За Державність. — Каліш. — 1930. - № 2. — С. 91–92; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1 — С. 287, 293–294; Смовський К Катинь і інші осередки/український комбатант. — Мюнхен. — 1956. — Ч. 4. — С. 19.


    ГРИШКО Іван Сафонович

    (25.03.1890 — після 1929) — полковник Армії УНР Народився у с. Вітків Томашівського повіту Холмської губернії. Закінчив кавалерійське училище, служив в 11-му уланському Чугуївському полку (Дубно), у складі якого брав участь у Першій світовій війні.

    У 1920–1921 рр. — старшина штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. У 1920-х рр. виїхав на Радянську Україну. У 1929 р. ув'язнений на Соловках. Батько літературознавця Василя Гришка.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 33; Українське Слою. — Київ. — 1994. — Кн. 3. — С. 672–673.


    ГРОХ-ГРОХОЛЬСЬКИЙ Яків Михайлович

    (?—1919/1920) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — поручик 101-го піхотного Пермського полку (Гродно). Останнє звання у російській армії — капітан.

    З середини вересня 1919 р. — командир 15-го пішого полку ім. Т. Г. Шевченка. Помер від тифу на початку Першого Зимового походу.

    Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. — Київ. — 1999. — С. 103–174.


    ГРУДИНА Григорій Омелянович

    (?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

    Закінчив військове училище (1909), вийшов підпоручиком до 43-го піхотного Охотського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (20.11.1915 р., за бій 10.10.1914 р.). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    Наприкінці 1917 р. — навесні 1918 р. — в. о. командира 43-го піхотного Охотського полку. З 10.09.1918 р. - помічник командира 26-го пішого Козелецького полку Армії Української Держави. З 15.12.1918 р. — начальник 9-ї пішої дивізії військ Директорії, згодом — Дієвої армії УНР. З 05.09.1919 р. — начальник 4-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР.

    Грудина Григорій, фото 1916 року (з приватної колещіі)

    02.10.1919 р. перейшов до білих. У складі Збройних Сил Півдня Росії та Російської армії П. Врангеля очолював окремий український партизанський загін. Зник безвісти під час одного з партизанських рейдів на Херсонщині навесні 1920 р.

    Янов М. Кіш УВК в Чернігові//Украінське Козацтво. — 1973. — Ч. 1(23). — С 15–19; Ч. 2(24). — С. 28-35; Янов М. Сторінка виправлень//За Державність. — Варшава — 1939. - № 9. — С. 240–242; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор. Варшава. — 1928. — Ч. 6. — С 34–39.


    ГУБА Нечипір Данилович

    (9.02.1892—?) — сотник Армії УНР.

    Губа Нечипір, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

    Народився на ст. Гришино Бахмутського повіту Катеринославської губернії.

    В російській армії — підосавул 2-го Чорноморського полку Кубанського Козацького війська.

    Станом на 27.06.1919 р. та 16.08.1919 р. — начальник школи підстаршин 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — у складі 3-го кінного полку. У 1921 р. — помічник із господарчої частини командира 4-го Ніжинського кінного полку ім. І. Сірка Армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1696. — Оп. 1. — Спр. 6. — С. 5; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 100. — С. 4.


    ГУБЕР Борис Олександрович

    (21.03.1891—5.02.1919) — командир авіаційного загону Армії Української Держави.

    Походив з дворян Московської губернії. Закінчив Псковський кадетський корпус, Віленське військове училище (1913), Військову школу льотчиків-спостерігачів (1916), Севастопольську військову авіаційну школу (1917). Служив у 20-му стрілецькому полку, на початку Першої світової війни був контужений, потім — льотчик-спостерігач 19-го авіаційного загону. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня за збитий ворожий літак у повітряному бою (24.08.1916). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    У 1918 р. служив в Одеському авіаційному дивізіоні Армії Української Держави. У листопаді 1918 р. з наказу гетьмана П. Скоропадського, на чолі авіазагону зі складу Одеського авіаційного дивізіону, відбув у розпорядження військового секретаріату Західно-Української Народної Республіки. Служив у складі Летунського відділу УГА, керував курсом підготовки старшин та підстаршин авіації. Загинув у м. Красне від вибуху під час випробування авіаційної бомби.

    Франко П. Летунський відділ УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів. — Ч. 11. — С. 9—11; Зеник Р. Дещо про літунство УГА//Український Скиталець. — 1922. — Ч. 13, С. 9–11; Авіаторьі — кавалеры ордена Св. Георгия и Георгиевского оружия периода Первой мировой войны 1914–1918 гг. — Москва. — 2006. — С. 93.


    ГУДИМА Віталій Авксентійович

    (3.02.1861-19.02.1929) — генерал-хорунжий Армії УНР.

    Народився у Полтаві. Походив зі спадкових дворян Полтавської губернії. Закінчив 4-ту Московську військову прогімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1880), вийшов підпрапорщиком до 54-го піхотного Мінського полку. З 1881 р. слркив у 63-му піхотному резервному батальйоні. З 30.08.1894 р. — капітан. 28.10.1900 р. при штабі Київської військової округи витримав іспит на заміщення вакантної посади повітового військового начальника. З 11.04.1908 р. — в. о. фрідріхштадтського повітового військового начальника. З 26.02.1909 р. — підполковник. З 19.08.1910 р. до 27.12.1917 р. — черговий штаб- офіцер управління начальника Віденської місцевої бригади. З 06.10.1913 р. — полковник.

    Гудима Віталій, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

    На українській службі з 29.05.1918 р.: на посаді ніжинського повітового військового начальника. 17.01.1919 р. виїхав до Києва, згодом — до Могилева-Подільського. З березня до серпня 1919 р. перебував у окупованому червоними військами Могилеві-Подільському. З 21.08.1919 р. — напосаді могилів-подільського повітового військового начальника. З 20.10.1920 р. — начальник мобілізаційного управління Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР.

    З 1923 р. жив на еміграції у Калішу, заробляв на життя малюванням ікон.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 232; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 31–32; Спр. 79. — С. 154–156;Оп. 2. -Спр. 652. -С. 39;Український Інвалід. — Каліш. — 1929. — Ч. 14–18. — С 78; Некролог//Табор. — Варшава. — Ч. 10. — С. 100.


    ГУДИМА Федір Авксентійович

    (1878-20.10.1966) — полковник Армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан Варшавської фортечної артилерії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    Згадується в деяких дослідженнях як командир 4-го Сірожупанного полку у 1918 р., однак за списками Військового міністерства Української Держави цю посаду обіймав полковник Михайло Гудима.

    З 20.11.1920 р. — начальник нагородної частини штабу Армії УНР.

    У 1943–1945 рр. — командир Східного кавалерійського відділу № 281 у складі сухопутних військ німецької армії (Вермахту). 19.03.1945 р. цей відділ увійшов до складу Української національної армії.

    З 1950 р. жив на еміграції у США, помер у Кепільсбурзі (Нью-Джерсі), похований у Баунд-Бруці.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Львів. — 2003. — С. 218, 496; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1966. - № 4–5. — С. 91.


    ГУКІВ Володимир Матвійович

    (1878—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Закінчив військове училище, Миколаївську академію Генерального штабу (1909, переведений 1914). У 1914–1916 рр. — старшийад'ютант штабу 41-го армійського корпусу. У 1917 р. — старший ад'ютант штабу 65-ї піхотної дивізії, помічник старшого ад'ютанта розвідчого відділу штабу Одеської військової округи, в. о. штаб- офіцера для доручень штабу 46-го армійського корпусу. З 26.10.1917 р. — начальник штабу 108-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    Демобілізований у лютому 1918 р. В Армії Української Держави не служив. З 02.01.1919 р. — у розпорядженні штабу Холмсько-Галицького фронту Дієвої армії УНР. З 20.01.1919 р. — начальник штабу 10-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР У березні 1919 р. залишився у зайнятій червоними Вінниці.

    Восени 1920 р. був мобілізований до РСЧА. Обіймав штабні посади у військах Київської військової округи. З 31.10.1922 р. — начальник штабу 2-го Кінного корпусу Г. Котовського. З 1926 р. — викладач Севастопольської зенітної школи. У 1931 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів), але незабаром був звільнений. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 4. — С. 12; Список лиц с высшим общим военным образованием состоящих на службе в РККА к 103.1923. — Москва. — 1923. — С. 62.


    ГУЛИЙ-ГУЛЕНКО Тиміш (Гуленко Андрій Олексійович)

    (10.1886 — після 1927) — генерал-хорунжий Армії УНР

    Народився у м Ново-Архангельськ Херсонської губернії. Закінчив Рішельєвську гімназію в Одесі (1907), Ново-Олександрівське сільськогосподарське училище (1911). Був мобілізований однорічником до 11-го саперного батальйону. Оскільки закінчення обов'язкового трирічного терміну військової служби припало на початок Першої світової війни, був підвищений до звання прапорщика та відправлений на фронт. У складі 11-го саперного батальйону (переформованого у грудні 1916 р. в 11-й інженерний полк) брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (04.03.1917 р.). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    Після Лютневої революції — один із організаторів українського руху на Румунському фронті. З листопада 1917 р. — начальник господарчого відділу управління технічних військ Українського Генерального штабу. Брав участь у вуличних боях проти більшовиків у січні 1918 р. у Києві. У квітні 1918 р. був призначений командиром інженерного полку 3-го Херсонського корпусу Армії УНР. Після приходу до влади П. Скоропадського був звільнений з посади як офіцер військового часу (тобто як такий, що не мав належної військової освіти). У листопаді 1918 р. перебував у Катеринославі, де очолив протигетьманське повстання. З грудня 1918 р. — начальник т. зв. Катеринославського Коша Дієвої армії УНР. 10.02.1919 р., під час відступу Катеринославського Коша до Бірзули, переїхав із частиною свого штабу до Кам'янця-Подільського, за що знаходився під слідством за самовільне залишення посади. З 12.06.1919 р. — штаб-старшина для доручень при військовому міністрі УНР. З 02.08.1919 р. — у розпорядженні начальника Головного штабу повстанчих військ УНР. 08.11.1919 р. з невеликим загоном повстанців пішов у партизанський рейд по тилах Збройних Сил Півдня Росії, дійшов майже до Катеринослава, де сформував кілька великих повстанських відділів. 12.02.1920 р. влився зі своїм партизанським загоном до рейдуючої у Першому Зимовому поході Дієвої армії УНР. Очолив Збірну Запорізьку дивізію (згодом — 1-а Запорізька дивізія), на чолі якої перебував до 10.11.1920 р. 10–11.11.1920 р. на чолі 365 повстанців прорвав бпьшовицький фронт та пішов у партизанський ^ейд в район Умані. Наприкінці грудня 1920 р. гув важко поранений у бою, змушений передати командування загоном сотнику Нестеренку та перейти Дністер. Був інтернований у Румунії. У жовтні—листопаді 1921 р. очолював т. зв. Бессарабську групу військ у Другому Зимовому поході, однак група не змогла перейти кордон.

    Гулий-Гуленко Андрій, портрет 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

    На початку червня 1922 р. нелегально перейшов радянський кордон та відправився до Одеси, де 17.07.1922 р. був заарештований ЧК. Майже три роки перебував під слідством, у радянській пресі публікувалося «покаяння» Гулого-Гуленка за свою службу УНР 02.03.1925 р. був засуджений до 10 років позбавлення волі. У 1927 р. звільнений за амністією. За власним бажанням виїхав до Донбасу на посаду агронома. Подальша доля невідома.

    Гулий-Гуленко Андрій, фото 1923 року (з архівно-слідчої справи)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 43. — С. 41: Державний історичний архів у Аьвові. — Ф 581 — Оп. 1. — Спр. 38, рапорт Гулого-Гуленка про партизанський рейд в Україні від 17.03.1921; Крат М. Вапнярська операція//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 66–80; О.Ш. Село Наливайки//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 8. — С. 64–75; Шпілінський О. Базар//За Державність — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 108–134; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002; Военный орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004. — С. 481.


    ГУРТОВЕНКО Харитон Власович

    (28.10.1886, за іншими даними 1891-25.09.1938) — начальник штабу дивізії Дієвої армії УНР.

    Походив із селянської родини с. Єрки Звенигородського повіту Київської губернії. У 1905 р. був мобілізований в армію до 176-го піхотного Переволочненського полку (Звенигородка). Перебуваючи на військовій службі, склав екстерном іспити за курс гімназії. Закінчив Тифліське військове училище (1911), служив у 117-му піхотному Ярославському полку (Рогачев). У 1914 р. витримав вступний іспит до Миколаївської військової академії, але не приступив до навчання у зв'язку з початком Першої світової війни. Брав участь у боях у складі свого полку. У 1916 р. був поступив до Військової академії Генерального штабу, закінчив два курси (1918). У 1917 р. — старший ад'ютант штабу 10-ї Сибірської стрілецької дивізії. Останнє звання у російській армії — капітан.

    03.07.1918 р. був зарахований на українську службу — на посаду начальника мобілізаційного відділу штабу 8-ї дивізії Армії Української Держави. З 03.04.1919 р. — начальник штабу 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 04.06.1919 р. до кінця серпня 1919 р. — начальник штабу 4-ї Холмської (згодом — Сірожупанної) дивізії Дієвої армії УНР.

    Восени 1919 р. повернувся в Україну, де був мобілізований до РСЧА. У 1920 р. звільнився з військової служби як інвалід. Працював у Києві у радгоспі лісових господарств. У 1931 р. був залучений на військово-викладацьку роботу, працював воєнруком електрокомбінату, кількох технікумах та інститутах. З 1932 р. — воєнрук Ніжинського педагогічного інституту. З 1933 р. — головний воєнрук навчальних закладів Ніжина. У 1937 р. звільнився з лав РСЧА, працював робітником Миронівської бурової партії «Укркомунбудтрест». 31.05.1938 р. був заарештований за звинуваченням у причетності до української військово-націоналістичної організації. Винним себе не визнав. 21.09.1938 р. був засуджений «трійкою» до розстрілу Страчений у Чернігові.

    ЦДАГПОУ. — Ф. 263. — Спр. 67102-фп. — архівно- слідча справа Гуртовенка X. В.; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 55-зв. — 56; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1936. - № 6. — С. 13–64; Варшава. — 1937. - № 7. — С. 9-56; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 6. — С. 29.


    ГУСАРЕНКО

    (?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — підпоручик.

    З 29.11.1917 р. — командир 13-го пішого козацького Українського (Київського) полку 4-ї Української дивізії 2-го Січового Запорізького корпусу 3 14.02.1919 р. — старшина для доручень штабу Південно-Західного району Дієвої армії УНР. З 24.04.1919 р. — начальник бердичівського загону Дієвої армії УНР Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 62; Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 28; Ф. 4061. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 4-7; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 35–36, 39.


    ***

    Офіцери 1-го Українського козацького полку ім. гетьмана Б. Хмельницького з начальниками дивізії та корпусу, до складу яких входив полк; Південно-Західний фронт, вересень 1917 року (фото з приватної колекції)


    Учасники та гості III Всеукраїнського військового з'їзду на Софійській площі, Київ, кін. жовтня 1917 року. Посередині — С. Петлюра та М.Грушевський, праворуч — офіцери французької, бельгійської та румунської військових місій, ліворуч — офіцери-українці російської армії — учасники з'їзду (ЦДАКФДУ)


    Д


    ДАВИДОВИЧ

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    З 21.02.1918 р. сформував у Білій Церкві добровольчий загін для боротьби проти більшовиків. З 19.12.1918 р. — начальник протибільшовицького фронту на ділянці Білгород — Суми. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 41. — С. 14–15.


    ДАЇН Олександр

    (?-?) - полковник медичної служби Армії УНР.

    Даїн Олександру фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

    У 1917 р. — дивізійний лікар 1-ї Української (104-ї пішої) дивізії 1-го Українського корпусу. У 1918 р. — дивізійний лікар 2-ї пішої дивізії Армії Української Держави. у першій половині ІУІУ р. — корпуснии лікар 1-го Подільського корпусу Дієвої армії УНР. З 07.05.1919 р. — корпусний лікар 1-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР. З 02.06.1919 р. — дивізійний лікар 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. У 1920 р. перебував у резерві Військово-санітарної управи Військового міністерства УНР. З 1923 р. жив на еміграції у Калішу.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 652. — С. 44.


    ДАНИЛЕВИЧ Микола Казимирович

    (12.04.1885 — після 1931) — підполковник Армії УНР.

    Народився у Ковно. Закінчив Оренбурзький Неплюївський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1906), вийшов підпоручиком до 32-ї артилерійської бригади (Рівне). У 1907 р. перевівся до 5-ї артилерійської бригади (Житомир). У 1914 р. склав іспит на вступ до Імператорської Миколаївської військової академії. З 18.07.1914 р. — обер-офіцер 58-ї артилерійської бригади. З 17.04.1915 р. — капітан. 07.08.1915 р. у складі бригади Новогеоргіївської фортеці потрапив до німецького полону.

    У листопаді 1918 р. повернувся з полону в Україну. З січня 1919 р. — старшина для доручень управління начальника артилерії 1-го Волинського корпусу Дієвої армії УНР. З 07.02.1919 р. — старшина для зв'язку закордонного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 02.10.1919 р. — старшина для доручень 8-ї Запорізької гарматної бригади Дієвої армії УНР. З 18.03.1920 р. — помічник начальника закордонного відділу Генерального штабу УНР.

    У 1921 р. працював на будівництві Індоєвропейського телеграфу. У березні 1923 р. повернувся в Україну. З 1923 р. працював рахівником у с. Кодри, Макарівського району. Заарештований 20.02.1931 р. за звинуваченням у роботі на користь розвідки УНР, ні в чому не зізнався. 07.07.1931 р. був засуджений до 5 років заслання на Півночі. Подальша доля невідома.

    Данилевич Микола, фото 1930 року (з архівно- слідчої справи)

    ЦДАГПОУ — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 62745. — Архівно-слідча справа Данилевича М. К.; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37. — С 457; Спр. 155. — С 210; Спр. 169. — С. 150-зв.


    ДАНИЛЕНКО

    (?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Командир 3-го пішого полку 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР у серпні 1919 р

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28.


    ДАНИЛЕВСЬКИЙ Іван Костянтинович

    (25.09.1880-?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Закінчив кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1901), вийшов підпоручиком до 9-ї артилерійської бригади (Полтава), у складі якої брав участь у Російсько-японській та Першій світовій війнах. Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — полковник.

    З 18.06.1918 р. — командир дивізіону (згодом — полку) 11-ї гарматної бригади Армії Української Держави. З 11.05.1919 р. — представник начальника військових комунікацій Дієвої армії УНР у штабі Північної групи. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 143; Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 10. — С. 8.


    ДАНИЛЬЧУК Олександр Миколайович

    (24.09.1877—?) — полковник Дієвої армії УНР.

    Походив із родини статського радника, спадкового дворянина Подільської губернії. Закінчив Полоцький кадетський корпус, Миколаївське кавалерійське училище (1897), вийшов корнетом до Приморського драгунського полку (с. Раздольне, Приморської області). З 03.03.1899 р. — помічник начальника відділу кадру кавалерійського запасу Приморського драгунського полку. З 08.12.1901 р. — в. о. начальника відділу кадру кавалерійського запасу цього ж полку. З 15.01.1903 р. начальник нестройової команди кадру кавалерійського запасу цього ж полку. 17.07.1903 р. вийшов у запас. 04.02.1904 р. у зв'язку з початком Російсько- японської війни був мобілізований до Приморського драгунського полку. З 10.09.1904 р. був приділений до управління військових сполучень штабу Манджурських армій. 13.12.1905 р. звільнився у запас у званні штабс-ротмістра. 19.07.1914 р. був мобілізований до Приморського драгунського полку. З 22.01.1915 р. — полковий ад'ютант. 19.06.1915 р. був нагороджений

    Георгіївською зброєю за кінну атаку на чолі ескадрону (29.11.1914 р.). З 04.09.1915 р. — старший ад'ютант штабу Усурійської кінної бригади. Останнє звання у російській армії — ротмістр.

    У лютому — поч. березня 1919 р. — начальник Чорноморської дивізії Дієвої армії УНР, командувач Східного (Київського) фронту Дієвої армії УНР. З 18.08.1919 р. — командир 3-го Січового запасного полку Дієвої армії УНР, що мав бути сформований у Проскурові. З листопада 1919 р. — український військовий представник у Варшаві. У жовтні 1920 р. — січні 1921 р. у складі делегації УНР брав участь у переговорах у Ризі між Польщею та Радянською Росією щодо укладення мирного договору Подальша доля невідома.

    РГВИА — Ф 409. — Оп. 1. - п/с 60-057; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 72–77; Абызов Ю Русское печатное слово в Латвии// Балтийский архив. — Таллинн. — 1994. — Т. 2. — С. 63; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 457.


    ДАНЧЕНКО (Дехніч-Данченко) Микола

    (?—?) — повстанський отаман.

    Останнє звання у російській армії — капітан.

    Восени 1917 р. — виборний командир 25-го Туркестанського стрілецького полісу. З початку березня 1918 р. — адютант коменданта Києва У листопаді—грудні 1918 р. — начальник: 2-ї Дніпровської Повстанчої дивізії військ Директорії. Після її розформування — начальник: штабу Окремої Дніпровської дивізії Дієвої армії УНР. З 22.01.1919 р., після того, як був арештований П. Болбочан та захворів на тиф О. Волох, став в. о. командувача Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. Обіймав цю посаду до 18.03.1919 р. 21.03.1919 р. — член т. зв. Революційної ради у Вапнярці, після провалу заколоту зник. 01.12.1919 р. був призначений С. Петлюрою отаманом повстанських військ на Волині Невдовзі разом з отаманами Волохом та Божком проголосив у Любарі створення Волинської революційної ради, яка стояла на прорадянській позиції. 01.01.1920 р. залишив загін отамана Волоха. Подальша доля невідома (за деякими даними, загинув при спробі втечі з загону Волоха).

    Зелінський В. Синьожупанники. — Берлін. — 1938. — С. 41–43; Тютюнник Ю. Зимовий похід. — Львів. — 1922; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1927. — Ч. 1. — С. 11; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 262, 263; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 91, 238.


    ДАРАГАН Юрій Юрійович

    (16.03.1894-17.03.1926) — сотник Армії УНР. Український поет і літератор. Народився на Херсонщині. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

    Дараган Юрій, фото 1924 року (з фондів ЦДАВОУ)

    В українській армії з 1917 р. З лютого 1919 р. - командир 8-го кінного Українського полку 2-ї кадрової кінної дивізії (з кінця березня 1919 р. — 30-й кінний Український полк 5-ї дієвої кінної дивізії). У 1920–1922 рр. — старшина

    Спільної юнацької школи. У 1921–1922 рр. входив до редакції журналу «Веселка», який видавали старшини Дієвої армії УНР у Калішу.

    У 1922 р. виїхав до Чехо-Словаччини, де вчився в Українському високому педагогічному інституті у Празі. Помер від сухот, похований на Ольшанському цвинтарі у Празі.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 94; Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Каліш. — 1935. — Ч. 5. — С. 209–226; Білон П. Спогади. — Пітсбург. — 1952. — С. 138–139; Атом серця — Київ. — 1992. — С. 260–262.


    ДАЦЕНКО Володимир Дмитрович

    (1874—?) — підполковник Армії УНР.

    Закінчив артилерійське учили ще (1895). Станом на 01.01.1910 р. — капітан 12-го артилерійського парку (Вінниця). На чолі 3-го Заамурського паркового артилерійського дивізіону брав участь у Першій світовій війні. З 09.06.1917 р. — підполковник.

    У 1917 р. служив у 113-й піхотній дивізії (українізована 03.12.1917 р.). У 1918 р. — командир паркової групи 5-ї важкої артилерійської бригади Армії Української Держави.

    У 1919 р. — у складі Північно-Західної армії генерала Юденича. Станом на грудень 1919 р — командир 3-го парку 1-го окремого легкого артилерійського дивізіону цієї армії.

    У 1920 р. — начальник Могилів-Поділь- ського артилерійського складу Армії УНР. З 03.10.1920 р. — начальник рухомого артилерійського склепу (складу) Армії УНР. У 1921 р. був приділений до штабу Запасних військ Армії УНР. У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С 34–55.


    ДАЦЕНКО Іван Дмитрович

    (04.01.1867-15.12.1918) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Закінчив Ярославську військову прогімназію, Київське піхотне юнкерське училище (1886), служив у 36-му піхотному резервному кадровому батальйоні. Станом на 01.01.1910 р. — капітан 2-го Івангородського фортечного полку. З 26.02.1910 р. — підполковник 71-го піхотного Белевського полку. З 29.03.1915 р. — полковник, командир 179-го піхотного Усть-Двинського полку. У 1917 р. — командир бригади 20-ї Сибірської стрілецької дивізії. З осені 1917 р — генерал-майор, начальник 113-ї піхотної дивізії. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 23–24.08.1914 р.).

    З 08.06.1918 р. — начальник 13-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 02.07.1918 р. — помічник начальника 9-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 03.12.1918 р. — начальник цієї дивізії та командувач військ, що боролися проти військ Директорії. Загинув від рук повстанців на станції Дарниця під Києвом.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73; Янів М. Сторінка виправлень//За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9. — С. 240–242; Список подполковникам на 1913. — СПб. — 1913. — С. 835


    ДАШКЕВИЧ Роман Іванович

    (06.12.1892-11/12.01.1975) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

    Народився у м. Тустановичі Бориславського повіту Галичини. Закінчив гімназію у Перемишлі, навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У 1913 р. був організатором українського молодіжного товариства «Січові Стрільці-ІІ». З 1914 р. служив старшиною артилерії в австро-угорській армії. У 1915 р. потрапив до російського полону

    У 1917 р. став одим із організаторів Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. 18.11.1917 р. виїхав до Дарницького табору військовополонених австро-угорської армії, де набрав перших 22 добровольців до куреня. 19.01.1918 р. сформував кадри батареї Січових стрільців. З кінця лютою 1918 р. — командир 1-ї батареї Січових стрільців при 4-му (1-му) Січовому полку військ Центральної Ради. Після розформування батареї німцями (30.04.1918 р.) разом із кадрами січовиків- артилерістів виїхав до Запорізької дивізії, де сформував з галичан 4-ту батарею Запорізького легкого гарматного полку. Наприкінці вересня 1918 р, після дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців, виїхав на чолі батареї до Білої Церкви, місця формування загону. З 21.11.1918 р. — командир Гарматного полку Січових стрільців військ Директорії, розгорнутого на базі 1-ї Січової батареї. З середини січня 1919 р. і до розформування Корпусу Січових стрільців 06.12.1919 р. — начальник Гарматної бригади Січових стрільців Дієвої армії УНР.

    Дашкевич Роман, фото 1918 року (Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965)

    З 1920 р. жив у Львові. У 1943 р. виїхав до Австрії, помер у м. Куфштайн.

    Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1975. Ч. 5. — С. 51–52.


    ДАШКЕВИЧ-ГОРБАЦЬКИЙ Володислав Володиславович

    (16.08.1879 — після 1935) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Дашкевич-Горбацький Володислав, фото 1918 року (За Державність. — Варгиава. — 1939. — Ч. 9)

    Народився у м. Обухів Київської губернії, походив із дворян. Закінчив Кременчуцьке реальне училище, Московське піхотне юнкерське училище (1899), вийшов підпоручиком до лейб-гвардії Литовського полку Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1905). З 28.11.1907 р. служив на штабових посадах у штабі Гвардійського корпусу. У 1917 р. — генерал-майор, начальник 21-ї піхотної дивізії.

    Один із організаторів приходу до влади гетьмана П. Скоропадського 29.04.1918 р. Згодом — начальник Штабу Ясновельможного Пана Гетьмана. З 27.06.1918 р. — генеральний старшина для доручень при гетьмані П. Скоропадському.

    Після протигетьманського повстання виїхав до Одеси, звідки у березні 1919 р. переїхав до Туреччини. Отримав відмову А. Денікіна у співпраці через попередню службу у гетьмана П. Скоропадського. Восени 1919 р. приїхав на Далекий Схід у розпорядження адмірала Колчака, брав участь у т. зв. Сибірському Льодовому поході (відступі білих армій Східного фронту з Волги на Далекий Схід). З 06.06.1920 р. перебував у розпорядженні головнокомандувача всіх збройних сил Російської Східної окраїни генерала Дітеріхса.

    З 1922 р жив на еміграції у Німеччині. Шукав контактів з українськими колами та, зокрема, опублікував у ч. 5 збірника «За Державність» (1935 р.) великий нарис про свого предка — «Про походження Остапа Дашковича (3 нагоди 400 роковин з дня смерти)».

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 43-зв. — 44; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 61, 62, Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Волков Е. В, Егоров Н. Д., Купцов И. В. Белые генералы Восточного фронта гражданской войны. — Москва. — Русский путь. — 2003. — С. 84.


    ДВОРЕНКО-ДВОРКІН Анатолій

    (?—?) — полковник Армії УНР.

    За спогадами старшин української армії в російській армії мав чин унтер-офіцера, однак документальних підтверджень цього не знайдено.

    У грудні 1918 р. — лютому 1919 р. — начальник артилерії Південно-Західного району Дієвої армії УНР. З 17.02.1919 р. — помічник начальника артилерії Південно-Західного району (згодом — Північна група) Дієвої армії УНР. У другій половині 1920-го р. — командир панцерного потягу «Кармелюк» Армії УНР. У 1921–1923 рр. — приділений до штабу Армії УНР. Подальша доля невідома

    ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 10; Пузицький А. Бої Сірих за Коростень//За Державність. — Каліш. — 1930. - № 2. — С. 95.


    ДЕЙНЕКО Іван

    (?—?) — командир полку Дієвої армії УНР

    Останнє звання у російській армії — капітан. З квітня 1918 р. — командир сотні 3-го Сірожупанного полку. З 19.11.1918 р — командир 3-го Сірожупанного полку військ Директорії. З вересня 1919 р. — командир 5-го полку Січових стрільців військ Директорії. У грудні 1919 р був інтернований польською владою у Рівному. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 90. — С. 1-зв. — 2; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1, - С. 72–117.


    ДЕЛЬВІҐ Сергій Миколайович

    (04.07.1866–1944) — генерал-полковник Дієвої армії УНР.

    Походив із дворян Москви. Закінчив 2-й Московський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1884), служив у кінному взводі 2-ї резервової артилерійської бригади. Згодом закінчив Михайлівську артилерійську академію за 1-м розрядом, Офіцерську артилерійську школу. З 12.12.1891 р. служив курсовим офіцером Офіцерської артилерійської школи. Брав участь у Російсько-японській війні. За бойові заслуги був нагороджений Георгіївською зброєю. З 15.05.1906 р. — помічник начальника Офіцерської артилерійської школи. З 24.01.1909 р. — генерал-майор, начальник 24-ї артилерійської бригади. Був широко відомий серед російських військових кіл як автор ґрунтовних наукових досліджень з артилерійської справи. З 26.01.1914 р — інспектор артилерії 9-го армійського корпусу. З 09.01.1915 р. — генерал-лейтенант. З 19.04.1915 р. — комендант фортеці Перемишль. З 01.06.1915 р. перебував у розпорядженні головнокомандувача Південно- Західного фронту. З 20.10.1915 р. — командувач 40-го армійського корпусу. З 20.04.1916 р. — інспектор артилерії армій Південно-Західного фронту. Під час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Білого Орла з мечами, орденом Святого Георгія IV ступеня (25.09.1914 р, за бій 13.08.1914 р.).

    У листопаді 1917 р вступив на українську службу за особистим проханням С. Петлюри: залишався на посаді інспектора артилерії Південно-Західного фронту, що мав бути перетворений на Український фронт. З грудня 1917 р. — головний інспектор артилерії військ Центральної Ради, згодом — Дієвої армії УНР та Армії Української Держави. З 01.06.1919 р. — керівник української мирної делегації у Польщі. З серпня 1919 р — повноважний представник УНР у Румунії. З 10.02.1921 р — за сумісництвом член Вищої військової ради УНР. За постановою Гонорової ради Армії УНР від 03.08.1921 р. був підвищений до звання генерал-полковника

    Дельвіг Сергій, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1934. — Ч. 4)

    У 1944 р. виїхав із Румунії до Єгипту. Помер та похований у Каїрі.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 651. — С 39, 48, 49; Список генералов 1913. — СПб. — 1913. — С. 540; Дельвіг С. Нариси з натури//Табор. — Варшава. — 1927. — Ч. 3. — С. 66–69; Вдовиченко О. Українська військова еміграція в Румунії//Український Комбатант. — На Чужині. - 1956. — Ч. 4. — С. 20–21; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. ^ 2004. -С. 96, 141, 212, 218.


    ДЕМКІВ-ЧАЙКІВСЬКИЙ Антон Костянтинович

    (13.07.1887—?) — полковник Армії УНР Народився у м. Старокостянтинів. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    Станом на 13.03.1922 р. служив у 2-й Волинській дивізії Армії УНР У боях був тяжко поранений, втратив ліве око та погано бачив на праве.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 927. — С 39–42; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 17


    ДЕРКАЧ Михайло

    (06.1882—5.09.1963) — адміністративний підполковник Армії УНР.

    Родом з м. Лубни на Полтавщині.

    Деркач Михайло, фото 1950-х років (Бюлетень Союзу бувших українських вояків у Канаді. — Торонто. — 1960)

    У 1918 р. служив в Окремій Запорізькій дивізії Армії УНР та Армії Української Держави. У 1920 р. — урядовець та історіограф 3-ї Залізної дивізії. У 1921–1923 рр. був видавцем таборової газети «Залізний Стрілець» та літературного журналу «Веселка».

    У 1924–1944 рр. перебував на еміграції у Польщі, у м. Катовице, займався активною громадською діяльністю. З 1950 р. мешкав на еміграції у США. Помер у м. Лос-Анджелес, похований на цвинтарі м. Голлівуд.

    Вісті братства колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української Національної Армії. — Мюнхен — 1963. — Ч. 111. — С. 111; Вісті Комбатанта. — Нью- Йорк. — 1964. — Ч. 1


    ДЗЮБЕНКО Юрко Олексійович

    (30.03.1893-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Київ. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    На службі в Дієвій армії УНР з 1919 р. У 1920–1922 рр. — старшина 17-го легко-гарматного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 12


    ДИШЛЕВИЙ Никифор Романович

    (09.02.1892-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у с Серденівка Черкаського повіту Київської губернії. Закінчив Коростишевську учительську семінарію, 1-шу Київську школу прапорщиків (29.06.1915 р.). З 13.08.1915 р. — молодший офіцер та полковий ад'ютант 2-го Заамурського прикордонного полку За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира ГУ ступеня з мечами та биндою, відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан (з 13.10.1916 р.).

    З 07.11.1917 р. — командир батальйону 4-го Георгіївського Сердюцького полку ім. І. Богуна військ Центральної Ради. З 01.01.1918 р. — командир цього полку, одночасно — помічник особливого коменданта Києва М. Ковенка. З 09.02.1918 р. — командир сотні у 2-му Запорізькому курені військ Центральної Ради. З березня 1918 р. — начальник інспекторського відділу штабу губернського коменданта Київщини. У 1918–1919 рр. обіймав посади помічника начальника охорони київських залізниць та начальника Правобережної залізниці. З грудня 1919 р. перебував у складі Збірної Київської дивізії, з якою брав участь у Першому Зимовому поході. З червня 1920 р. — начальник контррозвідки 4-ї Київської дивізії Армії УНР.

    17.06.1923 р. разом з Юрком Тютюнником повернувся в Радянську Україну. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 823. — С 14–15; Середа М. Отаман Юрко Тютюнник//Аітопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 10. — С. 15–17; Тарнавський А. Історія 4-го Запорізького полку їм. І Богуна//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 2. — С 18.


    ДИМАР Федір Олексійович

    (07.10.1888-197?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Миргород. Останнє звання у російській армії — капітан інженерних військ.

    У 1919 р. — помічник командира Окремої інженерної сотні Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. У 1920–1923 рр — старшина інженерного куреня 3-ї Залізної дивізії, потому — 6-го інженерного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

    У 1920-і рр. у Польщі прийняв священницький сан. У 1950—70-х рр. мешкав у Сполучених Штатах Америки.

    ЦДАВОУ. - ф 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 9; Ященко М. Що то було?//За Державність. — Каліш. — 1930. — № 2. — С. 125–136.


    ДІДЕНКО Анатолій Михайлович

    (28.07.1874 — після 1930) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Походив з Чернігівщини. Закінчив Псковський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1894), служив у 81-му піхотному Апшеронському полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1902), служив на штабових посадах у Кавказькій військовій окрузі. З 1908 р. — начальник штабу Михайлівської фортеці. З 1911 р. — полковник. З липня 1914 р. — начальник штабу 80-ї піхотної дивізії. Згодом — начальник штабу 23-ї піхотної дивізії. З 20.06.1917 р. — начальник штабу 6-го Кавказького корпусу. Останнє звання у російській армії — генерал-майор (з 06.12.1916 р.)

    З листопада 1917 р. — начальник 123-ї піхотної дивізії, яка була українізована. З 27.06.1918 р. — в. о. начальника 15-ї пішої дивізії Армії Української Держави.

    У листопаді 1918 р. у складі 8-го Катеринославського корпусу брав участь у т. зв. Катеринославському поході до Криму на з'єднання з Добровольчою армією. Був приділений до штабу Кавказької армії ЗСПР.

    У березні 1920 р. на Північному Кавказі потрапив у полон до червоних. З червня 1920 р. — на службі в РСЧА: викладач командних курсів 9-ї армії. З листопада 1920 р. — на штабових посадах у Біломорській військовій окрузі. З 31.05.1921 р. — інспектор Московського управління військово-навчальних закладів. З 20.06.1921 р. — завуч та помічник начальника Вищої школи маскування. Станом на 1930 р. — викладав в Інституті комуністичного виховання у Москві (за даними ОДПУ був «цілком радянською людиною»). Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 651. — С. 47; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу, складений 21.11.1918. — С. 42-зв. — 43; Список лиц с высшим общим военным образованием состоящих на службе в РККА к 1.03.1923. — Москва. — 1923. — С. 68; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914.


    ДІДЕНКО Іван Іванович

    (10.01.1879-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Єлісаветград. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 02.03.1921 р. був приділений до штабу 16-ї бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Дієвої армії УНР.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. С. 100; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 16.


    ДІДКОВСЬКИЙ (Лазаренко-Дідковський) Максим Вячеславович (Макс Мечіславович)

    (1887 — після 1941) — полковник Армії УНР.

    Походив із дворянської родини Києва Закінчив Київську гімназію, Санкт-Петербурзьке піхотне юнкерське училище (1906), вийшов підпоручиком до 178-го піхотного Венденського полісу (Рига). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1913), відбув обов'язковий ценз командування ротою у 2-му Фінляндському стрілецькому полку (Гельсингфорс), у складі якого вирушив на Першу світову війну. З серпня 1914 р. — молодший ад'ютант штабу 1-ї Фінляндської стрілецької дивізії. З січня 1915 р. — старший ад'ютант штабу тієї ж дивізії. З жовтня 1915 р. — ад'ютант штабу 40-го армійського корпусу. З осені 1916 р. — помічник начальника оперативного відділення штабу 8-ї армії. З весни 1917 р. — помічник начальника оперативної частини штабу Південно-Західно- го фронту. Останнє звання у російській армії — підполковник. У квітні 1918 р. демобілізувався, виїхав до Фінляндії. У червні 1918 р. разом із родиною прибув до Києва.

    З 09.07.1918 р. — 2-й штаб-старшина і начальник дислокаційної частини оперативного відділу Генерального штабу Української Держави. У січні—лютому 1919 р. — помічник начальника штабу Холмсько-Галицького фронту Дієвої армії УНР. Станом на 03.03.1919 р. — начальник мобілізаційного відділу штабу Дієвої армії УНР. Станом на 09.1919 р. — 2-й помічник начальника Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР, станом на 25.02.1920 р. — начальник Головного управління Генерального штабу УНР. 24.04.1920 р. підписав від імені УНР (разом із генералом В. Сінклером) польсько-українську військову конвенцію. У жовтні 1920 р. як військовий експерт уряду УНР був відправлений на Ризькі переговори між польським і балтійськими урядами з одного боку та урядом Радянської Росії з іншого. Після закінчення переговорів у Ризі повідомив уіфаїнський уряд, що не може повернутись до Польщі через брак коштів. Після доповіді 14.05.1921 р. про цю справу Головному Отаману С. Петлюрі той особисто позичив М. Дідковському 9200 нім. марок. Однак полковник до Польщі не переїхав, залишившись у Ризі.

    Дідковський Максим, фото 1940 року (Абьпов Ю. Русское печатное слово в Латвии//Балтийский архив. — Таллинн. — 1994. — Т. 2)

    Дідковський Максим, фото 1913 року (з приватної колещії)

    Наприкінці 1921 р. придбав у центрі Риги приміщення, де відкрив книжковий магазин. З 1925 р. займався книговиданням, зокрема видавав російську емігрантську літературу, через що став відомий як культурний діяч білоеміграції. Разом із тим, займався друком українських видань, зокрема виданням листівок (найбільш відомою була серія з українськими гетьманами, що мала широкий попит у Польщі та Галичині).

    На початку 1940 р., після окупації Латвії радянськими військами, був заарештований НКВС. У вересні 1940 р. був засуджений до страти, але 22.03.1941 р. присуд було замінено на 10 років виправно-трудових робіт. Загинув у концтаборі в Радянському Союзі.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 482. — С. 44; Спр. 37. — С. 201–204; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 50-зв. — 51; Абызов Ю. Русское печатное слово в Латвии//Балтийский архив. — Таллинн. — 1994. — Т. 2. — С. 57–70



    ДІРІН Микола Олександрович

    (26.08.1875-?) — підполковник Армії УНР.

    Станом на 1.01.1910 р. — штабс-капітан 24-ї артилерійської бригади (м. Луга). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    У1920—1921 рр. — приділений до управління постачання 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 60.


    ДІТЕЛЬ Вукола Юстимович

    (07.03.1881-21.03.1976) — підполковник Армії УНР.

    Народився у с. Кожанка Липовецького повіту Київської губернії. Закінчив 5-ту Київську гімназію. У 1903 р. вступив однорічником 2-го розряду до 130-го піхотного Херсонського полку. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1907), вийшов до 75-го піхотного Севастопольського полку (Гайсин). З 1913 р. служив у 168-му піхотному Миргородському полку (Київ). У 1914–1915 рр. — командир роти 15-го запасного батальйону, обер-офіцер для доручень штабу Південно-Західного фронту. У грудні 1915 р. закінчив Офіцерський клас Петроградської військово-автомобільної школи. Згодом — начальник автогаража Південно-Західного фронту. З квітня 1916 р. — обер- офіцер для доручень при начальнику тилової автомайстерні. З лютого 1917 р. — обер-офіцер для доручень при Автосоюзі. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    З 16.12.1917 р. — помічник начальника автопанцерного відділу Військового міністерства Центральної Ради. Як командир броньовика брав участь у вуличних боях (січень 1918 р.) у Києві проти більшовиків. Після залишення Києва українськими військами був заарештований більшовиками та виведений на розстріл. Під час розстрілу був важко поранений, але вижив. 01.05.1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин (1-й випуск). Служив у Сердюцькій дивізії Армії Української Держави. У листопаді 1918 р. був відряджений на Кубань для закупівлі бензину. З січня 1919 р. — начальник матеріальної частини самохідної управи Військового міністерства УНР. У червні 1919 р. потрапив до польського полону. 15.09.1919 р. приватно повернувся в Україну, був членом Липовецької повітової народної управи. З квітня 1920 р. — знов на службі в Армії УНР. З 12.08.1920 р. — старшина для доручень Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. Після ліквідації таборів інтернованих вояків Армії УНР жив у Варшаві.

    У 1942–1944 рр. працював в Українському Червоному Хресті у Києві. У 1944 р. емігрував до Словаччини, у 1945 р. — до Німеччини, у 1951 р. — до США. Жив у Нью-Йорку. Помер у Нью-Йорку, похований на православному цвинтарі у Баунд-Бруці.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 165. — С. 53–59; Спр. 606. — С. 7, 19–20; Монкевич Б. Дещо про співпрацю панцерних авт підчас оборони Київа в січні 1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 6. — С. 11–12; Некролог//Українське Козацтво. — 1976. — Ч. 2–3(36–37). — С. 68–70.


    ДОБРИЛОВСЬКИЙ Юрій Митрофанович

    (07.01.1891-11.07.1955) — полковник медичної служби Армії УНР.

    Закінчив медичний факультет Київського університету. 18.07.1914 р. був мобілізований до армії військовим лікарем.

    Добриловський Юрій, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

    З 30.12.1917 р. — молодший лікар полку ім. Сагайдачного військ Центральної Ради- 3 23.01.1918 р. — старший лікар цього ж полку. З 09.02.1918 р. — лікар Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. З 19.03.1918 р. — старший лікар 2-го Запорізького полку. З 31.12.1918 р. — старший лікар штабу Лівобережного фронту Дієвої армії УНР. З 27.01.1919 р. — старший лікар штабу Правобережного фронту. З 29.03.1919 р. — старший лікар Окремого стрілецького Запорізького куреня Дієвої армії УНР. З 12.06.1919 р. — старший лікар 9-го стрілецького полку 3-ї дивізії Дієвої армії УНР. З 06.08.1919 р. — дивізійний лікар 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. 25.10.1919 р. захворів на тиф. З 01.02.1920 р. — начальник санітарного відділу військової референтури Камянця-Подільського. З 19.03.1920 р. — помічник начальника Військово-санітарної управи Військового міністерства УНР. З 03.06.1920 р. — булавний старшина для доручень інспектора санітарної служби Армії УНР. З 28.09.1920 р. — начальник санітарної частини Армії УНР. З 01.06.1921 р. — помічник начальника санітарії Армії УНР. З 15.12.1921 р. — т. в. о. начальника санітарної частини Армії УНР.

    У 1922 р. емігрував до Чехо-Словаччини, працював лікарем. У 1935–1940 рр. очолював Спілку українських лікарів Чехо-Словаччини. Помер у Празі, похований на Ольшанському цвинтарі.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 168. — С. 99; Спр. 653. — С. 34–55; Українські лікарі. — Львів. — 1994. — Т. 1. — С. 75.


    ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Сергій Іванович

    (1874–1931) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Шпола Звенигородського повіту Київської губернії. Закінчив 3-тю Київську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1895), вийшов підпоручиком до 41-го піхотного Селенгінського полку (Дубно). У 1899–1901 рр. перебував у запасі. Згодом служив у 67-му піхотному Тарутинському полку (Замостя). З 1911 р. — в управлінні військових сполучень Київського району. Під час Першої світової війни був комендантом станцій Самбір, Городок, Чортків, Коломия, Луцьк, Шепетівка, Бердичів.

    У лютому 1918 р. у Бердичеві приєднався до українських військ, був призначений помічником завідувача перевезеннями Київського району. У 1918 р. був комендантом залізничного вузла у Києві. З 01.10.1918 р. — комендант ст. Рівне. З січня 1919 р. — представник управління військових комунікацій Дієвої армії УНР у ЗУНР. З початку квітня 1919 р. — завідувач військових комунікацій Гомельського району. З середини травня 1919 р. — начальник військових комунікацій УНР. 23.05.1919 р. потрапив у Радзивилові до польського полону.

    Перебуваючи в таборі для полонених, агітував за вступ до білогвардійської Північно- Західної армії генерала М. Юденіча. У вересні 1919 р. повернувся з польського полону й нелегально виїхав до Києва, де перебувала важко хвора дружина. Там вступив до Збройних Сил Півдня Росії, з якими відступав до Одеси. Згодом знов повернувся до Києва.

    У травні 1920 р., після вступу до Києва української та польської армій, знов з'явився у розпорядження штабу Армії УНР. 15.05.1920 р. був призначений старшиною для зв'язку в штабі польської військової залізниці, але вже 03.06.1920 р. був звільнений із цієї посади у зв'язку з протестами українських старшин через його проросійську діяльність у польському полоні.

    Повернувся в Радянську Україну. Був мобілізований до РСЧА, служив на посаді для доручень при начальнику військових сполучень РСЧА. З 1921 р. — комендант ст. Лозова. Наприкінці 1921 р. був демобілізований як колишній білогвардієць. Повернувся до Києва, працював різноробом у господарчій частині Всеукраїнської академії наук. У 1926 р. був зааршетований, та незабаром звільнений. Знову був заарештований у ніч з 8 на 9 вересня 1930 р. за звинуваченням в участі у контрреволюційній офіцерській організації (т. зв. справа «Весна»). 17.01.1931 р. був засуджений до розстрілу і страчений.

    ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1 — Спр. 7. — С. 3; Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 49. — С. 21–22; ДАСБу. — Ф. 6. — Спр. 67093-фп. — Т. 847. — архівно-слідча справа Добровольського С. І.; З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ//Справа «Всесоюзної військово-офіцерськоі контрреволюційної організації (справа «Весна» 1930–1931). — Київ. — 2002. — Ч. 1.


    ДОБРОТВОРСЬКИЙ Йосип Михайлович

    (6.11.1894 — після 1932) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Красне Подільської губернії. Походив із селянської родини. Закінчив Борисоглібську гімназію, 4-ту Московску школу прапорщиків (14.07.1915), у складі 500-го піхотного Інгульського полку брав участь у Першій світовій війні, з 21.08.1917 р — старший ад'ютант 125-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — поручик.

    З 14.03.1918 р. — комендант Центральної Ради у м. Жмеринка, з 14.05.1918 р. ад'ютант 14-го пішого Уманського полку Армії Української Держави, з 14.09.1918 р. ад'ютант штабу 4-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 5.01.1919 р. начальник муштрово- мобілізаційного відділу штабу 4-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР, з 19.02.1919 р. т. в. о. начальника штабу 4-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. 19.03.1919 р. уповноважений урядом УНР у справі повстання проти більшовиків на Уманщині. З 18.09.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР, а з 2.01.1920 р. начальник оперативного відділу Збірної Київської дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З 16.06.1920 р. начальник штабу 10-ї бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР, з 22.07.1920 р. помічник начальника штабу 4-ї Київської дивізії Армії УНР.

    У 1921 р. — начальник цивільного управління Партизансько-повстанського штабу Ю. Тютюнника. Учасник Другого Зимового походу 04–19.11.1921 р.

    17.06.1923 р. разом із Ю. Тютюнником повернувся в Радянську Україну. Тривалий час був ад'ютантом та близьким другом Ю. Тютюнника. З 1923 р. працював рахівником у фінансовому відділі Української кооперативної спілки у Харкові. Згодом — завідувач цього відділу. 01.03.1931 р. був заарештований у справі «Українського національного центру», під час слідства ніякої вини за собою не визнав. 05.02.1932 р. був засуджений до 5 років ув'язнення. Подальша доля невідома.

    ЦДАГПОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 58861. - архівно-слідча справа Добротворського Й. М.; Отмарштейн Ю. До історії повстанчого рейду ген. — хор. Ю. Тютюнника в листопаді 1921 р.// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 6. — С. 12–20; Яновський В. «За Україну, за її долю…»//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 172–191; Середа М. Отаман Юрко Тютюнник//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 10. — С. 15–17; Визвольні змагання очима контррозвідника (документальна спадщина Миколи Чеботаріва). — Київ. — 2003; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924 (Київ, 1990). — С. 59; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 366, 425; ЦДАВОУ — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 66. — С. 116–117.


    ДОБРЯНСЬКИЙ Агатон

    (23.02.1894-?) — сотник Армії УНР.

    Народився у с. Знесіня під Львовом. Закінчив старшиньку школу у м. Мункач. З серпня 1914 р. служив у Легіоні Українських січових стрільців. Станом на 01.01.1916 р. — четар 7-ї сотні Легіону. У вересні 1916 р. потрапив до російського полону. Останнє звання в австро-угорській армії — лейтенант.

    Навесні—влітку 1918 р. працював у Міністерстві закордонних справ УНР та Української Держави, був довіреною особою С. Петлюри. З 2.12.1918 р. — командир Уманського запасного полку військ Директорії. З 09.01.1919 р. — начальник 19-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР. 22.06.1919 р. отримав наказ про перебрання командування над 2-ю дивізією «Запорізька Січ» Дієвої армії УНР, але не зміг його виконати через спротив отамана дивізії Божка, повернувся у розпорядження штабу Дієвої армії УНР. З 10.08.1919 р. — комендант м. Вінниця. У жовтні 1919 р. — начальник Дністровської бригади Окремого корпусу кордонної охорони УНР. У 1920–1921 рр. — в Армії УНР не служив. Станом на 1922 р. — командир бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР.

    У 1922 р. повернувся на батьківщину. У жовтні 1943 р. вступив до 14-ї дивізії військ СС «Галичина». Подальша доля невідома.

    Добрянський Агатон, фото 1915 року (Українські січові стрікьці. — Львів. — 1936)

    ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 4–5; Ф. 5235. — Оп. 1. - Спр. 1 540. — С. 6–10; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1936. - № 6. — С. 60; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938 — № 8. — С 36, 60; 1939. - № 9. — С. 56, 57; Середа М. Отаман Божко//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 1. — С. 10–12; УСС, Українські січові стрільці. — Львів. — 1935 (репринт 1991). — С. 152; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 133.


    ДОВГАЛЬ Спиридон Микитович

    (31.10.1896-?) — підполковник Армії УНР. Родом із м. Носівка на Чернігівщині. Останнє звання у російській армії — поручик.

    Аовгаль Спиридон, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

    З січня 1919 р. — ад'ютант командира 1-го Синього полку Дієвої армії УНР 3 кінця квітня 1919 р — командир 1-го куреня 1-го Синього полку (згодом — 7-го Синього 3-ї Залізної стрілецької дивізії) Дієвої армії УНР 25.12.1919 р разом із частинами 3-ї Залізної дивізії потрапив до білогвардійського полону, але того ж дня зумів утекти.

    Довгаль Спиридон, фото 50-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

    Захворів на тиф, перебував у вінницькому шпиталі, звідки повернувся до Дієвої армії УНР. З 11.01.1920 р. служив у 4-й бригаді Армії УНР у Кам'янці-Подільському. Згодом — у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. З 10.01.1921 р. — командир 20-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. У 1930 р. закінчив економічно-кооперативний відділ Української господарської академії у Подєбрадах. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 67–72, Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 68— 101; Вишнівський О. Трагедія 3-ї дивізії Дієвої армії УНР. — Мюнхен — Дітройт. — 1963; Зубенко І. Наші лицарі й мученики. — Каліш. — 1923. — Ч. 2. — С. 32–33; Наріжний С. Українська еміграція. — Прага. — 1942. — С. 155


    ДОЛУД Андрій Данилович

    (1893-06.09.1976) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

    Народився у с. Плетений Ташлик Херсонської губернії. На військову службу вступив у 1914 р. Останнє звання у російській армії — поручик.

    У 1917 р. на III Всеукраїнському військовому з'їзді був обраний до складу Всеукраїнської ради військових депутатів, перебував у розпорядженні Військового міністра Центральної Ради. На початку листопада 1918 р. сформував в Одесі загін ім. І. Богуна, на чолі якого вирушив до Львова на допомогу Західноукраїнській Народній Республіці. Брав участь у боях за Львів, був командиром куреня у 6-й бригаді УГА, до складу якої влився загін ім. Богуна. Після переходу УГА через Збруч перейшов до Дієвої армії УНР. З кінця серпня 1919 р. — командир 1-го Гайсинського пішого полку ім. С. Петлюри. Учасник Першого Зимового походу: начальник штабу Дієвої армії УНР З 22.05.1920 р. — начальник 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР.

    Станом на 01.10.1922 р. — у безтерміновому відрядженні. Жив на еміграції у Польщі.

    У 1942 р. формально очолював так зване Українське визвольне військо, що формувалося у складі сухопутних сил німецької армії (Вермахту). З 1943 р. очолював т. зв. Запорізький загін (Ost-Nachschub-Bataillon 651) у складі Вермахту. У 1944 р. — член Козацького штабу генерала А. Шкуро, співробітничав із генералом А. Власовим. Після 1945 р. емігрував до Латинської Америки. Помер у Куритібі, Парана, Бразилія.

    Долуд Андрій, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 1; Спр. 923. — С. 41–44; Благодир О. Отаман Долуд// Стрілець. — Ч. 25 від 29.04.1919; Ч. 26. - 01.05.1919; Ч. 27. - 04.05.1919; Науменко Ю. Моя служба в 5-й Херсонській стрілецькій дивізії//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 165–180; Тютюнник Ю. Зимовий похід. — Львів. — 1922; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1939. — № 9. — С. 39, 47; Некролог//Українське Козацтво. — 1976. — Ч. 5(39). — С. 59–60; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Львів. — 2003. — С. 176, 496, 509; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью- Йорк. — 1976. — Ч. 5/6; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002.


    ДОМАРАДСЬКИЙ Андрій Васильович

    (15.03.1891-193?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у с. Журовіце Перемишльського повіту (Галичина). Закінчив класичну гімназію, навчався у Львівському університеті, закінчив австро-угорську військову школу у м. Єгерсдорф (6.12.1914). Служив у Легіоні Українських січових стрільців, 13.01.1917 р. у бою під Бережанами потрапив до російського полону. Останнє звання в австро-угорській армії — обер-лейтенант.

    З 21.09.1917 р. — старшина Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців військ Центральної Ради, з березня 1918 р. командир сотні 1-го полку Січових стрільців Армії УНР. З червня 1918 р. командир сотні у 2-му Запорізькому полку Армії Української Держави, з 16.08.1918 р. командир сотні Окремого загону Січових стрільців Армії Української Держави. 1.01.1919 р. командир 2-го куреня 1-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР, з березня 1919 р. командир 5-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР, а з 6.10.1919 р. начальник оперативного відділу штабу 10-ї дивізії Січових стрільців Дієвої армії УНР. 3 кінця жовтня до початку листопада 1919 р. тимчасово виконуючий обов'язки начальника 10-ї пішої дивізії Січових стрільців Дієвої армії УНР З 28.05.1920 р. — старшина штабу 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

    З 1922 р. мешкав на батьківщині. Помер у 1930-х рр.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 66. — С. 13–14.


    ДОПОЛОВИЧ (Деполович) Сергій

    (?—?) — полковник медичної служби Армії УНР.

    У 1917 р. — корпусний лікар 6-го армійського (згодом — 2-го Січового Запорізького) корпусу. Навесні 1919 р. — начальник санітарної частини Північної групи Дієвої армії УНР. Станом на 26.09.1919 р. — помічник начальника Військово-санітарного управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

    Сулковський Б. З історії формування 2-го Січового Запоріжського корпусу//Табор. — Варшава. — 1927. — Ч 4. — С. 71–87.


    ДОРОШКЕВИЧ Олександр Васильович

    (20.08.1874-12.01.1919) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Народився на Чернігівщині. Закінчив 2-й Московський кадетський корпус, Олександрівське військове училище (1895), вийшов підпоручиком до 41-ї артилерійської бригади.

    Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1904). Брав участь у Російсько-японській війні. Згодом служив на штабових посадах у Варшавській, Віленській та Приамурській військових округах.

    З 01.09.1911 р. — викладач Єлисаветградського кавалерійського училища. З 25.03.1912 р. — полковник Учасник Першої світової війни. З 27.06.1917 р. — генерал-майор, начальник: штабу XXXI армійського корпусу, з листопада 1917 р. — фактичний його командувач.

    Дорошкевич Олександр, фото 1918 року (ГАРФ)

    З 17.04.1918 р. — командувач Чернігівського (згодом — 5-го) корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. Після початку протигетьманського повстання був заарештований отаманом Палієм, командувачем військ Директорії на Чернігівщині. Утримувався у чернігівській в'язниці. 11.01.1919 р. штаб Дієвої армії УНР наказав новому командувачу 5-го Чернігівського корпусу В. Янченку негайно відправити генерала до Києва, але наказ не було виконано. Після захоплення Чернігова червоними був розстріляний більшовиками у чернігівській в'язниці.

    ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 74 — С. 41; Оп 2 — Спр. 39. -С. 151–152; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 43-зв. — 44; Янів М. Сторінка виправлень//За Державність. — Варшава — 1937. — Ч. 7. — С. 237; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914.


    ДОЦЕНКО Олександр

    (1897-07.06.1941) — підполковник Армії УНР.

    Народився на Полтавщині. Навесні 1915 р. закінчив Сорочинську семінарію, згодом — Віленське військове училище, яке у 1915 р. було евакуйоване до Полтави. У складі 107-го піхотного Троїцького полку брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

    З 15.12.1918 р. — старшина для доручень при Головному Отамані С. Петлюрі. У 1919–1922 рр. — особистий ад'ютант Головного Отамана С. Петлюри.

    Доценко Олександр, фото 1919 року (ЦДАКФДУ)

    У 1923–1924 рр. видав два томи (з п'яти запланованих) збірника документів «Літопис української революції». Помер та похований у Кракові.

    Доценко Олександр, фото 30-х років (з видання: У 50-річчя Зимового походу Армії УНР — Нью-Йорк. — 1973)

    Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924. — С. 66; Тризуб. — Нью-Йорк. — 1966. — Ч. 38. — С. 24; Майстренко І. Історія мого покоління. — Едмонтон — 1985. — С. 14.


    ДРОБІНСЬКИЙ Олександр Миколайович

    (?—?) — адміністративний підполковник Армії УНР.

    Закінчив 3-тю Київську гімназію, навчався у Київському військовому училищі (не закінчив).

    З 20.07.1918 р. — старший бухгалтер бюджетно-рахівничої управи канцелярії Військового міністерства Української Держави (статський радник). З 28.08.1919 р. — начальник відділу бюджетно-рахівничої управи канцелярії Військового міністерства УНР. З 19.03.1920 р. — начальник відділу бюджетно-рахівничого управління головного управління постачання УНР. З 09.06.1920 р. — т. в. о. начальника бюджетно-рахівничого управління головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. З 11.05.1921 р. — т. в. о. начальника бюджетно-рахівничого управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 903. — С. 27–28.


    ДРОЗДОВСЬКИЙ Левко Антонович

    (15.02.1869–1951) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Дроздовський Левко, фото 1918 року (з приватної колекції)

    Народився у м. Деражня Подільської губернії. Закінчив Керченську Олександрівську класичну гімназію, військово-училищний курс Київського піхотного юнкерського училища (1894), математичний факультет Новоросійського університету (Одеса). Служив у 32-й артилерійській бригаді (Рівне). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1904). Брав участь у Російсько-японській війні. З 1905 р. служив на штабових посадах у Кавказькій, Віленській та Туркестанській військових округах. З 05.02.1911 р. — помічник справовиробника Головного управління Генерального штабу. З 25.03.1912 р. — полковник. Учасник Першої світової війни. З 09.08.1917 р. — начальник штабу 3-го армійського корпусу. Був нагороджений Георгіївською зброєю (1916) та всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

    З 20.04.1918 р. — 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР, згодом — Української Держави. З 25.10.1918 р. - військовий агент Української Держави у Швейцарії. Після повалення гетьмана П. Скоропадського визнав владу Директорії. Станом на 09.05.1919 р. — військовий агент УНР у Швейцарії та Італії (Берн).

    З 1920 р. — на еміграції, 17 років жив у Абіссінії, з 1948 р. — у Перу. Помер та похований у м. Ліма (Перу).

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918 — С. 43-зв. — 44; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т. 2. — С. 428.


    ДУБОВИЙ Іван Костянтинович

    (07.12.1894-27.12.1956) — полковник Армії УНР.

    Народився у с. Галиця Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Закінчив Ніжинське комерційне училище, Миколаївське інженерне училище (14.05.1915), вийшов прапорщиком у розпорядження штабу XI російської армії. З 28.05.1915 р. служив у 1-й роті 22-го саперного батальйону. Під час Першої світової війни дістав всі бойові нагороди до ордена Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орден Святого Георгія IV ступеня — за бій 28.05–02.06.1916 р. під с. Гайворонка. Штабс-капітан з 17.09.1917 р.

    З 09.02.1918 р. — командир сотні ім. І. Мазепи 2-го Запорізького куреня військ Центральної Ради. З початку березня 1918 р. — командир 2-го куреня 2-го Запорізького полку

    Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 17.11.1918 р, після протигетьманського повстання, — комендант Харкова. З грудня 1918 р — командир 2-го Запорізького, а потім — 2-го Мазепинського полку 1-ї Республіканської дивізії Дієвої армії УНР. З 13.04.1919 р. — командувач Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. З кінця травня 1919 р. — командир 20-го Запорізького пішого ім. І. Мазепи полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: командир збірної бригади Запорізької дивізії, що складалася з піших полків Запорізького корпусу. У 1921–1922 рр — командир 1-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.

    З 1923 р. жив на еміграції у Франції. У 1932–1938 рр. очолював у Франції «Товариство Запорожців» та Союз лицарів Залізного Хреста. Помер на еміграції.

    Дубовий Іван, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 95-165; Дубовий І. Причинки до монографії отамана Волоха//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 9. — С. 12; Крат М. Вапнярська операція//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 66–80; О. Ш. Село Наливайки//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 8. — С. 64–75; Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк. — 1956; Андрух І. Січові стрільці у корпусі ген. Натієва//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 4. — С. 5-8; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002.


    ДУГЕЛЬНИЙ Грицько Макарович

    (20.11.1893-23.11.1921) — підполковник Армії УНР.

    Аугельний Грицько, фото 1920 року (ЦДАКФДУ)

    Походив із козаків Полтавської губернії. Закінчив Полтавське реальне училище, Олександрівське військове училище (01.02.1915). 25.02.1915 р прибув на поповнення до 190-го піхотного Очаківського полку, в його складі брав участь у Першій світовій війні. Був поранений та контужений, нагороджений солдатською відзнакою Святого Георгія IV ступеня. 07.03.1917 р. був переведений до 238-го запасного полку. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    З грудня 1918 р. командир 31-го пішого Роменського полку військ Директорії. У січні 1919 р. з кадрами 31-го Роменського полку влився до складу Залізнично-Технічного корпусу Дієвої армії УНР. Помічник командира 1-го Залізнично-Технічного полку Дієвої армії УНР. З 26.06.1919 р. і до листопада 1919 р. — командир 25-го (1-го) Залізничного полку Дієвої армії УНР. 21.10.1920 р. прибув у розпорядження штабу Армії УНР з території, зайнятої більшовиками. З 07.11.1920 р. — помічник начальника

    Морської фльоти і командир куреня Морської піхоти. Учасник Другого Зимового походу: командир комендантської сотні. Був важко поранений в останньому бою під с. Миньки 17.11.1921 р. Розстріляний під с. Базар.

    РГВИА. -Ф. 409. -Оп. І. -п/с 53-171; ЦДАВОУ — Ф. 1696 — фонд державного інспектора Залізнично-Технічного корпусу; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Ремболович І. Рейд 1921 року//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 156–171.


    ДУЛЕВИЧ Борис Пилипович

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 164-го піхотного Закатальського полку (Вітебськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    На початку 1919 р. — т. в. о. начальника штабу 1-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. 17.03.1919 р. був призначений у розпорядження начальника Коростеньської групи військ І. Феденяка-Білинського. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 82.


    ДУШЕНКО Михайло Савич

    (06.11.1875-?) — полковник Армії УНР.

    Походив із міщан Путивля Курської губернії. Закінчив 3-класне Путивльське міське реальне училище. На військову службу вступив 10.11.1892 р. однорічником 2-го розряду до 130-го піхотного Херсонського полку (Київ). Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1896), вийшов підпрапорщиком до 41-го піхотного Селенгінського полку (Дубно). 02.08.1904 р., під час Російсько-японської війни, був відряджений до Ляояну, з 13.09.1904 р. воював у складі 36-го Східно-Сибірського стрілецького полку.

    03.10.1904 р. був поранений у руку під час бою на Путилівській сопці. Штабс-капітан за бойові заслуги (з 20.04.1905 р.). 09.02.1906 р. повернувся на службу до 41-го піхотного Селенгінського полку, у складі якого в 1914 р. вирушив на Першу світову війну. За бій 13.11.1914 р. був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. З 06.10.1914 р. — полковник. З 12.01.1917 р. — командир 615-го піхотного Ківерецького полку.

    Душенко Михайло, фото 1905 року (Иллюстрированная летопись Русско-японской войны. — СПб. — 1904. — Выпуск 17)

    3 10.07.1918 р. — командир 1-го пішого Луцького полку Армії Української Держави, перебував на цій посаді і після протигетьманського повстання. З 17.05.1919 р. — начальник 18-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З кінця травня 1919 р. — у резерві старшин. Восени 1919 р. потрапив у полон до білих. Повернувся з полону (з Константинополя) 15.08.1920 р. З 01.09.1920 р. — начальник постачання Армії УНР. Станом на 27.03.1921 р. — виведений зі списків Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 944; ЦДАВОУ Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С 34–55.


    ДЯДИК Яків Іванович

    (?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — поручик 63-го піхотного Углицького полку. Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1918 р. — острозький повітовий військовий комендант. З 05.10.1918 р. — помічник командира Окремого Чорноморського Коша Дієвої армії УНР. Наприкінці 1918 р. — початку 1919 р. — начальник 1-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 15.02.1919 р. перебував у відпустці. Подальша доля невідома.

    Смовський К Окремий Чорноморський Кіш//За Державність. — Варшава — 1938. — Ч. 8. — С. 99–118; ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Он 1. — Спр. 1. — С 4–5; ЦДАВОУ. — Ф 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 8.


    ДЯДЮША Сергій Іванович

    (26.09.1870-23.05.1933) — генерал-поручик Армії УНР.

    Дядюша Сергій, фото 1918 року (ГАРФ)

    Походив із дворянської родини з Полтави. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училиіце (1889), служив у 2-й артилерійській бригаді, згодом перевівся до 35-ї артилерійської бригади. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1900). Обіймав штабові посади у Варшавській та Московській військових округах. З 13.11.1904 р. викладав у Московському піхотному юнкерському училищі. З 06.12.1908 р. — полковник. З 29.10.1908 р. — штаб-офіцер для доручень штабу Гренадерського корпусу. З 20.03.1913 р. — начальник штабу 1-ї Гренадерської дивізії. З 08.10.1914 р. — командир 2-го гренадерського Ростовського полку. 18.07.1915 був поранений (перебував на лікуванні до 28.09.1915 р.). З 12.01.1916 р. — в. о. начальника штабу 84-ї піхотної дивізії. З 07.01.1917 р. — начальник: 84-ї піхотної дивізії. З 10.03.1917 р. — начальник: штабу 4-го армійського корпусу. Під час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Святого Станіслава І ступеня та Георгіївською зброєю (29.01.1915 р., за бій 07.11.1914 р). З 02.01.1918 р. — начальник штабу 6-ї армії на Румунському фронті. 27.02.1918 р. був демобілізований у зв'язку з розформуванням армії. Останнє звання у російській армії — генерал-майор (з 10.04.1916 р).

    З 17.04.1918 р. — начальник Волинського (згодом — 1-го) корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 01.12.1918 р. перебував у розпорядженні штабу військ Директорії. Певний час приватно мешкав у Житомирі 3 27.01.1919 р. — головний інспектор піхоти Дієвої армії УНР. З 07.04.1919 р. — отаман-квартирмейстер Холмської групи Дієвої армії УНР. З 17.06.1919 р. — отаман для доручень Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. 3 19.03.1920 р. до 19.04.1920 р. — начальник: Головної управи Генерального штабу УНР. З 05.06.1920 р — в. о. 2-го генерал-квартирмейстера, з 03.07.1920 р. — 2-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР. 12.02.-12.04.1921 р. — в. а Військового міністра УНР. Постановою Гонорової ради від 03.08.1921 р. був підвищений до звання генерал-поручика Помер та похований у Калішу.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С 39–40; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 55- Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 168. — С 7; Спр. 169. — С 135–136; Список полковников 1914. — СПб. — 1914. — С 395; Список Генерального штаба 1914. — СПб. — 1914 — С. 359; Список Генерального штаба 1917. — СПб. — 1917. — С. 64.


    ДЯЧЕНКО Віктор Гаврилович

    (14.03.1892-26.04.1971) — сотник Дієвої армії УНР (підполковник в еміграції).

    Брат відомого українського військовика Петра Дяченка.

    Походив із козаків м. Березова-Лука Миргородського повіту Полтавської губернії. Брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    Дяченко Віктор, фото 1913 року (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)

    У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії, з якими у січні 1920 р. був інтернований у Польщі. Там перейшов до українського військового табору в Ланцуті. 18.07.1920 р. прибув на поповнення до складу 1-го Кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР. З 28.08.1920 р. — командир 2-го куреня Кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР. Був кілька разів важко поранений. Перебував у таборі для інтернованих українських вояків.

    На еміграції закінчив політехнічний інститут у Варшаві, працював інженером залізничного сполучення у м. Несвіж.

    У 1944 р. служив у Поліській Січі отамана Т. Бульби-Боровця, потім — у 2-й Українській дивізії Української національної армії. Був нагороджений німецьким Залізним Хрестом II класу.

    Помер на еміграції у Козацькому Хуторі біля Лейк Дженева (штат Вісконсин), США.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 927. — С. 49–53; Науменко Ю. Моя служба в 5-й Херсонській стрілецькій дивізїї//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 165–180; Дяченко П. Чорні Запорожці, на правах рукопису. — С. 87; Некролог//Українське Козацтво. — 1971. — Ч. 3(17). — С. 1–6; Козак Невмирака/ «Бог не без милості, козак не без щастям/Українське Козацтво. — 1971. — Ч. 1(15). — С. 37–40.


    ДЯЧЕНКО Петро Гаврилович

    (30.01.1895-22.04.1965) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

    Походив із козаків м. Березова-Лука Миргородського повіту Полтавської губернії. Закінчив 6 класів Роменського реального училища. Вступив на військову службу добровольцем із початком Першої світової війни. З 28.09.1914 р. — рядовий 52-го Сибірського стрілецького полку. 14.09.1914 р. був поранений у бою під с. Баткув-Манагов. За бойові заслуги дістав відзнаки Святого Георгія IV (№ 141.812), III (№ 90.320) та II ступенів, а також медаль Святого Георгія IV ступеня. Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків (19.01.1916 р.), вийшов прапорщиком до 146-го піхотного запасного батальйону. З 22.05.1916 р. — молодший офіцер 7-ї роти 333-го піхотного Глазовського полку. 01.09.1916 р. дістав кульове поранення наскрізь у ліву ногу. З 15.12.1916 р. — в. о. командира 6-ї роти 333-го піхотного Глазовського полку. З 20.01.1917 р — підпоручик, з травня 1917 р. — поручик. За даними української реєстраційної картки останнє звання у російській армії — штабс-капітан, але у своїх мемуарах писав, що був лише поручиком. Під час Першої світової війни одержав всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою та ще одну відзнаку Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. Восени 1917 р. — командир роти та «Батальйону Смерті». 12–23.10.1917 р. був командувачем військ т. зв. Вятської республіки. Був поранений: 21.01.1915 р., 08.07.1915 р., 30.08.1916 р., 25.02.1918 р. Згодом переїхав в Україну.

    Дяченко Петро, фото поч. 30-х років (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

    27.03.1918 р. у Полтаві з невеличким партизанським загоном влився до кінної сотні 2-го Запорізького пішого полку Армії УНР. З 23.04.1918 р. — командир чоти цієї сотні. З 16.11.1918 р. — командир сотні, яка наприкінці 1918 р. була розгорнута у Кінний дивізіон Чорних Запорожців ім. полковника П. Болбочана Дієвої армії УНР. З 17.01.1919 р. командир дивізіону. З 17.03.1919 р. — командир Кінного полку Чорних Запорожців (або Чорношличників) Дієвої армії УНР. З липня по листопад 1919 р. за сумісництвом також виконував обов'язки командира 3-ї окремої кінної бригади Запорізької групи Дієвої армії УНР, яка складалася з Гордієнківців та Чорних Запорожців. На чолі Кінного полку Чорних Запорожців брав участь у Першому Зимовому поході та українсько-польської військової кампанії 1920 р. Був знову двічі поранений (26.02.1920, 28.08.1920). Останнє поранення під час кінної атаки під с. Білошівці мало наслідком неправильне зростання лівої ноги, через що П. Дяченко шкутильгав. Однак 08.10.1920 р. знов повернувся до виконання обов'язків командира полку.

    З 1928 р. — контрактовий офіцер польської армії. Служив у складі 3-го полку шеволежерів у Сувалках. Закінчив Вищу військову школу. Останнє звання у польській армії — майор.

    Брав участь у Німецько-польській війні у вересні 1939 р., знову був поранений та інтернований у Литві. Навесні 1940 р. повернувся до Сувалок. Служив начальником місцевої поліції, згодом — начальник поліції у Холмі.

    У 1941–1942 рр. працював у німецьких окупаційних установах в Україні (на Чернігівщині та Полтавщині). З серпня 1942 р. — начальник штабу Поліської Січі отамана Т. Бульби- Боровця. У березні 1943 р. був заарештований німцями у Києві, але через два тижні звільнений. Допомогав становленню Української повстанської армії: передав у її розпорядження документи, зброю, радіостанції тощо. З березня 1944 р. — начальник штабу Українського легіону самооборони на Холмщині (31-й батальйон СД). За польськими джерелами з цим легіоном брав участь у боях проти Варшавського повстання. На початку 1945 р. — командир 3-го полку 1-ї Української дивізії Української національної армії. 22.02.1945 р. був призначений командувачем протипанцерної бригади «Вільна Україна» у складі сухопутних сил німецької армії (Вермахту). З 07.03.1945 р. — начальник 2-ї Української дивізії Української національної армії генерала П. Шандрука, одержав звання генерал-хорунжого. У травні 1945 р. на чолі дивізії здався у полон американським військам.

    Згодом виїхав до США, жив у Філадельфії, похований у Баунд-Бруці.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 666. — С 173; Спр. 927. — С 48–53; РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 156–171. - п/с 288–379; Дяченко П. Чорні Запорожці// Центральна науково-довідкова бібліотека Головного архівного управління, Рукопис; Дяченко П. Протипанцерна бригада «Вільна Україна»//Вісті Комбатанта. — 1972. — Ч. 4. — С 8-16; О.Ш. Село Наливайки//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 8. — С 64–75; Монкевич Б. Чорні Запорожці. — Львів. — 1929; Shandruk Р. Arms of valor. - 1959; Вісті Комбатанта — 1965. — Ч. 2. — С. 63; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Львів. — 2003; Гірняк К. Український легіон самооборони. — Торонто. — 1977; Гладич В. 2-га Українська дивізія уНР//Українське Козацтво. — 1972. — Ч. 1 (19). — С. 40–41; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1965. — № 2. — С. 63; Архівна спадщина по ген. П. Дяченкові//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1967. — № 3 — С 50; Смовський К.

    «Чорному Запорожцеві»//Вісгі братства бувших вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1959. — Ч. 94. — С. 171–172; Ч. 95. — С 196–199; Sklodowski К 3 Pulk Szwolezerow Mazowieckich imienia pik. Jana Kozietulskiego 1920–1939, Suwalki. - 2004. - S. 27, 31, 37, 38,44, 110, 130,146, 172.


    ***

    Учасники з'їзду Вільного Козацтва у Чигирині, 16–17 жовтня 1917 року. Посередині — організатор з'їзду капітан Полтавець-Остряниця та генерал Павло Скоропадський (ЦДАКФДУ)


    Е-Є


    ЕДЕЛЬ Едуард Федорович

    (06.11.1874—?) — полковник Армії УНР.

    Народився у м. Мітава Курляндської губернії. Закінчив кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище, вийшов підпоручиком до 45-ї артилерійської бригади, у складі якої брав участь у Російсько-японській війні. З 20.05.1915 р — командир 5-ї батареї 45-ї артилерійської бригади. З 01.06.1915 р. — командир 3-ї батареї 86-ї артилерійської бригади (згодом перейменована у 102-гу артилерійську бригаду). З 14.05.1916 р. — підполковник; з 08.12.1916 р. — полковник. Під час Першої світової війни був контужений та отруєний газами. Нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, Георгіївською зброєю.

    З 10.12.1917 р. — командир 1-го дивізіону 2-ї Української гарматної бригади 1-го Українського корпусу. З 20.03.1918 р. — помічник начальника частини збройного відділу Головного артилерійського управління Армії УНР; з 06.07.1918 р. — начальник цієї частини. З 04.06.1919 р. — начальник частини постачання польової артилерії головного артилерійського управління Армії УНР. З 16.11.1919 р. — поза штатом. Перебував на інтернуванні в Польщі. З 25.04.1920 р. перебував у резерві старшин головного артилерійського управління Армії УНР.

    ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 311. — С. 68–69; Спр. 37. — С. 231–232.


    ЄВТИМОВИЧ Варфоломій (Володимир) Піменович

    (28.10.1889-08.02.1950) — підполковник Армії УНР.

    Народився у Київській губернії (у деяких виданнях помилково подається дата народження 28.08.1888 р.). Закінчив 7-класну

    Київську художню школу. 01.12.1912 р. вступив однорічником до 168-го піхотного Миргородського полку. 01.09.1913 р. був прийнятий до Чугуївського військового училища, яке закінчив 01.12.1914 р., служив прапорщиком 25-го запасного батальйону. З 02.04.1915 р. — молодший офіцер 7-го прикордонного піхотного Заамурського полку. З 01.12.1915 р. — поручик. З 25.08.1916 р. — полковий ад'ютант.

    Євтимович Варфоломій, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

    У березні 1917 р. перебував у відпустці у Києві, був одним із організаторів Українського військового клубу ім. П. Полуботка. Повернувся на фронт — з 30.03.1917 р. — командир батальйону 7-го прикордонного піхотного Заамурського полку. З 12.10.1917 р. — курсовий старшина 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького. З 08.11.1917 р. — командир сотні цієї школи. З 22.12.1917 р. — штаб-старшина для доручень військово-шкільного відділу Українського Генерального штабу. Брав участь у вуличних боях проти більшовиків у Києві у січні 1917 р. З 03.03.1918 р. — штаб-старшина для доручень Головної шкільної управи Армії УНР, потім Армії Української Держави. З 21.12.1918 р. — т. в. о. начальника 2-ї Київської юнацької школи. З 01.01.1919 р. — другий старшина для інспекції військових шкіл. З 21.04.1919 р. — начальник загального відділу Головної шкільної управи

    Військового міністерства УНР. З 17.05.1919 р. — начальник штабу коменданта тилу Дієвої армії УНР. З 09.06.1919 р. — штаб-старшина для доручень штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований у Польщі. З 01.04.1920 р. — помічник начальника культурно-освітнього відділу Головної управи Генерального штабу УНР. З 03.07.1920 р. — начальник відділу освіти та військової підготовки населення Генерального штабу УНР. За час Першої світової війни та Визвольних змагань дістав 4 поранення та 1 контузію.

    З 1924 р. живу Львові, займався активною громадсько-політичною діяльністю. У 1939 р. був заарештований польською владою, утримувався у концтаборі у Березі Картузькій. Перед вступом туди радянських військ зумів виїхати до Німеччини.

    У 1943 р. вступив до дивізії СС «Галичина». У березні—травні 1945 р. був заступником начальника старшинської школи Української національної армії.

    Після закінчення війни перебував у таборі для переміщених осіб у Міттевальді, де й помер незадовго до виїзду до США.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1876 — особистий фонд Євтимовича В. П. (51 справа); Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 155. — С. 214; Спр. 169. — С. 137; Євтимович В. Початки українського військового шкільництва в 1917–1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 12. — С. 7—10; Євтимович В. Здобуття «Праги»//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 3. — С. 5–18; Євтимович В. До «Споминів розвідчого старшини 1919–1923 рр. на Великій Україні — І. Вислоцького»//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 9. — С. 13–14; Євтимович В. Історія статуту польової служби//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1936. — Ч. 9. — С. 14–16; Євтимович В. Олелько Сергійович Остапура- Степовий//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 7–8. — С 29–33; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Львів. — 2003. — С. 491; Про полк. Варфоломія Євтимовича//Українське Козацтво. — 1973. — Ч. 2 (24). — С. 27–28.


    ЄГОРОВ Олександр Іванович

    (15.03.1889 — після 1923) — командувач авіації Дієвої армії УНР.

    Народився на Херсонщині, походив із міщан. Закінчив Херсонське реальне училище (1908), Єлисаветградське кавалерійське училище (1910), вийшов корнетом до 9-го гусарського Київського полку (Васильків). Закінчив Севастопольську авіаційну школу (1916), служив у 12-му армійському авіаційному загоні. Останнє звання у російській армії — штабс- ротмістр.

    У грудні 1917 р. перевівся до 1-го Українського авіазагону армії військ Центральної Ради. З середини квітня 1918 р. — командир 1-го Запорізького авіаційного загону Армії УНР. 3 22.07.1919 р. — інспектор авіації Дієвої армії УНР. Станом на 18.10.1919 р. — командувач авіації Дієвої армії УНР.

    У листопаді 1919 р. потрапив до Збройних Сил Півдня Росії.

    У січні 1920 р. під Одесою потрапив у полон до червоних. Служив у РСЧА. Подальша доля невідома.


    Егоров Олександр, фото 1918 року (Білон П. Спогади. — Пітсбург. — 1952. — Ч. 1)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 49. — С. 1–2; Оп. 2. — Спр. 37. — С. 223; Білон П. Спогади. — Пітсбург. — 1952. — С. 45; Волков С. В. Офицеры армейской кавалерии. — Москва. — 2004. — С. 196–197.


    ЄЛЧАНІНОВ Микола Іванович

    (1876–1924) — полковник Армії УНР.

    Закінчив Миколаївське кавалерійське училище (1896), вийшов корнетом до 12-го гусарського Охтирського полку (Меджибіж). Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1917 р. — командир бригади 12-ї кавалерійської дивізії, згодом — начальник цієї дивізії, яка була частково українізована. У 1918 р. — командир 14-го кінно-козачого Охтирського полку Армії Української Держави.

    З січня 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії. На початку 1920 р. перебував у т. зв. Бредівському поході одеської групи білих військ до Польщі, там перейшов до Армії УНР.

    З 27.04.1920 р. — командир кінного дивізіону Камянець-Подільської спільної юнацької школи. Помер та похований у Калішу.

    Єлчанінов Микола, фото 1921 року (ЦДАВОУ)

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 93-а; Смовський К. Гайдамацький Кіш Слобідської України та його артилерії в 1917–1918 році//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 137–139; Отрешко-Арський М. Воєнні школи Дієвої армії УНР//Тризу6. — 1973. — Ч. 71. — С. 9–18; Волков С. В. Офицеры армейской кавалерии. — Москва. — 2004. — С. 198 (автор цієї монографії, на жаль, сплутав долі братів Єлчанінових після 1918 р.)


    ЄЛЧАНІНОВ Юрій (Георгій) Іванович

    (16.08.1871 — після 1920) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Єлчанінов Георгій, фото 1920 року (з приватної колекції)

    Закінчив кадетський корпус (1891), Миколаївське кавалерійське училище (1893), служив у 12-му гусарському Охтирському полку (Меджибіж). У 1916–1917 рр. — командир 12-го гусарського Охтирського полку. З 1917 р. генерал-майор. За Першу світову війну нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (30.10.1916 р., за бій 28.05.1916 р.) та Георгіївською зброєю (11.10.1914 р., за бій

    29.08.1914 р.). Восени 1917 р. — начальник 12-ї кавалерійської дивізії.

    З 08.11.1917 р. — український командувач Одеської військової округи.

    З 15.07.1918 р. — командир 2-ї бригади 4-ї кінної дивізії. З 25.01.1919 р. — у складі Збройних Сил Півдня Росії, комендант Маріуполя. Навесні 1920 р. — начальник залоги Севастополя. У листопаді 1920 р. у складі Російської армії П. Врангеля виїхав з Криму. Подальша доля невідома.

    Список ротмистрам армейской кавалерии 1909. — СПб. — 1909. — С. 119; Белградский альбом. — С. 128; Смовський К. Гайдамацький Кіш Слобідської України та його артилерії в 1917–1918 році//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С 137–139; Волков С. В. Офицеры армейской кавалерии. — Москва. — 2004. — С. 198; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 55.


    ЄМЕЛЬЯНІВ Микола

    (?—?) -- підполковник Армії УНР.

    У 1919 р. — начальник постачання Київської групи Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — начальник постачання Збірної Київської дивізії. У 1920 р. — начальник постачання 4-ї Київської дивізії. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 119. — С. 13-зв.


    ЄРОШЕВИЧ (Ярошевич) Петро Костянтинович

    (04.07.1870 — після 1945) — генерал- поручик Армії УНР.

    Народився на Катеринославіцині. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище, Михайлівське артилерійське училище (1891), служив у 5-й резервній артилерійській бригаді. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898). З 15.02.1900 р. — обер-офіцер для доручень штабу Приамурської військової округи, брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр. З 20.04.1901 р. — штаб- офіцер для доручень штабу 2-го Сибірського армійського корпусу, на цій посаді брав участь у Російсько-японській війні. З 06.12.1901 р. — підполковник. З 03.12.1904 р. — начальник штабу 79-ї піхотної дивізії. З 07.08.1906 р. — начальник штабу 17-ї піхотної дивізії. З 06.12.1906 р. — полковник. З 02.03.1909 р. — штаб-офіцер для доручень штабу 48-ї піхотної резервної бригади. З 01.08.1910 р. — начальникштабу 43-ї піхотної дивізії. З 12.01.1912 р. — командир 4-го стрілецького полку, на чолі якого брав участь у Першій світовій війні. Нагороджений Георгіївською зброєю (07.11.1914 р., за бій 17.08.1914 р). З 08.02.1915 р. — генерал- майор, начальник штабу VI Сибірського корпусу. З 29.04.1917 р. — у резерві чинів Петроградської військової округи. З 27.07.1917 р. — начальник штабу 12-ї піхотної дивізії. З 23.10.1917 р. — начальник 12-ї піхотної дивізії, за сумісництвом виконував обов'язки начальника ХІ-го армійського корпусу.

    Єрошевич Петро, фото 1918 року (ГАРФ)

    У грудні 1917 р. українізував 12-ту піхотну дивізію та незабаром передав її у розпорядження Центральної Ради. З кінця квітня 1918 р. начальник 2-го Подільського корпусу Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. 07.11.1918 р. був підвищений Військовою офіцією до звання генерал-значкового. З наказу Директорії був заарештований 22.12.1918 р., однак звільнений за кілька днів. У лютому — березні 1919 р. — командувач 1-го Волинського корпусу Дієвої армії УНР. У квітні 1919 р. — командувач 9-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР. З 03.05.1919 р. — начальник залоги Рівного. З 02.06.1919 р. до початку жовтня 1919 р. — начальник 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. З 23.10.1919 р. - начальник оборони Могилева-Подільського.

    11.11.1919 р. у Могилеві-Подільському потрапив у полон до білих. 16.11.1919 р. був відправлений до Одеси, згодом — до Севастополя і Катеринодару. У лютому 1920 р. повернувся до Севастополя.

    У середині травня 1920 р. разом з 67 старшинами та урядовцями-українцями виїхав із Криму через Балкани до Армії УНР. 07.10.1920 р. прибув у розпорядження Військового міністерства УНР. З 16.10.1920 р. — начальник Тилу Армії УНР. З 03.11.1921 р. — т. в. о. Військового міністра та командарма Армії УНР. 14.11.1921 р. обійняв посаду начальника Тилу Армії УНР.

    З 1923 р. жив на еміграції у Калішу. Навесні 1945 р. був схоплений у Калішу органами НКВС. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 49. — С. 48–49, Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 41-зв. — 42; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938 — № 8 — С. 9–64; 1939. - № 9. — С. 18-59; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність — Каліш. — 1935. — № 5. — С. 9—61; 1936. - № 6 — С. 13–64; Варшава. — 1937. - № 7. — С 9-56; Список полковников на 1914. — СПб. — 1914. — С. 183; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Список Генерального штаба 1917. — Петроград. — 1917. — С. 50; Середа М. Отаман Волинець//Аітопис Червоної Калини. — Аьвів. — 1930 — Ч. 7–8. — С. 21–25; Смовський К. Катинь і інші осередки//Український Комбатант. — На Чужині. - 1956. — Ч. 4. — С. 15–19; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році, Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 61, 91, 419–423.


    ЄРОЩУК Олександр Пилипович

    (1894—?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у Грубешові. На військову службу вступив у 1915 р. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    В українській армії з 1917 р. У 1920 р. — сотник, командир Могилі в-Подільської прикордонної бригади УНР. Станом на 01.02.1922 р. — приділений до штабу Окремої бригади прикордонної охорони УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 923. — С. 1–6.


    ЄФРЕМІВ Сергій

    (1893-18.12.1966) — підполковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

    Закінчив гімназію, 1-ше Костянтинівське Київське військове училище, у складі 87-го піхотного Нейшлотського полку брав участь у Першій світовій війні.

    Єфремів Сергій, фото 30-х (?) років (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

    У 1917 р. — штабс-капітан 271-го пішого запасного полку. Навесні 1917 р. — січні 1918 р. — командир 3-го Катеринославського Гадамацького куреня військ Центральної Ради.

    До червня 1918 р. — помічник начальника 1-го відділу управління персонального складу Головного штабу УНР, згодом — Української Держави. У подальшому — старшина Військового міністерства УНР.

    У 1920 р. — командир 15-го та 24-го куренів 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

    У 1920—30-х рр служив у Чехословацькій армії. У 14–17.03.1939 р. був командантом Національної Оборони Карпатської України. У подальшому жив у Словаччині.

    З 1950 р. — на еміграції у США. Похований на Баунд-Бруці.

    Гнойовий І. Катеринослав у боротьбі за Українську Державність 1917–1918//Вісті Комбатанта. -1971. -Ч. 1. — С. 39–44; Єфремів С Бої 14–15 березня 1939 року на Карпатській Україні//За Державність. — Торонто. — 1966. -№ 11. -С. 128–164; Омелянович-Павленко М Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 26, 60; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1967. - № 1. — С. 52; ЦДАВОУ — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 102. — С. 34–35.


    ЄЩЕНКО Микола Дмитрович

    (26.10.1876—?) — генерал-хорунжий Армії УНР.

    Народився у Києві. Закінчив Київське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1902), служив у 6-му та 7-му саперному батальйонах (Київ), Владивостоцькому фортечному мінному батальйоні та Очаківській фортечній мінній роті. Закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1912), був приділений до 166-го піхотного Рівненського полку (Київ) для відбуття командного цензу на чолі роти. З 1914 р. — капітан, в. о. обер-офіцера для доручень штабу XXXIII армійського корпусу. З 10.06.1916 р. — підполковник, штаб- офіцер для доручень XXXIII армійського корпусу. 25.09.1916 р. був нагороджений Георгіївською зброєю. З 09.02.1917 р. — в. о. начальника штабу 159-ї піхотної дивізії. З 17.05.1917 р. — начальник штабу 117-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    У жовтні 1917 р. добровільно прибув у розпорядження командувача 34-го армійського (1-го Українського) корпусу генерала П. Скоропадського. 05.12.1917 р. був відряджений у розпорядження військового секретаря С. Петлюри. З 10.03.1918 р. — начальник управління військових комунікацій Генерального штабу УНР, згодом — Української Держави. З грудня 1918 р. — начальник відділу зв'язку штабу Дієвої армії УНР. З 09.03.1919 р. — начальник військових комунікацій Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Рівному. У 1920 р. — начальник управління військових комунікацій Генерального штабу УНР. З 15.10.1920 р. — 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу Армії УНР. З 05.10.1920 р. — генерал-хорунжий.

    14.06.1921 р. відбув до своєї родини, яка перебувала у Сербії. На еміграції жив у Югославії.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 90. — С. 1-зв. — 2; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.111918 — С. 47-зв. — 48; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 652. — С. 37; Ф. 1076. — Оп. З — Спр. 6. — С. 58, Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 550. — С. 26; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914. — С. 636.


    Ж-З


    ЖАДАН

    (?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    3 27.02.1919 р. — начальник Збаразького загону Січових стрільців. З 21.03.1919 р. — командир 52-го пішого дієвого Збаразького полку. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С 72; Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 96.


    ЖАХАНЕВИЧ Вячеслав Йосипович

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 12-го Східно-Сибірського стрілецького полку (Владивосток). Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1918 р. — помічник командира 10-го пішого Липовецького полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. Комендант Гайсина. У травні 1919 р. — начальник бойової групи, сформованої з кількох окремих частин, у складі Північної групи Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ — Ф. 4591. — Оп. 1. — Спр. 6.


    ЖЕЛЕХОВСЬКИЙ Володимир Іпполітович

    (19.12.1881—04.1931) — начальник групи Дієвої армії УНР.

    Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1903), вийшов підпоручиком до 90-го піхотного Онезького полку. Брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр., Російсько- японській війні 1904–1905 рр. З 18.02.1911 р. служив у 6-й Таурогенській прикордонній бригаді. З липня 1914 р. — командир батальйону 4-го Німанського прикордонного полку. Останнє звання у російській армії — полковник.

    З березня 1918 р. — начальник Окремого корпусу кордонної охорони УНР, згодом — Української Держави. З червня 1918 р. — помічник начальника корпусу. За Гетьманату підвищений до звання полковника. З березня 1919 р. — командувач Окремого корпусу кордонної охорони УНР. 22.04.1919 р. був призначений командувачем Північної групи Дієвої армії УНР, однак того ж дня був заарештований своїм попередником отаманом В. Оскілком. 30.04.1919 р. був звільнений та приступив до виконання обов'язків командувача групи. Після поразки групи 17.05.1919 р. був усунутий з посади та рахувався помічником начальника Окремого корпусу кордонної охорони УНР.

    Восени 1919 р. перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії. З 25.11.1919 р. — стражник Одеського прикордонного загону прикордонної сторожі Збройних Сил Півдня Росії.

    З 09.02.1920 р. — на службі в РСЧА, командир роти Одеського прикордонного загону. З весни 1920 р. — командир батальйону та помічник начальника 44-х Одеських піхотних курсів, які у 1922 р. були переведені до Катеринославу. У серпні 1923 р. був демобілізований, працював «бухгалтером колективу городників Комборбезу». 13.12.1930 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). За однією з версій — розстріляний, за іншою — помер у в'язничній лікарні від катувань.

    ДАСБУ. — Ф. 6. — Спр. 67093-фп. — Т. 2081–2082, архівно-слідча справа Желіховського В. L; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 40; Личный состав чинов отдельного корпуса пограничной стражи на 1913. — СПб. — 1913. — С. 377; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Варшава. — 1937. — № 7. — С. 50–52; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С. 58.


    ЖЕЛІХОВСЬКИЙ Борис Іпполітович

    (?—05.1919?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — штаб-капітан 34-го піхотного Севського полку (Полтава). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    У 1918 р. служив в управлінні Окремого корпусу кордонної охорони Української Держави, згодом — УНР. З 07.05.1919 р. — т. в. о. начальника 19-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. 19.05.1919 р. в результаті заколоту в дивізії був арештований та переданий більшовикам, ймовірно, розстріляний.

    ЦДАВОУ. -Ф. 2248. -Оп. 1. -Спр. 7. -С. 144. - Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С. 59–60.


    ЖЕЛІХОВСЬКИЙ Сава Євфимович

    (12.01.1853—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Народився у Подільській губернії. На військовій службі з 06.11.1874 р. — канонір 6-ї артилерійської бригади. 01.09.1879 р. склав іспит на звання підпрапорщика у Варшавському піхотному юнкерському училищі. Служив у 36-му резервному піхотному батальйоні та 2-му Івангородському фортечному полку. 28.01.1906 р. подав у відставку. Під час Першої світової війни командував 364-ю піхотною Віленською дружиною. Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1918 р. жив у Вінниці. 06.02.1919 р. подав українському командуванню клопотання про зарахування його на будь-яку посаду в українській армії. Завідував господарством при штабі 19-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 4543. — Оп. 1. — Спр. 17. — С. 60.


    ЖИДЕНКО Михайло Іванович

    (20.11.1890-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Хорол Полтавської губернії. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

    На українській військовій службі з 1918 р. У 1920–1921 рр. — помічник командира 8-го куреня ім. Я. Кармелюка 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 24–25.


    ЖИДКОВ

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — полковник.

    У 1918 р. — інтендант 1-ої козацько-стріле- цької (Сірожупанної) дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. 27.02.1919 р. потрапив у полон до червоних, однак за кілька днів був обміняний на полоненого червоного комісара. Після повернення обійняв попередню посаду. Подальша доля невідома.

    Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)// За Державність. — Каліш. — 1929. — № 1. — С. 96.


    ЖЛУДКІН (Гай-Гаєвський) Олекса Іванович

    (1.02.1896—?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Київ. На військовій службі з 21.11.1914 р. Останнє звання у російській армії — поручик.

    З 25.12.1917 р. — скарбник українізованого 2-го Окремого кінно-гірського дивізіону. З 23.04.1918 р. перебував у запасі. З 24.10.1918 р. — молодший старшина Сердюцького гарматного полку Армії Української Держави. З 16.12.1918 р. — молодший старшина Гарматної бригади Січових стрільців військ Директорії. З 01.01.1919 р. — старший старшина 1-ї батареї Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 01.04.1919 р. — командир 1-ї (Синьої) батареї 3-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 04.06.1919 р. — командир кінно-гірської батареї 1-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 20.11.1919 р. перебував на території, окупованій більшовиками. З 07.05.1920 р. — член комісії з обліку українських старшин. З 22.05.1920 р. — старшина 16-го легкого гарматного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

    З 1923 — по 1928 р. навчався на лісовому відділі Української господарської академії у Подєбрадах. Був членом Української військової організації та Організації українських націоналістів, редактором часопису «Розбудова Держави».

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 67. — С. 125–126; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних// За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 79; Наріжний С. Українська еміграція. — Прага. — 1942. — С. 146.


    ЖНОВ Олександр Іванович

    (03.12.1865-20.01.1946) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Народився в Ярославській губернії. Закінчив 4-й Московський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище, служив у 17-й артилерійській бригаді. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1897), служив на штабових посадах у Фінляндській військовій окрузі. З 06.11.1904 р. — начальник штабу Свеаборзької фортеці. З 06.12.1905 р. — полковник. З 04.07.1910 р. — командир 11-го Фінляндського стрілецького полку. З січня 1915 р. — черговий генерал штабу 10-ї армії. З 20.11.1916 р. — начальник 132-ї піхотної дивізії. З 23.07.1917 р. — завідувач пересування військ Гомельського району. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

    З 12.10.1918 р. — начальник 14-ї пішої дивізії Армії Української Держави. У грудні 1918 р. виїхав з Києва до Одеси.

    З 26.01.1919 р. перебував у резерві командного складу Збройних Сил Півдня Росії.

    З 01.10.1919 р. — начальник постачання військ Новоросійської області. У 1920 р. — викладач та в. о. начальника Королівського військового училища. Помер та похований у Болгарії (у Софії).

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 40-зв. — 41; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914.


    ЖУКОВСЬКИЙ Олександр Тимофійович

    (22.11.1884–1925?) — підполковник Армії УНР, військовий міністр УНР.

    Закінчив Камянець-Подільську духовну семінарію, Одеське піхотне юнкерське училище (1907), вийшов до 110-го піхотного Камського полку (Ковно). 22.12.1911 р. перевівся до 9-ї Ломжинської прикордонної бригади, яка на початку Першої світової війни була переформована у 4-й Німанський прикордонний піхотний полк. У складі цього полку брав участь у Першій світовій війні. З 12.09.1916 р. — підполковник, командир батальйону та помічник командира полку. Нагороджений Георгіївською зброєю (14.11.1916).

    Жуковський Олександр, фото 1919 року (ЦДАВОУ)

    На II Всеукраїнському військовому з'їзді 05–11.06.1917 р. був обраний членом Українського Генерального військового комітету, завідував агітаційно-просвітнім та організаційним відділом УГВК. З кінця липня 1917 р. — представник Українського Генерального військового комітету при Генеральному штабі у Петрограді. Після Жовтневого перевороту повернувся до Києва, був помічником українського генерального військового секретаря С. Петлюри. Брав безпосередню участь у січневих (29.01.1918 р.) боях проти більшовиків у Києві. З 12.02.1918 р. (фактично — з 09.02.1918 р.) — військовий міністр Центральної Ради. 28.04.1918 р. був заарештований та ув'язнений німцями у справі банкіра Доброго. З 15.12.1918 р. — начальник Окремого корпусу кордонної охорони УНР. З березня 1919 р. — посол та військовий аташе УНР у Чехо-Словаччині та голова всіх посольств УНР за кордоном. З 16.03.1920 р. — ревізор українських дипломатичних місій за кордоном.

    За деякими даними у 1922 р. повернувся в Україну, де й помер.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3543 — особистий фонд Жуковського О. Т. (Оп. 1—16 справ; Оп. 2–6 справ); Личный состав чинов отдельного корпуса пограничной стражи на 1913. — СПб. — 1913. — С. 492, Євтимович В. Здобуття «Праги»//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 3. — С 5-18, Зелінський В. Синьожупанники. — Берлін. — 1938; Записна книжечка О. Жуковського з 1919 року// Український історик. — Торонто. — 1983. — Ч. 2–4; 1986. — Ч. 1–2. — С. 75–86; Ч. 3–4. — С. 97–111; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 405–407.


    ЖУКОВСЬКИЙ Леонтій Михайлович

    (23.04.1874-?) — полковник Армії УНР.

    Закінчив Ярославську гімназію, Єлисаветградське кавалерійське училище за 2-м розрядом (1897), служив у 176-му піхотному Переволочненському полку (Звенигородка). З 26.02.1906 р. служив у прикордонній сторожі — у 18-й Волинській бригаді. Брав участь у Першій світо вій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    В Армії УНР — з весни 1920р. З 21.04.1921 р. — полковник, начальник Спільної школи підстаршин 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 57–60, 87; Личный состав чинов отдельного корпуса пограничной стражи на 1913. — СПб. — 1913. — С. 257.


    ЖУПІНАС Дмитро Васильович

    (24.05.1892-26.08.1968) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).

    Жупінас Дмитро, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

    Народився у м. Сміла Київської губернії. Закінчив сільськогосподарське училище. Деякі джерела зазначають, що закінчив кавалерійське училище та служив у 12-му драгунському Стародубівському полку, однак документальних підтверджень немає. За даними штабу Дієвої армії УНР Д. Жупінас — поручик піхоти. Учасник Першої світової війни, був поранений.

    З кінця листопада 1918 р — командир 1-го Одеського полку військ Директорії, згодом —

    Дієвої армії УНР, який 15.05.1919 р. був з'єднаний із 2-м Чорноморським полком для створення 24-го Запорізького ім. гетьмана П. Сагайдачного полку. Очолював цей полк з травня до грудня 1919 р., до переформування у збірну сотню ім. П. Сагайдачного Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: командир кінної сотні ім. П. Сагайдачного (входила до складу 2-го Кінно-Запорізького полку), з січня 1920 р. — помічник командира 2-го Кінно-Запорізького полку. З 16.06.1920 р. — командир Кінно-Запорізького полку Армії УНР до його остаточного розформування у 1927 р.

    Жупінас Дмитро, фото 60-х років (Пам'ятна книга П'ятдесятиліття Союзу бувших українських вояків в Канаді. — Тамільтон. — 1987)

    З 1950 р. жив на еміграції у США, похований у Баунд-Бруці.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 144; Білоус І. Ген-хорунжий Дмитро Жупінас// Вісті Комбатанта. — 1969. — Ч. 1. — С. 79; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 215; ДАСБУ. — Фп. — Спр. 51908. — Т. 3, архівно-слідча справа Должикова П. Г.


    ЖУРАХІВ Сергій Іванович

    (06.10.1872-?) — полковник Армії УНР

    Народився у м. Київ. Станом на 1.01.1910 р. — капітан 130-го піхотного Херсонського полку (Київ). Останнє звання у російській армії — капітан.

    У 1920–1922 рр. — старшина управління постачання 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 21


    ЗАБАРИЛО Павло Микитович

    (?—?) — підполковник Армії УНР.

    Забарило Павло, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

    Останнє звання у російській армії поручик.

    Учасник Першого Зимового походу у складі 3-го кінного полку, сформованого 26.12.1919 р. з решток 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. З 22.05.1920 р. — командир чоти 2-ї Чорноморської сотні 3-го кінного полку Дієвої армії УНР. З 26.07.1920 р. — т. в. о. помічника командира полку. З 21.08.1920 р. — начальник постачання полку. З 29.09.1920 р. — командир 3-го кінного полку Окремої кінної дивізії Армії УНР. 03.10.1920 р. був поранений у бою, евакуйований до шпиталю. 20.11.1920 р. повернувся до командування полком. З 30.06.1921 р. — підполковник.

    У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 149; Спр. 919. — С. 59–63.


    ЗАБОЛОТНИЙ Аркадій Мусійович

    (07.01.1870-18.04.1928) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Заболотний Аркадій, фото 1917 року (з приватної колекції)

    Народився у м. Остер Чернігівської губернії. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1894), вийшов підпоручиком до 32-го піхотного

    Кременчуцького полку. Брав участь у Російсько- японській війні. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1904), служив на штабових посадах у Київській військовій окрузі. З 06.09.1908 р. — викладач Чугуївського піхотного юнкерського училища 3 25.03.1912 р. — полковник. З 05.08.1912 р. — старший ад'ютант штабу Київської військової округи. Брав участь у Першій світовій війні. У 1916–1917 рр. — командир 35-го піхотного Брянського полку. З 10.10.1917 р. — генерал-майор, начальник штабу 26-го армійського корпусу.

    З листопада 1917 р. — начальник 78-ї піхотної дивізії, яка під його керівництвом була українізована 14.01.1918 р. був обраний українською армійською радою головнокомандувачем 9-ї армії. З 12.10.1918 р. — начальник штабу 4-го Київського корпусу Армії Української Держави. З 26.12.1918 р. — уповноважений у справі ліквідації майна військових частин у Києві та Київщині. 16.01.1919 р. звільнився з військової служби.

    З 29.09.1919 р. перебував у резерві командного складу Збройних Сил Півдня Росії. З 1920 р. — на еміграції. Помер у м. Зімуні, похований у Белграді.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 70. — С. 7–7-зв.; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918 р. — С. 43-зв. — 44; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914, Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т. 2. — С. 549.


    ЗАВАДСЬКИЙ Гнат Олександрович

    (11.05.1875—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Закінчив Аракчеєвський Нижньогородський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училище (1894), слркив у 12-му гренадерському Астраханському полку (Москва). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 2-м розрядом З 20.06.1899 р. — офіцер-вихователь Ярославського кадетського корпусу. З 28.09.1905 р. — офіцер- вихователь Миколаївського кадетського корпусу (Санкт-Петербург). З 06.12.1908 р. — підполковник. З 1913 р. — полковник, начальник Херсонської військово-фельдшерської школи.

    З 01.07.1918 р. — помічник начальника відділу Головного штабу Української Держави. З 18.08.1919 р — начальник штабу 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР. З 01.10.1919 р. перебував у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    Список полковникам на 1914. — СПб. — 1914. — С. 1329; ЦДАВОУ. — Ф. 1696. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 18.


    ЗАГАЄВИЧ Микола

    (1889-18.11.1918) — сотник Армії Української Держави.

    Загаєвич Микола, фото 1910-х років (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Киів. — 1992)

    Народився у м. Яворів на Галичині. З липня 1914 р. служив у Легіоні Українських січових стрільців. У 1916 р. — хорунжий, командир чоти 3-ї сотні УСС. У вересні 1916 р. потрапив до російського полону. Перебував у таборі для військовополонених під Царициним (у Дубовці).

    13.01.1918 р. разом з іншими полоненими старшинами УСС прибув до Києва, де став одним із організаторів Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців (згодом — 1-го куреня Січових стрільців). З 01.03.1918 р. — командир сотні 1-го куреня 4-го (1-го) Січового полісу Армії УНР.

    Після розформування полісу німцями 30.04.1918 р. виїхав до Запорізької дивізії, де очолив бомбометну сотню 2-го Запорізького полісу Армії Української Держави, сформовану з галичан-січовиків. Наприкінці вересня 1918 р, після отримання дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців, переїхав разом із сотнею до Білої Церкви, місця формування загону. Очолював 3-тю сотню Січових стрільців, загинув у бою під Мотовилівкою під час протигетьманського повстання. Після вступу військ Директорії до Києва похований у Маріїнському парку.

    Андрух І. Січові стрільці у корпусі ген. Натієва//Літопис Червоної Калини. — Львів — 1930. — Ч. 4. — С. 6; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Сушко Р. Знак часу//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1929. — Ч. 1. — С. 18–19; УСС, Українські січові стрільці. — Львів. — 1935. — С. 148.


    ЗАГОРОВСЬКИЙ Олександр Пилипович

    (16.06.1868-?) — полковник Армії УНР.

    Народився у Мінській губернії. Закінчив Віленське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1897), служив у 120-му піхотному Серпухівському полісу (Мінськ), згодом — старший ад'ютант штабу 30-ї піхотної дивізії, завідувач обозу цієї дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 05.09.1918 р — начальник 2-ї частини організаційного відділу Головного управління Генерального штабу Української Держави. Станом на 19.04.1920 р. — начальник нагородного відділу Військового міністерства УНР. З 24.07.1920 р. — начальные 3-го відділу персонального управління Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201–204; Спр. 652. — С. 39, Список капитанам армейской пехоты на 1911. — СПб. — С. 1641.


    ЗАГОРОДНІЙ Михайло Андрійович

    (11.11.1881-27.06.1931) — старшина Дієвої армії УНР.

    Народився у Херсоні. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище, служив у 59-му піхотному Люблінському полку (Одеса), у складі якого брав участь у Російсько-японській війні. У складі 328-го піхотного Новоузенського полку брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю. У 1917 р. закінчив два прискорених курси Військової академії Генерального штабу у Петрограді. Обіймав посади в. о. старшого ад'ютанта штабу 71-ї піхотної дивізії та старшого ад'ютанта оперативного відділу штабу 6-ї армії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 01.01.1918 р. — начальник оперативного відділу штабу Одеської військової округи (українізованої). З 16.04.1918 р. — начальник відділу з формування 3-го Херсонського корпусу Армії УНР, згодом — старший осавул штабу 1-го Подільського корпусу Армії Української Держави. З січня 1919 р. — начальник інспекторського відділу Головного штабу УНР.

    У липні 1919 р. повернувся до Одеси, вступив до Збройних Сил Півдня Росії, які на той час зайняли місто. Сформував та очолив зведений полк 15-ї піхотної дивізії, який брав участь у боях проти Дієвої армії УНР. У січні 1920 р. з рештками полку намагався пробитися до Польщі, але потрапив у полон до червоних.

    З 01.02.1920 р. — у РСЧА: викладач тактики 94-х Одеських піхотних курсів (згодом — 13-ї Одеської піхотної школи). У 1928 р. був демобілізований. Згодом працював землеміром комунікаційного відділу Одеси. 29.10.1930 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). 03.06.1931 р. був засуджений до розстрілу. Страчений.

    ДАСБУ. — Ф. 6. — Спр. 67093-фп. — Т. 2513–2514, архівно-слідча справа Загороднього М А.; Список лиц с высшим общим военным образованием состоящих на службе в РККА к 01.03.1923 р. — Москва. — 1923.


    ЗАГОРОДНІЙ Пімен Юхимович

    (?—?) — підполковник Дієвої армії УНР.

    Народився на Київщині. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 02.07.1918 р. та у 1919 р — помічник начальника відділу у Головному штабі Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. Станом на 05.04.1919 р. — квартир'єр управи Головного штабу УНР. З 07.06.1919 р. — начальник інспекторського відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. - ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 37. — С 201–204


    ЗАГОРОДНІЙ Юрій Олексійович

    (3.04.1893—26.01.1966) — підполковник Армії УНР.

    Нагородній Юрій, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

    Народився у м. Гайсин Подільської губернії. Закінчив Олександрівську гімназію (Санкт-Петербург), 2-гу Оранієнбаумську школу прапорщиків (1915). Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    З 10.12.1919 р. на службі в Дієвій армії УНР. У 1920–1923 рр. — командир сотні 3-го кінного полку 3-ї Залізної дивізії Армії УНР

    У 1924 р. закінчив правничо-економічний факультет Познанського університету. На еміграції в Польщі. Під час Другої світової війни виїхав до Німеччини, а звідти у 1949 р. — до США. Жив у м. Клівленд.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 48; Ф. 5235. — Оп. 1. — Спр. 1593. — С. 26–27; «За державність» — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 80–81; «Дороговказ». — Торонто. — 1966. — Ч. 28. — С. 30.


    ЗАГРОДСЬКИЙ Олександр Олександрович

    (10.04.1889-04.08.1968) — генерал-хорунжий Армії УНР (генерал-полковник в еміграції).

    Загродський Олександр, портрет 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1935. — Ч. 5)

    Деякі видання подають помилкову дату народження — 18.04.1880 р. Походив з родини священика с. Зеленки Уманського повіту Київської губернії. Закінчив 3 класи

    Київської духовної семінарії. 20.11.1912 р. був покликаний до армії та зарахований солдатом до 74-го піхотного Ставропольського полку (Умань). З 30.06.1913 р. — молодший унтер-офіцер. З 28.03.1914 р. — старший унтер-офіцер. 18.06.1914 р. витримав іспит на звання прапорщика (отримав 22.08.1914 р.). Учасник Першої світової війни. Нагороджений Георгіївською зброєю за нічний бій з 24 на 25.11.1914 р. Мав кілька поранень: кульове навиліт у верхню частину живота у бою біля Рогатина (17.08.1914 р.), у бою біля с. Сюсферд (25.11.1914) та біля с. Чебахаза (22.03.1915 р.). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    Загродський Олександр, фото 60-х років (У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. — Нью- Йорк. — 1973)

    З листопада 1917 р. — командир Київського вартового полку військ Центральної Ради. З 09.02.1918 р. — командир 1-го Запорізького куреня військ Центральної Ради. З 15.03.1918 р. — командир 1-го Запорізького полку Армії УНР, розгорнутого з куреня після повернення до Києва. Під час правління П. Скоропадського, не зважаючи на звання штабс-капітана, залишився на посаді командира полку. 21.10.1918 р. був підвищений до рангу капітана з перейменуванням у сотника. 3 16.11.1918 р., після протигетьманського повстання на Харківщині — командир Запорізької дивізії військ Директорії. З 19.12.1918 р. — за сумісництвом командувач українських військ на Харківщині. З 28.02.1919 р. — за сумісництвом помічник командувача Східного фронту Дієвої армії УНР. 21.03.1919 р. був членом т. зв. революційної ради у Вапнярці. З травня 1919 р. — начальник 6-ї Запорізької дивізії. З 10.06.1919 р. — помічник начальника Запорізької групи Дієвої армії УНР. 01–10.09.1919 р. — в. о. командувача Запорізької групи Дієвої армії УНР. З 10.09.1919 р. — командувач Волинської групи Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — начальник Збірної Волинської дивізії. У лютому — квітні 1920 р. захворів на тиф, лікувався у рідному селі (т. в. о. начальника дивізії у цей час був генерал Н. Никонів). З 15.05.1920 р. — начальник 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР.

    З 1923 р. — на еміграції у Польщі, жив у Калішу. З 1944 р. — в Австрії. З 1950 р. — у США (Нью-Йорк). Помер у Нью-Йорку, похований на православному цвинтарі у Баунд-Бруці.

    РГВИА. -Ф. 409. -Оп. 1. -Спр. 51410. -п/с 508; Тютюнник Ю Зимовий похід. — Львів. — 1922; Тризуб. — Нью-Йорк. — 1968. — Ч. 50. — С. 24; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1968. - № 4. — С. 56–58; Вояки своєму генералові//Український Комбатант. — Мюнхен. — 1962. — Ч. 8. — С. 21–24.


    ЗАДОРОЖНИЙ Дмитро Пилипович

    (1889—?) — підполковник Армії УНР.

    Походив з Ізюмського повіту Харківської губернії. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик

    У 1919 р. — старшина 51-го пішого дієвого полку ім. С. Наливайка Дієвої армії УНР. З середини червня 1919 р. — командир 3-го куреня 3-го пішого Подільського полку 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. Згодом — комендант штабу цієї дивізії. У 1920–1921 рр. — комендант штабу 2-ї Волинської дивізії Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава — 1939. — Ч. 9. — С 24; ЦДАВОУ. — Ф. 1078 — Оп. 2. — Спр. 219. — С 116; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 7


    ЗАІКОВСЬКИЙ Володимир Олександрович

    (22.02.1870—?) — полковник Армії УНР.

    Походив із дворян Київської губернії. Народився у Житомирі. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівськеучилище(1890), Офіцерську артилерійську школу. Служив у 12-й артилерійській бригаді (Проскурів), згодом — в Окремому Забайкальському артилерійському дивізіоні. З 1900 р. — начальник 1-го парку 2-ї Східно-Сибірської стрілецької артилерійської бригади. З 1906 р. служив у 33-й артилерійській бригаді (Київ). З 25.01.1909 р. — підполковник, командир 2-ї батареї 44-ї артилерійської бригади (Ніжин). З 18.07.1914 р. — командир 2-го дивізіону 70-ї артилерійської бригади. З 07.07.1915 р. — полковник. У 1917 р. — начальник 70-ї гарматної бригади на Північному фронті.

    В українській армії з 12.01.1918 р. — командир 2-ї Сердюцької гарматної бригади військ Центральної Ради. З 29.04.1918 р. — молодший помічник начальника 2-го відділу Головного артилерійського управління (ГАУ) Військового міністерства УНР, згодом — Української Держави. З 06.07.1918 р. — поза штатом ГАУ, згодом — штаб-старшина для доручень, начальник частини постачання амуніції та телеграфного майна ГАУ 3 16.11.1919 р перебував у резерві старшин ГАу. 3 25.04.1920 р. — начальник Київського артилерійського склепу (складу) Армії УНР. 3 07.07.1920 р. — т. в. о. постійного члена артилерійського комітету артилерійської управи Військового міністерства УНР.

    У 1920-30-х рр. жив на еміграції у Польщі.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 311. — С. 99; Спр. 730. — С. 74–75.


    ЗАКРЕВСЬКИЙ Яків Авксентійович

    (23.10.1893-19.06.1965) — підполковник Армії УНР.

    Народився у с Рубань Брацлавського повіту Подільської губернії. Під час Першої світової війни закінчив школу прапорщиків, брав участь у боях. Останнє звання у російській армії — поручик.

    Закревський Яків, фото поч. 60-х років (Енциклопедія Української Діяспори. — Київ — Нью- Йорк — Чікаго — Мельборн. — 1995. — Т. 4 (Австралія — Азія — Африка))

    1917–1920 рр. — у Дієвій армії УНР. У 1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин. З кінця 1918 р. служив у 1-му полку Січових стрільців військ Директорії та Дієвої армії УНР. У 1920—23 рр — старшина 10-го куреня 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.

    У 1923–1944 рр. жив у Володимирі-Во- линському, звідки виїхав до Німеччини, а у 1950 р. — до Австралії. Помер та похований у Аделаїді.

    ЦДАВОУ. -Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. -С. 16; Енциклопедія Української Діяспори. — Київ- Нью-Йорк — Чікаго — Мельборн. — 1995. — Т. 4. — С. 45; Дороговказ. — Торонто. — 1965. — Ч. 26. — С. 14–15.


    ЗАКРЖЕВСЬКИЙ Василь Іванович

    (29.12.1865—?) — начальник управління Дієвої армії УНР.

    Народився у м. Кобеляки Полтавської губернії. Закінчив Полтавську класичну гімназію, Московський університет, військово-училищні курси Московського піхотного юнкерського училища (1887), вийшов підпоручиком до 10-го саперного батальйону. Згодом закінчив офіцерський клас Військово-Електротехнічної школи у Петербурзі. Тривалий час працював завідувачем електротехнічної лабораторії та керівником практичних занять з електроніки у Військово-електротехнічній школі, вихователем кадетського корпусу, звідувачем електротехнічної станції. З 21.07.1906 р. — командир 1-ї Кавказької іскрової роти. З 06.12.1910 р. — полковник. З 09.09.1913 р. — командир 4-ї іскрової роти, що під час Першої світової війни була розгорнута у 4-й телеграфний дивізіон. У 1916–1917 рр. — начальник радіотелеграфних частин Південно-Західного фронту. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

    З 30.12.1917 р. — на службі в українській армії — інспектор радіочастин Українського фронту, створеного з колишніх Південно-Західного та Румунського фронтів. У 1918 р. — інспектор радіочастин Армії Української Держави. З 23.08.1918 р. — начальник Електротехнічної управи Військового міністерства Української Держави. З 11.09.1919 р. — начальник Головного інженерного управління Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 226–229; Список полковников 1914. — СПб. — 1914. — С. 856.


    ЗАКУСИЛО Петро Климентійович

    (01.12.1890-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Базар Овруцького повіту Волинської губернії. Закінчив Житомирську духовну семінарію, Віленське військове училище (1916). У складі 451-го піхотного полку брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    У 1918–1919 рр. отаман Вільного Козацтва та повстанців містечка Базар Подільської губернії. У серпні 1919 р. зі своїм повстанським загоном приєднався до 2-го Галицького корпусу Української Галицької армії. У 1920–1922 рр. — старшина 27-го та 21-го куренів 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. У 1920—30-х рр. — мешкав у Польщі, з 1945 р. — у Німеччині.

    ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 37; Ф. 5235. — Оп. 1. — Спр. 1593. — С. 115.


    ЗАЛЕВСЬКИЙ Болеслав Миколайович

    (-09.1896-04.1945) — підполковник Армії УНР.

    Народився у м. Бар Подільської губернії. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

    З 1918 р. служив в Окремій Запорізькій дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. У 1920–1921 рр. — командир 5-го Богданівського куреня 2-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.

    З 1923 р. жив на еміграції в Польщі. У 1928 р. закінчив агрономічний відділ Української господарської академії в Подєбрадах.

    У 1943 р. вступив до Дивізії СС «Галичина». У 1944–1945 рр. служив сотником у 2-му батальйоні 31-го полку цієї дивізії. Загинув у бою піл Катцендорфом.

    Список поляглих вояків 1-ї Української Дивізії та інших формувань…. — Лондон. — 1953. — С. 38; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 219. — С. 97-зв.;. Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 43; Наріжний С. Українська еміграція. — Прага. — 1942. — С. 142


    ЗАЛЕНСЬКИЙ Олексій Іванович

    (1875—?) — полковник Армії УНР.

    Народився у м. Могилів-Подільський. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 3-го Ковенського фортечного піхотного батальйону. Останнє звання у російській армії — капітан.

    У 1920 р. служив у 9-й стрілецькій бригаді 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Станом на 25.05.1921 р. — приділений до штабу 21-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.

    З 1923 р. жив на еміграції у Калішу.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 73–79; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 37.


    ЗАЛОЗНИЙ Микола

    (?—?) — підполковник Армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — поручик.

    На українській військовій службі з весни 1918 р. 26.10.1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин. З 07.11.1918 р. — приділений до штабу 7-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 06.12.1918 р. — ад'ютант штабу 7-ї пішої дивізії, з 28.12.1918 р. — начальник муштрово- мобілізаційної частини штабу 7-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. З 14.03.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 16-го пішого загону Дієвої армії УНР. З 01.04.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 3-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР 3 06.10.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою. З 01.06.1920 р — начальник мобілізаційного відділу штабу 7-ї запасної бригади Армії УНР. З 27.06.1920 р. — помічник начальника цього відділу. З 10.07.1920 р. — комендант штабу 7-ї запасної бригади Армії УНР. З 19.09.1920 р. — приділений до оперативного відділу штабу 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 04.12.1920 р. — приділений до мобілізаційно- персональної управи Військового міністерства УНР

    У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 812. — С. 124.


    ЗАПОРОЖЕЦЬ

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    У російській армії мав офіцерський чин. В українській армії станом на 16.08.1919 р. — начальник штабу 5-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28.


    ЗАРИЦЬКИЙ Володимир Антонович (молодший)

    (21.11.1896-21.02.1982) — сотник Армії УНР (полковник в еміграції).


    Зарицький Володимир (молодший), фото часів Першої світової війки (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)

    Народився у Кам'янці-Подільському. Закінчив Одеське Сергіївське артилерійське училиіце. Останнє звання у російській армії — підпоручик.

    З січня 1919 р. — командир 3-ї батареї 4-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З вересня 1919 р. — в. о. командира цього полку. В 1920 р. служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. В 1921 р. — командир збірної батареї 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

    Зарицький Володимир (молодший), фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)

    З 1928 р. - контрактовий офіцер польської армії у складі 2-го полку легкої артилерії. Останнє звання у польській армії — капітан.

    З 1950 р. жив на еміграції у США. Помер та похований у Чікаго.

    Шашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965; Некролог// Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1982. — Ч. 2. — С. 89; Зубенко І. Наші лицарі й мученики. — Каліш. — 1923. — Ч. 2. — С. 24–28.


    ЗАРИЦЬКИЙ Володимир Антонович (старший)

    (1894 — після 1922) — сотник Армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — поручик.

    З січня 1919 р. — командир 2-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР, який у складі 2-го Галицького корпусу воював проти польської армії під Львовом, а згодом — проти більшовиків. У листопаді 1919 р., після переходу УГА на бік Збройних Сил Півдня Росії, був усунутий за вимогою білих як «петлюрівець». У 1920–1922 рр. — командир батареї 4-ї гарматної бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР. У квітні 1922 р. був позбавлений старшинського рангу як старшина Армії УНР, що вирішив добровільно повернутися в Україну. За деякими даними — виїхав у Радянську Україну за завданням Української військової організації (УВО) для проведення підпільної роботи. По дальша доля невідома.

    Шашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965; ЦДАГПОУ. — Ф. 263, архівно-слідча справа Кураха М. С. — С. 105.


    ЗАХАР'ЇН Василь Аполлінарійович

    (23.02.1870-?) — підполковник Армії УНР.

    Закінчив Гатчинський інститут, Оренбурзьке козаче юнкерське училище (1893), служив у 1-му Астраханському козачому полку. 29.05.1905 р. у чині капітана перевівся до 6-го Туркестанського стрілецького батальйону. Станом на 01.01.1910 р. — капітан 18-го Туркестанського стрілецького батальйону (Петро- Олександрівськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.

    18—26.11.1918 р. був делегатом від Одеського відділення Національного союзу уряду ЗУНР У 1920 р. був приділений до старшинської чоти при штабі Тилу Армії УНР.

    З 1923 р. жив на еміграції у Франції, у м. Шалетт.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 117–121; Список капитанам армейской пехоты на 1911. — СПб. — С. 1064.


    ЗАХАРЖЕВСЬКИЙ Василь

    (?—?) — начальник штабу дивізії Дієвої армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З січня 1919 р. до травня 1919 р. — начальник оперативної частини штабу 19-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР.

    ЦЛАВОУ. - ф. 4543. — Оп. 1. — Спр. 17. — С. 151.


    ЗАХАРЧУК Святослав Косьмич

    (11.05.1890-194?) — полковник Армії УНР.

    Народився у м Радивилів Волинської губернії. На військову службу вступив 29.09.1908 р. однорічником 2-го розряду до 44-го піхотного Камчатського полісу. Звільнився у запас молодшим унтер-офіцером 10.12.1910 р. Закінчив Чугуївське військове училище (1914), вийшов підпоручиком до 17-го піхотного Архангелогородського полку (Житомир), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був двічі поранений. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    Восени 1917 р. служив у запасних частинах Московської військової округи. З українців цих частин сформував та очолив Український Запорізький полк, на чолі якою у листопаді 1917 р. прибув до Харкова. Полк було розміщено у Куп'янську, де у грудні 1917 р. він був роззброєний загонами більшовицьких військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Зі старшинами та добровольцями виїхав до Києва, де сформував 1-шу сотню куреня Червоних гайдамаків Гайдамацького Коша Слобідської України. На чолі сотні брав участь у боях під ст. Гребінка та у вуличних боях у Києві. У 1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин (1-й випуск), слркив у Сердюцькій дивізії Армії Української Держави. З 14.12.1918 р. до березня 1919 р. — командир 4-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР, переформованого з 4-го Сердюцького полку гетьмана П. Скоропадського.

    У квітні 1919 р. перебував у госпіталі. З 2.05.1919 р. — у розпорядженні командувача Холмською групою Дієвої армії УНР, з 5.05.1919 р. — командир 2-го кінного Кубанського полку Окремої кінної бригади, яка мала бути сформована у складі Холмської групи. З 16.05.1919 р. перебував у польському полоні, з 27.09.1919 р. — командир відділу Подільської кордонної бригади УНР, з 4.10.1919 р. — т. в. о. командира Подільської кордонної бригади УНР (до 17.11.1919), з 21.05.1920 р. — комендант штабу Охорони Головного Отамана, з 14.06.1920 р. — помічник начальника Охорони Головного Отамана, з 28.08.1920 р. — у розпорядженні начальника Тилу Армії УНР

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 18-564; Золоті Ворота Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Визвольні змагання очима контррозвідника (документальна спадщина Миколи Чеботаріва). — Київ. — 2003; ЦДАВОУ. — ' Ф 3172. — Оп. 4. — Сгтр. 19. — С. 124–125.


    ЗЕЛЕНИЙ (Терпило) Данило Ількович

    (?—11.1919) — повстанський отаман.

    Походив з селян с. Трипілля Київської губернії. Закінчив церковно-приходську школу та 2-класне земське училище. Працював сільським учителем Під час російської революції 1905 р. провадив активну діяльність, за що був висла ний на поселення до м Холмогори Архангельської губернії. У 1914 р. повернувся з заслання. Був мобілізований до армії, слркив рядовим (писарем).

    У січні 1918 р. повернувся додому. Влітку 1918 р. став одним із ватажків руху проти П. Скоропадського на південній Київщині. 15.11.1918 р., із початком протигетьманського повстання, був призначений комісаром Директорії у Трипіллі. Оголосив мобілізацію, сформував з селян та очолив Окрему Дніпровську дивізію (згодом — 1-ша Дніпровська дивізія), яка незабаром увійшла до складу Осадного корпусу військ Директорії. На початку січня 1919 р. отримав наказ штабу Дієвої армії УНР на чолі дивізії вирушити до Галичини для допомоги ЗУНР у боротьбі з Польщею. Однак частини категорично відмовилися виконати наказ і дивізія повернулася на Трипільщину. На зібраному у Трипіллі селянському з'їзді оголосив себе прихильником радянської влади та ворогом Директорії. Став одним із ініціаторів повстання проти УНР, що спалахнуло 25.01.1919 р. в районі Черкаси— Каніва — Ржищів — Трипілля-Переяслав — Золотоноша. В кінці січня — на початку лютого 1919 р. воював з військами УНР. Представники червоних вели переговори з Зеленим, але безрезультатно. У березні—липні 1919 р. Зелений вів активні бойові дії проти частин Червоної армії. У серпні—листопаді 1919 р. воював проти військ Збройних Сил Півдня Росії. Загинув у бою проти білих під Каневом. За деякими даними похований у Трипіллі.

    Карасьов М. «Бандит» Зелений». — Київ. — 1992; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. — Москва — Ленинград — 1933. — Т. 3. — С. 263, 270–272.


    ЗЕЛІНСЬКИЙ Віктор Петрович

    (13.12.1864-14.12.1940) — генерал-полковник Армії УНР.

    Походив із дворян, з родини офіцера. Народився у с. Петриківці Катеринославської губернії. Закінчив Псковський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1885), Офіцерську артилерійську школу (1911). На чолі батареї 3-ї Східно-Сибірської артилерійської бригади брав участь у Російсько-японській війні. Був поранений та контужений. За бойові заслуги одержав позачергові звання підполковника та полковника. Був нагороджений Георгіївською зброєю, орденом Святого Георгія IV ступеня, всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. З 17.06.1911 р. — генерал- майор, начальник 6-ї Сибірської стрілецької артилерійської бригади. З листопада 1914 р. — в. о. начальника 6-ї Сибірської стрілецької дивізії. 24.11.1914 р. у бою під м. Березини потрапив у німецький полон. Перебував у таборах Ганноверіш-Мюнден та Бішовсверд.

    Восени 1917 р. підтримав український національний рух, очолив раду офіцерів-українців, що перебували у таборах військовополонених у Німеччині. З 08.02.1918 р. — начальник 1-ї Української козацької дивізії (Синьожупанників), сформованої з військово- полонених-українців у німецьких таборах. 29.03.1918 р. був звільнений з посади начальника дивізії та приділений до Військового міністерства Центральної Ради, однак відмовився виконати наказ і залишився на своїй посаді. 27.04.1918 р., коли дивізію було роззброєно німцями, обійняв посаду голови ліквідаційної комісії 1-ї Української козацької дивізії (Синьожупанників). 01.08.1918 р. був звільнений у розпорядження Військового міністерства Української Держави. З 31.10.1918 р. — начальник артилерії 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави. З 01.01.1919 р. — начальник тилу та постачання Лівобережного фронту Дієвої армії УНР. З 11.02.1919 р. — інспектор артилерії 8-го Катеринославського Коша Дієвої армії УНР. З 18.03.1919 р. — отаман 8-го Коша. З 13.04.1919 р. — голова військової місії від Південно-східного фронту Дієвої армії УНР до румунського уряду. З 15.08.1919 р. — приділений до Військового міністерства УНР. З листопада 1919 р. — голова комісії з організації армії при Військовому міністерстві

    Зелінський Віктор, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)

    УНР. З 08.02.1920 р. — голова військової секції при Дипломатичній місії УНР у Польщі, інспектор українських військових формувань у Польщі. З 15.07.1920 р. — голова Української дипломатичної місії (22.10.1920 р. місію перейменовано на ліквідаційну комісію) у Варшаві. З 02.11.1920 р. — начальник військової секції ліквідаційної комісії Української дипломатичної місії у Варшаві. 20.10.1921 р. за наполяганням Радянської Росії був змушений залишити Польщу. Згідно наказу С. Петлюри був відряджений до Німеччини «для студіювання військової літератури і матеріалів, дотичних минулої світової війни». Мешкав та помер у м. Цоппот (Сопот).

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 87. — С 16–17, Ф. 1078. — Оп. 2. —Спр. 91. — С 217; Список генералам 1913. — СПб. — 1913. — С. 687; Зелінський В. Синьожупанники. — Берлін. — 1938; Тютюнник Ю 3 поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924 — С. 40–43; Незабытые могилы. — Москва. — 1999. — Т. 2. — С 607.


    ЗЕЛІНСЬКИЙ Михайло

    (?—21.11.1918) — полковник Дієвої армії УНР (посмертно).

    Останнє звання у російській армії — поручик. З 09.02.1918 р. — командир 1-ї сотні 2-го Запорізького куреня військ Центральної Ради (з 15.03.1918 р. — полку). Згодом — командир 1-го Республіканського куреня 2-го Запорізького полку Армії Української Держави. Восени 1918 р. був важко поранений у бою з червоними на кордоні з Радянською Росією, перебував на лікуванні у Києві. Після одужання виїхав до складу 2-го Запорізького полку. У час протигетьманського повстання, 17.11.1918 р., проїздив через станцію Ромодан, зайняту офіцерськими загонами. Був заарештований за причетність до 2-го Запорізького полку, що у той час підтримав повстання у Харкові. Розстріляний за відмову вступити в Офіцерські дружини. Після взяття Ромодану 2-м Запорізьким полком був перепохований у Полтаві. З наказу командувача Лівобережного фронту П. Болбочана Дієвої армії УНР посмертно був підвищений до рангу полковника.

    Авраменко Н. Причинки до споминів бл. п. сот. Івана Андруха//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 3. — С. 9; Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Львів. — 1928; Св. памкгі полк. Михайла Зелінського//Уіфаїнське Козацтво. — Нью-Йорк. — 1974. — Ч. 1(27). — С. 51–52.


    ЗЕЛЬНИЦЬКИЙ Павло Федорович

    (23.01.1891—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

    Походив зі спадкових почесних громадян Херсонської губернії. Закінчив Московське технічне училище ім. Єрмакова. На військову службу вступив 03.09.1909 р. однорічником 2-го розряду до 78-го піхотного Навагінського полку. 01.09.1913 р., після відбуття обов'язкового 4-річного терміну служби, звільнився з армії молодшим унтер-офіцером. 18.07.1914 р. був мобілізований та зарахований до команди розвідників 13-го Сибірського стрілецького полку. Закінчив 2-гу Петергофську школу прапорщиків (15.02.1915), призначений до 8-го Фінляндського стрілецького полку З 25.04.1915 р. служив у 5-му Фінляндському стрілецькому полку. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    З листопада 1917 р. — старшина полку ім. С. Наливайка військ Центральної Ради. З 17.03.1918 р. — командир 4-го куреня 2-го Запорізького полку Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — командир 4-го (з травня 1919 р. — 21-го) Запорізького ім. С. Наливайка полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — командир 3-го (Мазепинці та Наливайківці) збірного куреня збірної бригади Запорізької дивізії. 23 березня 1920 р. у бою під с. Піщаним (Уманський повіт Київської губернії) був важко поранений у ногу. Залишився у Піщаному для лікування. Подальша доля невідома.

    РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 106–480; Андрух І. Січові стрільці у корпусі ген. Натієва//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 4. — С 7; Монкевич Б. Похід 1 Болбочана на Крим. — Нью-Йорк. — 1956. — С 239.


    ЗЕМБИЦЬКИЙ Микола

    (?—?) — підполковник Армії УНР.

    Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

    З 16.01.1919 р. — командир 60-го пішого дієвого полку Дієвої армії УНР. У 1920 р. служив в Армії УНР.

    У листопаді 1923 р. повернувся в Україну, у 1920-х рр. жив у Кам'янці-Подільському. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 4–5.


    ЗІГЕЛЬ фон Дмитро Михайлович

    (1.11.1868—11.07.1922) — працівник Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.

    Закінчив Казанське реальне училище, Миколаївське інженерне училище (1890), служив у 7-му саперному та 2-му резервовому саперному батальйонах. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898). Служив на штабових посадах у Варшавській, Київській, Московській, Казанській військових округах та штабі військ Забайкальської області. З 06.12.1907 р. — полковник. З 13.08.1910 р. — викладач Іркутського військового училища. З 02.11.1915 р. — начальник штабу 2-го Туркестанського армійського корпусу. З 20.06.1916 р. — начальник 127-ї піхотної дивізії. З 10.10.1917 р. — командувач VI Кавказького корпусу. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.

    У 1918 р. — представник Головного управління Генерального штабу Української Держави при Морському міністерстві Української Держави. З грудня 1918 р. — член Наукового комітету Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.

    Восени 1919 р. перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії. Білоемігрант. Помер у російському госпіталі у м Панчево під Белградом

    Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Незабытые могилы — Москва. — 1999. — Т. 2. — С. 618.


    ЗЛОБІН Микола Миколайович

    (1874—?) — капітан 1-го рангу Військово-морського флоту УНР.

    Закінчив Морський кадетський корпус (1894). З 30.07.1916 р. — капітан 1-го рангу.

    З 23.04.1918 р. — товариш морського міністра УНР, згодом — Української Держави. З 23.04.1919 р. — морський міністр УНР. З 01.08.1919 р. — начальник управління Військово-морського флоту Військового міністерства УНР. З 20.03.1920 р. — начальник Головної військово-морської управи Військового міністерства УНР (з перервами). 07.07.1921 р. був звільнений з посади начальника Головної військово-морської управи Військового міністерства УНР. 06.09.1921 р. звільнений з Армії УНР.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 557. — С 207–208; Список флага на 11.04.1916. — СПб. — 1916. — С. 141; Список флота на 1917. — СПб. — 1917. — С 13.


    ЗМІЄНКО Всеволод Юхимович

    (16.10.1886-30.10.1938) — генерал-хорунжий Армії УНР.

    Зміенко Всеволод, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)

    Народився в Одесі. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1907), Миколаївську академію Генерального штабу (1913). Після закінчення академії служив у 59-му піхотному Люблінському полку (Одеса) для здобуття ротного командного цензу. У складі полку вирушив на фронт. У бою 26.08.1914 р. був поранений у груди (за цей бій 10.11.1915 р. був нагорожениний Георгіївською зброєю). Після одужання — молодший ад'ютант штабу 60-ї піхотної дивізії. З 31.08.1915 р. — старший ад'ютант штабу 39-го армійського корпусу. З 14.06.1917 р. — начальник штабу 83-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 20.12.1917 р. — начальник штабу Одеської гайдамацької дивізії військ Центральної Ради. З 01.03.1918 р. — військовий комендант Одеси. З 15.03.1918 р. — голова військового відділу Головного комітету Херсонщини, Таврії та Кагеринославщини. З 04.1918 р. — голова демобілізаційного комітету на Херсонщині Згодом — помічник: губернського коменданта Херсонщини. З 13.12.1918 р. — начальник: штабу 3-го Херсонського корпусу. З 10.02.1919 р. — в. о. командувача Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. 3 03.1919 р. — командувач Східного фронту у складі Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. 06–07.1919 р. — голова комісії з ліквідації справ Східного фронту. З липня 1919 р. — начальник штабу 10-ї пішої дивізії Січових стрільців Дієвої армії УНР. 01.12.1919 р. був інтернований польською владою у Луцьку. З 08.02.1920 р. — начальник штабу 1-ї (з 21.03.1920 р. — 6-ї Січової) дивізії, що формувалася у фортеці Брест-Литовський з вояків Дієвої армії УНР, інтернованих польською владою на початку грудня 1919 р. 21.041920 р був підвищений до рангу полковника 3 1921 р. — генерал- хорунжий.

    З березня 1927 р. — начальник 2-го розвідувального відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. Помер та похований у Варшаві, на цвинтарі Воля.

    Змієнко Всеволод, фото 30-х років (Змієнко- Сенишин Г. Пересаджені квіти України. — Монреаль — Київ. — 2001)

    ЦДАВОУ — Ф. 647, особистий фонд Змієнка В. Ю; Ф 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 43–44; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 49-зв. — 50; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Мелешко Ф. Південно-Східня група Дієвої армії УНР та її командир отаман Янів//Вісгі Комбатанта. — 1970. — Ч. 3–4. — С. 60–71; Ч. 5. — С. 7–14; 1971. - 41- С 21–26; Самутин П. VI-та Січова стрілецька д ивізія та ін.//Віегі Комбатанта. — 1970. - № 3–4. — С 14–19, № 5. — С. 12–16; 1974 — № 1 — С. 22–37; № 2. — С. 21–28; № 3–4. — С. 15–22; № 5. — С. 33–41; Змієш<о-Сенишин Г. Пересаджені квгги України. — Монреаль — Київ. — 2001; Shandruk P Arms of valor. — 1959; Самутин П. Командний склад VI-ої Січової стрілецької дивізії 1920 р.//Вісті Комбатанта. — Нью- Йорк. — 1973. — Ч. 3. — С 72–80.



    ЗНОСКО-БОРОВСЬКИЙ Микола Олександрович

    (25.08.1850—?) — працівник штабу Дієвої армії УНР.

    Закінчив військове училище (1869), слркив у імператорській гвардії. Брав участь у Російсько- турецькій війні 1877–1878 рр, поході до Середньої Азії 1885 р. З 05.03.1889 р. — командир 13-го Туркестанського лінійного батальйону. З 21.02.1891 р. — полковник за бойові заслуги. З 13.04.1898 р. — командир 46-го піхотного Дніпровського полку (Проскурів). З 1907 р. — генерал-майор у відставці. За участь у війнах був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Володимира III ступеня, Персидським орденом Лева та Сонця III ступеня, Бухарською Золотою Зіркою II ступеня. 18.10.1914 р. повернувся до армії, був призначений командувачем 19-ї запасної піхотної бригади. З 25.12.1915 р. — у резерві чинів при штабі Петроградської військової округи. З 16.07.1916 р. — генерал-лейтенант.

    У 1918 р. — Речецький повітовий військовий комендант. З 15.01.1919 р., у зв'язку з окупацією Речеці червоними, перебував у Києві. Станом на 13.04.1919 р. був головою приймальної комісії при інтендантстві Північної групи Дієвої армії УНР. З 03.05.1919 р. — уповноважений штабу Дієвої армії УНР у справі розбору архівів Особливої російської армії часів Першої світової війни. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр.7. -С. 113; Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 32; Список полковникам на 01.02.1910. — СПб. — 1910. — С. 150; Список генералам по старшинству на 1916. — Петроград. — 1916. — С 62.


    ЗУМБЕРОВ Олександр Михайлович

    (?—?) старшина Дієвої армії УНР.

    Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 126-го піхотного Рильського полку (Острозьк), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений одреном Святого Георгія IV ступеня (за бій 28.09.1915 р.). Останнє звання у російській армії — полковник.

    Д о 14.03.1919 р. — начальник залізничної охорони Рівного. У подальшому — у розпорядженні отамана Білинського. З 11.05.1919 р. — у розпорядженні штабу Північної групи Дієвої армії УНР.

    З осені 1919 р. — у Збройних Силах Півдня Росії. У 1919–1920 рр. служив у Корнілівському ударному полку.

    Білоемігрант. З 1925 р. жив на еміграції у Болгарії, з 1932 р. — у Польщі.

    Зноско-Боровський Микола, фото 1900 року (з приватної колекції)

    ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 34.


    І


    ІВАНІВ Микола Матвійович

    (?—?) — старшина Дієвої армії УНР.

    Народився у Гродненській губернії, білорус за походженням. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З 10.03.1919 р. до жовтня 1919 р. — старший ад'ютант для доручень розвідчого відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 37. — С 201–204


    ІВАНІВ Михайло Онуфрійович

    (17.12.1866-14.04.1938) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.

    Походив з родини залізничного урядовця. Народився на станції Кочерове Київської губернії. Закінчив 4-ту Київську гімназію, Санкт-Петербурзький археологічний інститут. 04.08.1894 р. вступив на військову службу однорічником 3-го розряду. Закінчив Варшавське піхотне юнкерське училище (1887), вийшов прапорщиком до 71-го піхотного Бельовського полку (Ново- Олександрія, Польща). З 11.03.1892 р. служив у 70-му піхотному Рязькому полку (Красник, Польща). З 13.11.1900 р. був приділений до Головного штабу на посаду у Військово-науковому архіві. Брав участь у Російсько-японській війні. З 11.11.1904 р. — скарбничий штабу 3-ї Манджурської армії, одержав звання підполковника за бойові заслуги. З 17.06.1906 р. — старший ад'ютант штабу Іркутської військової округи. З 07.06.1909 р. — в. о. чергового генерала штабу Іркутської військової округи. З 24.02.1910 р. — полковник. З 22.06.1912 р. — помічник командира 25-го Сибірського стрілецького полку. З 19.03.1914 р. — помічник командира 28-го Сибірського стрілецького полку. З 16.08.1914 р. — командир 48-го Сибірського стрілецького полку.

    З 20.07.1916 р. — генерал-майор. 23.12.1916 р. через поранення був відрахований з діючої ар мії у резерв штабу Київської військової округи.

    Після Лютневої революції бере участь в українському військовому русі. На І Всеук раїнському військовому з'їзді 18–20.05.1917 р. був обраний членом Українського Генерального Військового комітету. З кінця липня 1917 р. завідувач інспекторського відділу УГВК. Станом на 21.02.1919 р. — начальник адміністративної управи Головного штабу Дієвої армії УНР. Ста ном на 04.1919 р. — начальник Головного штабу Дієвої армії УНР.

    Іванів Михайло, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1930. — Ч. 2)

    У травні 1919 р. залишився у Кам'янці- Подільському, який був зайнятий червоними військами. Був заарештований ЧК та відправлений до Харкова, де був звільнений та згодом мобілізований до РСЧА. Після демобілізації з РСЧА у 1923 р. приїхав до с. Буча (під Києвом), де жила його сестра. З 1932 р. жив у Києві, працював бухгалтером комбінату «Піщевкус». Підтримував контакти з колишніми офіцерами російської армії (в тому числі з колишнім полковником Дієвої армії УНР Ростиславом Супруненком). Був арештований 07.03.1938 р. за начебто створення та керівництво контрреволюційною організацією. 14.04.1938 р. був засуджений трійкою НКВС до розстрілу з конфіскацією майна. Тою ж дня страчений, похований у загальній могилі у Биківні під Києвом.

    ЦДАГПОу. — Ф. 263. — Спр. 62139-фп. — Т. 1, 2, архівно-слідча справа Іванова М. О. та ін.; Кедровський В. В боротьбі за Державність//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С 9-22.


    ІВАНЧЕНКО Степан Васильович

    (26.04.1880-?) — підполковник Армії УНР.

    Народився у Бердянському повіті Таврійської губернії. Закінчив учительську семінарію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1904). Брав участь у Російсько-японській війні. Витримав іспит при штабі Свеаборзької фортеці гіл право служити в артилерії, служив командиром батареї Свеаборзької фортечної артилерії. Брав участь у Першій світовій війні, був — оранений. Останнє звання у російській армії — підполковник.

    З квітня 1917 р. — ініціатор та організатор українського військового руху у Фінляндії- З 09.04.1917 р. — помічник голови, л з 30.04.1917 р. — голова Української військово! ради російських військ та Балтійського флоту у Фінляндії. 30.05.—20.12.1917 р. — голова Української краєвої ради російських військ у Фінляндії. Організатор та керівник трьох українських з^Чськових з'їздів у Фінляндії, почесний голова /їзду моряків-українців Балтійського флоту. Помічник голови конференції українських організацій Північного флоту у Пскові (08.09.1917 р.). Делегат III Всеукраїнського військового з'їзду, командир 1-го куреня полку Захисту Революції, створеного учасниками з'їзду під час жовтневих подій НІ" р у Києві. З 09.01.1918 р. — голова відділу Нормування артилерійських частин Головного — селектора артилерії. 17.01.1918 р. був поранений піл час вуличних боїв проти більшовиків у Києві — повернувся до Бердянська, де 24–29.04.1918 р. грав участь у боях проти більшовиків. 14.11.— 1-12.1918 р. — отаман Черкаського запасного козацького полку, що входив до складу військ

    Директорії. 01–10.12.1918 р. — отаман Чигиринського артилерійського полку. З 09.01.1919 р. — начальник штабу губернського коменданта на Волині. З 24.07.1919 р. — на посаді коректора наказної частини Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 43. — С. 65.


    ІВАСИШИН Захар Явтухович

    (01.10.1895-29.12.1976) — сотник Армії УНР (підполковник в еміграції).

    Івасишин Захар, фото 70-х років (Тризуб. — 2977. — Ч. 81)

    Народився у м. Чорне Подільської губернії. Закінчив учительську семінарію у Жванчику (1912), педагогічні курси у Майдані-Трепівсько- му (1914), працював учителем у м. Балинці на Поділлі. 1.10.1915 р. був покликаний на військову службу до 40-го піхотного запасного полку в Одесі. У складі 200-го Кроншлотського полку брав участь у Першій світовій війні, був нагороджений відзнакою Святого Георгія IV ступеня. Закінчив Віленське військове училище (Полтава, 01.02.1917 р.), потому служив у 417-му піхотному Луганському полку. Останнє звання у російській армії — прапорщик.

    З 01.12.1917 р. — в українській армії. Навесні 1918 р. вступив до Радзивілівської кордонної бригади Окремого кордонного корпусу, у складі кордонних частин служив до 1923 року. У 1920 р. — старшина 6-ї Січовій дивізії, сотник. Закінчив Українську реальну гімназію ім. Т. Г. Шевченка у Калішу (1925), гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подєбрадах (1930). Працював інженером

    З 1944 р. — на еміграції у Західній Німеччині. Викладав математику в Українській гімназії у м. Етлінген. З 1950 р. — на еміграції у США. У 1963–1975 рр. — видавець та головний редактор журналу «Тризуб» у Нью- Йорку, який продовжував традиції паризького видання «Тризубу» та був головним періодичним органом військової еміграції УНР в Америці. Після смерті 3. Івасишина видання «Тризуба» через кілька номерів припинилося. Похований у Баунд-Бруці, США.

    ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 67. — С 19–22; Тризуб. — 1977. — Ч. 81. — С 23; Некролог//Вісті Ком- ' батанта. — Нью-Йорк. — 1977. - № 3. — С. 82–83.


    ІВАЩЕНКО Михайло Іванович

    (1883 — після 1923) — підполковник Армії УНР.

    Народився у Таганрозі. Закінчив Миколаївське кавалерійське